Законом України «Про виконавче провадження» (частина 5 статті 57) передбачено, що у разі незгоди сторін виконавчого провадження з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення.
Однак законом не вказано в якому порядку має бути оскаржена оцінка і судова практика з цього питання не є сталою. В Єдиному державному реєстрі судових рішень є і такі рішення, які винесені за результатом розгляду скарги на виконавця, і такі, які винесені за результатом розгляду позовної заяви до суб’єкта оціночної діяльності.
З одного боку можна зробити висновок про те, що права позивача порушені були суб’єктом оціночної діяльності, тому саме до нього потрібно позиватись. Крім винесення постанови про призначення суб’єкта оціночної діяльності, виконавець в процесі визначення оцінки ніякої участі не приймає. При подачі таких позовних заяв позивачі посилались на Постанову пленуму Вищого адміністративного суду №3 від 13.12.2010 року, в якій зазначалось, що оцінка є результатом діяльності оцінювача, а не державного виконавця, а тому позов про оскарження оцінки слід пред’являти до оцінювача.
З іншого боку, так як оцінка була проведена за ініціативою виконавця і призначення такої оцінки є саме його процесуальною дією, а дії виконавця оскаржуються в порядку подачі скарги в суд, то потрібно подавати саме таку скаргу.
Позовні заяви подавались і в суд загальної юрисдикції, і в адміністративний суд (оскільки відповідач, як орган державної виконавчої служби, є суб’єктом владних повноважень, а спір пов’язаний з примусовим виконанням рішення, що свідчить про публічно-правовий характер спірних правовідносин).
Ще більшої плутанини вносить в це питання Велика Палата Верховного Суду (ВП ВС), яка робить висновок про те, що звіт про оцінку взагалі не оскаржується в суді.
Однак, якщо проаналізувати всі постанови Великої Палати з даного питання, то можна зробити цілком конкретні висновки про те, як потрібно діяти. Принаймні до того часу, поки ВП ВС знову не винесе інший правовий висновок з даного питання.
Найбільш суперечливою постановою ВП ВС є постанова від 13 березня 2018 року по справі №914/881/17, щодо якої троє суддів висловили окрему думку (до речі, дуже аргументовану, з посиланнями на 5 рішень з практики ЄСПЛ, які стосуються доступу до правосуддя).
Позов в даній справі обґрунтовано тим, що оскаржуваний звіт про оцінку майна порушує права позивача, є незаконним і прийнятим з порушенням вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та частини 2 статті 20 Господарського кодексу України, оскільки оцінене майно належить позивачу на праві приватної власності, доступ відповідача до такого майна власник не забезпечував та проведення його оцінки не замовляв; крім того дата складення самого звіту не збігається з датою проведення оцінки майна, що, на думку позивача є підставами для визнання цього звіту про оцінку майна недійсним. За твердженням позивача, звіт порушує його права, оскільки об’єкт оцінки належить позивачу, то звіт є втручанням у його господарську діяльність.
В цій справі всі три інстанції дійшли до одного висновку – що провадження у справі підлягає припиненню.
Зокрема, ВП ВС вказала, що за змістом статей 12, 33 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господарювання висновки та його дії стосовно реалізації своєї практичної діяльності з визначених питань, що унеможливлює здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання такого звіту недійсним.
І все це при тому, що стаття 33 вказаного вище закону прямо передбачає, що спори, пов’язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку…
Протягом року, поки не було винесено протилежну правову позицію, юристи оскаржували оцінку на власний страх і ризик. Поки ВП ВС не було винесено постанови від 20 березня 2019 року по справі №821/197/18/4440/16.
Найважливіший висновок цієї постанови в тому, що на думку Великої Палати Верховного Суду, визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа — сам державний виконавець чи залучений ним суб’єкт оціночної діяльності, здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання на підставі виконавчих документів. Отже, оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.
Однак ця правова позиція також цікава і висновком про підсудність.
Позов було мотивовано тим, що відповідачем — суб’єктом оціночної діяльності протиправно, всупереч вимогам законодавства та із заниженням реальної вартості здійснено оцінку нерухомого майна позивача, а замовником оцінки майна — ДВС — протиправно передано нерухоме майно за такою вартістю на примусові торги.
По даній справі суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження, суд апеляційної інстанції змінив ухвалу, доповнивши її резолютивну частину роз’ясненням щодо можливості звернення позивача до суду в порядку цивільного судочинства.
Верховний суд направив справу для продовження розгляду до Херсонського окружного адміністративного суду і не погодився з висновком про необхідність розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства.
За правилами статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання рішень інших органів можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду.
На підставі цієї статті ВП ВС дійшла висновку, що під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні брати за основу суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Оскільки в цьому випадку оцінка майна здійснена в процесі виконання виконавчого напису нотаріуса, то в силу вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» така оцінка може бути оскаржена сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Відповідачем у такому випадку має бути орган державної виконавчої служби, а суб’єкт оціночної діяльності може бути залучений як третя особа.
В подальшому зі схожим висновком було винесено ще дві постанови ВП ВС.
Постанова ВП ВС від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц містить наступні узагальнюючі висновки:
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов’язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Відповідно до статті 383 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання скарги до суду) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
Отже, право на звернення зі скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця пов’язане з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України.
Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, вчинених на виконання судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України, у таких випадках виключається адміністративна юрисдикція.
На думку Великої Палати Верховного Суду, визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа — сам державний виконавець чи залучений ним суб’єкт оціночної діяльності — здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.
Оскільки в цьому випадку оцінка майна здійснена в процесі виконання рішень Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області про стягнення заборгованості та про звернення стягнення на предмет іпотеки, то в силу вимог Закону України «Про виконавче провадження» така оцінка може бути оскаржена сторонами, іншими учасниками та особами до суду у порядку цивільного судочинства.
Вказана правова позиція має також важливий висновок щодо строку оскарження оцінки.
Статтею 384 ЦПК України та статтею 58 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено 10-денний строк на оскарження оцінки майна з моменту отримання повідомлення про результати рецензування (а редакції на момент виникнення правовідносин).
Суд зазначає, що з огляду на вказані норми закону та встановлені обставини справи суд попередньої інстанції зробив обґрунтований висновок, що з моменту отримання результатів рецензування скаржник на десятий день оскаржив їх у судовому порядку.
Таке оскарження було здійснено не відповідно до порядку, визначеного ЦПК України (в порядку позовного провадження), про що її повідомлено ухвалою суду від 08 листопада 2016 року.
Після отримання ухвали суду скаржник без зволікань звернувся до суду з указаною скаргою.
Зважаючи на вказане, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок, що строк звернення до суду пропущено з поважних причин, тому він підлягає поновленню.
Отже, як бачимо, строк було пропущено через відсутність єдиної судової практики та роз’яснень щодо того, в якому порядку необхідно оскаржувати оцінку. Добре, що хоч строк оскарження судом було поновлено, як свідчить судова практика, цей строк суд міг би й не поновити.
Щодо підсудності даної категорії справ та щодо порядку оскарження пізніше аналогічний висновок було сформульовано і в Постанові ВП ВС від 02 жовтня 2019 року по справі №346/79/17.
Зокрема, було зазначено, що юрисдикція спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби залежить від типу виконавчого документа, на підставі якого було відкрите виконавче провадження, а також суб’єктів їх видання.
В чому ж різниця для суб’єкта оскарження звіту про оцінку майна? Яка для нього практична відмінність процедури розгляду судами позовної заяви та скарги?
Перш за все, для скарги процесуальним законодавством встановлено значно більш скорочені строки судового розгляду. Це могло б бути великою перевагою, якби якість процесуальних норм щодо строків розгляду скарги не нівелювалась практикою застосування цих норм. На жаль, на даний час суди фактично нічого не розглядають у розумні строки чи в строки, які визначені законодавством.
У більшості випадків оцінку оскаржують для того щоб зупинити реалізацію майна. Стаття 57 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що оскарження в судовому порядку результатів визначення вартості чи оцінки майна не зупиняє передачі майна на реалізацію, крім випадків зупинення передачі майна на реалізацію судом.
В якому порядку суд має виносити ухвалу про зупинення передачі майна – законом не передбачено. Так само, як і не передбачено права чи обов’язку суду зупинити виконавче провадження до закінчення розгляду скарги.
В цьому є основна відмінність позову та скарги для сторони виконавчого провадження, яка оскаржує оцінку. При подачі позову чітко передбачена можливість винесення судами ухвали в порядку забезпечення позову. При розгляді скарги такої можливості не передбачено.
Іноді при розгляді скарг суди задовольняють клопотання про зупинення виконавчого провадження посилаючись на норми про забезпечення позову, однак це не зовсім правильно. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ в постанові пленуму від №6 від 07.02.2014 вказав, що суди розглядаючи скарги на дії виконавців не вправі вжити заходів забезпечення скарги (аналогічно забезпеченню позову) шляхом зупинення виконавчого провадження, зупинення дії оскаржуваного рішення тощо.
Однак, слід розуміти, що все-таки суди не позбавлені можливості зупиняти виконавче провадження на час розгляду скарги чи зупиняти передачу майна на реалізацію. В тій же постанові пленуму, яка була згадана вище, далі зазначається: … разом із тим до завершення розгляду скарги при наявності для цього підстав суд може зупинити стягнення на підставі виконавчого листа (пункт 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року).
В новій редакції Закону України «Про виконавче провадження» дана підстава зупинення виконавчого провадження передбачена ч.2 ст. 34, відповідно до якої виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа.
Враховуючи строки розгляду судом скарг на дії державних та приватних виконавців, зупинення виконавчого провадження судом на час розгляду такої скарги є необхідним та дуже важливим заходом, спрямованим у першу чергу на безперешкодне виконання винесеного рішення, якщо воно буде ухвалено на користь скаржника.
При розгляді судами скарг є ще один нюанс, на який варто звернути увагу, а саме – те, що суди на даний час досить часто залишають скаргу без руху на тій підставі, що вона не відповідає вимогам до позовної заяви. Такі ухвали обґрунтовуються застосуванням принципу «аналогії закону», який передбачений частиною 9 статті 10 ЦПК, очевидно, при цьому суд спотворює цей принцип, оскільки зі змісту статті видно, що він стосується аналогії норм матеріального, а не процесуального права.
Також дивує в даному випадку вибірковість застосування такого принципу, оскільки при застосуванні до скарги заходів забезпечення позову принцип «аналогії закону» не застосовується, а при вирішенні питання щодо вимог і форми, яким має відповідати скарга цей принцип застосовується. На жаль, при цьому суди нехтують правом скаржника на доступ до правосуддя.
Надмірний формалізм – одна з найбільших проблем судової системи в Україні. Періодичні повернення справи на новий розгляд через власне трактування підсудності Верховним Судом не сприяють захисту прав сторін спору та реалізації їхнього права на доступ до суду. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що при застосуванні судами норми права важливішим є зміст а не форма цієї норми.
У зв’язку з цим залишається сподіватись, що наступна правова позиція Великої Палати Верховного суду буде містити висновок про те, що в особи, яка звертається до суду за захистом свого права і просить визнати недійсним звіт з оцінки майна в межах виконавчого провадження, є свобода вибору способу такого захисту. Якщо ця особа подає позов до суб’єкта оціночної діяльності – то суди зобов’язані розглядати такий позов, а якщо подається скарга на виконавця – то суди зобов’язані розглянути таку скаргу. І не створювати штучні перешкоди в доступу до правосуддя.
Посилання на використані постанови ВП ВС:
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року по справі №914/881/17: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72819699
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року по справі №821/197/18/4440/16: http://reyestr.court.gov.ua/Review/81013816
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року по справі №308/12150/16-ц: http://reyestr.court.gov.ua/Review/82637252
Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року по справі №346/79/17: http://reyestr.court.gov.ua/Review/84788876
Адвокат, керівник відділу
по роботі з фізичними особами АО «Кравець і Партнери»
Бабенко Юрій