Одним із важливих питань в теорії і практиці цивільного і як наслідок господарського законодавства є зобов’язання, виконання зобов’язання і способи забезпечення виконання зобов’язання.
За своїм змістом зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України). Аналогічне визначення, з урахуванням предмету регулювання, надає і Господарський кодекс України.
Таким чином, зобов’язанням є правовідносини які виникають між двома сторонами – кредитором і боржником. В той же час, в межах одного зобов’язання може як декілька боржників так і декілька кредиторів. За загальними принципами зобов’язання не може породжувати обов’язки для третьої особи, окрім випадків встановлених Цивільним кодексом.
Цивільне законодавство визначає низку джерел із яких випливає обов’язок вчинити певні дії (або утриматись від них). До таких джерел можуть відноситься: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; акти цивільного законодавства (у деяких випадках); акти органів державної влади та місцевого самоврядування (деякі випадки); інші юридичні факти (стаття 11 ЦК України).
Зобов’язання має виражатися у гривні, проте сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.
Стаття 526 Цивільного кодексу визначає, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За загальними принципами (умовами) наведеним у Цивільному кодексі, належність виконання зобов’язання визначається: виконанням зобов’язання належними сторонами (ст. 527 ЦК України); виконанням в належний спосіб (ст.529 ЦК України); належний строк (термін) виконання зобов’язання (ст.530 ЦК України); належне місце виконання зобов’язання (ст.532 ЦК України), а також щодо належного предмета. У постанові від 10 березня 2020 року у справі № 924/1107/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зауважив: ч. 1 ст. 527 ЦК України встановлено, що боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор – прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.
Як вказує Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (постанова від 10 квітня 2019 року у справі № 904/6455/17) відповідно до абзацу 1 частині 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). У разі якщо строк (термін) виконання боржником зобов’язання не зазначений то кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. В такому випадку боржнику надається строк у 7 днів для належного виконання зобов’язання.
До способів виконання зобов’язання, відповідно до Цивільного кодексу, належить:
виконання зобов’язання внесенням боргу в депозит нотаріуса, нотаріальної контори або на рахунок ескроу (ст. 537 Цивільного кодексу України); зустрічне виконання зобов’язання (ст. 538 Цивільного кодексу України); виконання альтернативного зобов’язання (ст.539 Цивільного кодексу України);
Питання яке дуже часто з’являється на практиці – як же все таки стимулювати боржника виконувати своє зобов’язання перед кредитором належним чином. Законодавець визначив широкий спектр інструментів для того щоб змусити/стимулювати боржника до належного виконання свого зобов’язання.
До них відносяться, зокрема передбачення договором каральних мір, тобто неустойки. Неустойка може бути у вигляді штрафу або пені. На практиці існує колізія у застосування норм Цивільного кодексу України щодо стягнення штрафу так пені одночасно за невиконання або неналежне виконання своїх зобов’язань. Конституцією України передбачена заборона на застосування більше ніж одного виду юридичної відповідальності за одне і теж правопорушення.
Так в одному з рішень Верховний Суд установив, що в жодному нормативно-правовому акті та акті судової практики не закріплено висновку про те, який же вид неустойки (штраф чи пеня) підлягає стягненню в разі посилання суду на ст. 61 Конституції України та який критерій потрібно застосовувати для його вибору. Водночас суд дійшов висновку, що тлумачення ст. ст. 3 та 549 Цивільного кодексу України дає підстави стверджувати, що під час вибору виду неустойки (штраф чи пеня), який належить стягнути, потрібно враховувати принципи справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України). Тому в кожному випадку окремо необхідно визначити, стягнення якого виду неустойки (штрафу чи пені) є нерозумним і несправедливим, зокрема, з урахуванням їхнього розміру.
В окремих випадках судді керуються лише принципом свободи договору та доходять висновку, що «…у разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов, одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України, щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення». Таку позицію висловив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №523/14713/15-ц з посиланням на постанови ВСУ від 06.11.2013 р. у справі № 6-116цс13, від 19.03.2014 р. у справі № 6-20цс14, від 23.11.2016 р. у справі № 6-2134цс16.
Слід, також, зазначити, що у випадку коли договором не передбачено нарахування неустойки то відповідальність за порушення зобов’язання наступає за статтею 625 Цивільного кодексу України.
До найбільше дієвих способів забезпечення виконання зобов’язання можна віднести поруку та заставу.
За договором поруки третя сторона бере на себе обов’язок щодо виконання перед кредитором зобов’язання боржника. Слід зазначити, що розрізняють фінансову поруку, де предметом договору поруки є саме грошові кошти, а також майнову поруку, де предметом договору поруки є визначене договором майно. Майнова порука за своєю юридичною природою є саме заставою.
Застава, в свою чергу, може мати форму іпотеки. Відмінність полягає у виді майна, яке передається у заставу. Іпотека відрізняється тим, що предметом договору іпотеки є нерухоме майно, а також відрізняється за наслідками укладання. Так, при договорі застави предмет застави може бути, зокрема відчужений і особа, яка придбала, вважається добросовісним набувачем у розумінні Цивільного кодексу України. При укладанні договору іпотеки нерухоме майно вноситься у відповідний реєстр речових прав із забороною на відчуження і на обтяження на таке майно. Саме іпотека є одним із найефективніших способів забезпечення зобов’язання, адже несе найбільш негативні наслідки для боржника у вигляді звернення стягнення на іпотечне майно, що має спонукати останнього до належного виконання.
Цивільний кодекс містить також низку інших способів забезпечення виконання зобов’язання, а саме: гарантія (ст.560 Цивільного кодексу України), завдаток (ст.570 Цивільного кодексу України), притримання (ст. 594 Цивільного кодексу України) та довірча власність.
Як висновок можна зазначити наступне. В залежності від правовідносин завжди треба визначати у відповідному договорі (якщо мова саме про договірні відносини) способи мотивування боржника виконати своє зобов’язання. Визначати штраф за невиконання/неналежне виконання чи укладати відповідні договори застави (іпотеки). Саме можливість настання негативних наслідків буде стимулювати до належного виконання взятих на себе обов’язків. Також, не слід відкидати системний аналіз свого контрагента перед тим як укладати будь-які договори з ним. Наразі, із відкритих джерел (реєстрів) можна дізнатися багато корисної інформації адже недобросовісний контрагент навряд буде належним чином виконувати свої зобов’язання.
Антон Сідяк, адвокат