З 2008 р. банкіри та банківські асоціації разом з НБУ так і не спромоглися запропонувати хоча б якусь реальну схему з погашення валютних споживчих кредитів, що дозволяло б дійсно повністю погасити кредит.
Врегулювати не регулюючи та заробити на цьому
Намагаючись отримати надприбутки, фінансисти не зацікавлені у вирішенні цього питання, також не зацікавленні у вирішенні цього питання й політики, які його обрали як досить зручний інструмент маніпулювання, піару та заробітку.
На сьогодні ані банківські асоціації, ані НБУ так і не змогли надати хоч би якусь обґрунтовану цифру з кількістю непогашених валютних та псевдо валютних кредитів, а також аргументувати й навести цифри щодо збитків банківських установ. Жодна з оприлюднених цифр ніяким чином не обґрунтована. За останній рік особа, що займає пост глави НБУ, тричі оприлюднювала цифри: у лютому минулого року збитки складали 15 млрд грн, влітку – 100 млрд грн, у кінці року – 60 млрд грн. Яким чином ці цифри вирахувані – нікому невідомо, включаючи особу, що їх оприлюднила.
До цього часу лунають лише пропозиції з якимось незрозумілими та необов’язковими для фінансових установ меморандумами й проектами законів, які дають можливість на власний розсуд фінансистам йти чи не йти назустріч валютним позичальникам.
Проте варто відзначити, що останнім часом така діяльність банкірів трохи пожвавилась. Однак, як показує практика, це пов’язано не зі спробами вирішити питання валютних споживчих кредитів, а виключно зі скасуванням запровадженого від 07.06.2014 р. Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторію на примусове стягнення (відчужене без згоди власника) нерухомого житлового майна.
Недієвий мораторій
Навіть пролобійована у Верховному суді практика часткового уникнення мораторію за допомогою тлумачного словника української мови не дуже допомогла банкірам та компаніям, на які недобросовісні банкіри з 90% дисконтом продали права вимоги за валютними кредитами.
Верховний суд, замість того, щоб відмовляти у задоволенні позовних вимог, як це відбувається щодо низки інших мораторіїв у законодавстві України, посилається вже на лексичне значення відповідного слова (яке розкривається у тлумачному словнику української мови), дійшовши висновку про можливість зупинення виконання рішення до моменту зняття мораторію, а навіть не до моменту втрати чинності закону, яким такий мораторій встановлено.
До того ж, Верховний Суд, забуваючи, що виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, не зазначає, яким чином та як державний виконавець буде приймати рішення про початок чи продовження виконавчого провадження. Так, одним із пунктів зазначеного закону передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня його публікації та втрачає свою силу з дня набрання чинності закону, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів і позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на основну суму заборгованості. У свою чергу, якщо все це не буде дотримано, то яким чином і хто надасть право державному виконавцю це визначити.
Взагалі, ситуація з обґрунтуванням Верховним Судом своєї правової позиції, виходячи зі словників, набирає обертів. Так само було обґрунтоване й рішення стосовно поєднання боржника та кредитора в одній особі, а точніше – у відмові це визнати, що фактично означає надання можливості обікрасти клієнтів українських банків. Однак це вже інша історія.
Фінансисти та законодавство – нічого спільного
Видаючи кредити, банкіри взагалі не дуже дотримувалися законодавства, розуміючи свою безкарність та повну бездіяльність Національного баку. Надання банківських послуг в Україні й на сьогодні проводиться з численними порушеннями, про що свідчить безліч рішень з судів.
З метою невиконання мораторію фінансистами була розроблена та запроваджена схема зі звернення стягнення та виселення власників з іпотечного майна. Банки й фінансові компанії спочатку у будь-якій спосіб звертали стягнення на заставне майно, а потім (під приводом захисту вже своїх прав на отримане у власність майно) просили суди виселити мешканців з цього майна. Також недобросовісні фінансисти намагались це зробити й через міграційну службу.
При цьому, звертаючи стягнення у позасудовому порядку за допомогою нотаріусів та реєстраційних служб, ніхто взагалі не звертав увагу на мораторій, а майно переоформлювалось та декілька разів перепродувалось спорідненим структурам й надалі продавалось за значно нижчою ціною особам, які нічого не підозрювали щодо можливих наслідків цих оборудок фінансистів.
В результаті, мешканців квартир та будинків просто викидали на вулицю без будь-яких рішень стосовно усунення перешкод у користуванні майном. При цьому такі дії фільмувались фінансистами й використовувались, і використовуються для залякування та психологічного тиску на позичальників.
На сьогодні існує вже декілька відкритих кримінальних справ щодо неправомірних дій реєстраторів та нотаріусів щодо позасудового переоформлення права власності. Одному з нотаріусів вже припинено дію свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю.
Іпотека іпотеці різниця
Варто відзначити, що відповідно до чинного законодавства, а безпосередньо до Житлового кодексу та Закону України «Про іпотеку», виселення з майна, яке було придбано за кредитні кошти, відрізняється від виселення з житлових приміщень, що слугували забезпеченням за кредитом і не було придбано за кредитні кошти.
У низці рішень, а саме: №6-2830цс15, №6-915цс15, №6-2947цс15, №6-875цс15, №6-1061цс15, №6-1469цс15, №6-1630цс15, №6-1033цс15, №6-1484цс15, №6-1468цс15, №6-1892цс15, №6-1049цс15, №6-447цс15, №6-39цс15, №6-1449цс15, ВСУ оприлюднив свій правовий висновок. Зокрема, зазначив, що ч. 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їхніх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у ч. 1 якої передбачені підстави виселення.
За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом 1-го місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений чи інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР, громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено у рішенні суду.
Отже, особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки та придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, згідно з положенням ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР, постійне житло вказується в рішенні суду.
При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови у задоволенні позову про виселення.
Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (ч. 4 ст. 109 ЖК УРСР).
Відповідно до ст. 39, ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК УРСР, особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено у рішенні суду.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до ч. 4 ст. 109 та ст. 1322 ЖК УРСР.
При цьому не має значення у який саме спосіб звернуто стягнення на майно – визнання право власності, продаж на прилюдних торгах, отримання права продати від свого імені тощо.
Зокрема, у своїй постанові від 2.03.2016 р. №6-3064цс15 ВСУ зазначив, що суди встановили, що ПАТ «Універсал Банк» було передано в іпотеку квартиру, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, право власності на цю квартиру набуто самим іпотекодержателем внаслідок реалізації квартири з прилюдних торгів, а тому висновок суду про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цієї квартири без надання їм іншого постійного житла є помилковим.
Таким чином схема недобросовісних фінансистів з виселення припинена. Однак, у зв’язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення повноважень органів місцевого самоврядування та оптимізації надання адміністративних послуг», повноваження щодо реєстрації місця проживання передані виконавчим органам сільських, селищних, міських рад. Тому я не виключаю, що наразі можуть виникати деякі непорозуміння. Однак, у зв’язку з обов’язковістю правових висновків Верховного суду, ці непорозуміння досить швидко будуть вирішенні.
На жаль, усі ці юридичні висновки не вирішують головну проблему валютних позичальників, а саме можливість реального та справедливого погашення кредиту. Але все ж таки сподіваюся, що найближчим часом депутати зможуть розробити, винести на розгляд Верховної ради та прийняти відповідний Закон, оскільки на сьогодні немає жодного законопроекту, який би вирішував цю досить застарілу проблему.
Ростислав Кравець
Адвокат, старший партнер
Адвокатської компанії «Кравець і партнери» для Юридичної газети