Обговорення новини про те, що Україна призупинила захист права на власність та вільні вибори за конвенціями Ради Європи, викликало широкий резонанс. Влада почала стверджувати, що зараз нічого нового не сталося – і нібито Мін’юст ще 2022 року зупинив захист права на вибори та свободу слова за механізмами РЄ. Але виникає резонне питання – чи зміниться тепер щось у роботі медіа та експертів з огляду на обмеження щодо свободи слова? Що експерти тепер вважають допустимим коментувати, а, що – ні? І що, як гадаєте, держава вважає допустимим коментувати, а, що – ні? Видання “Коментарі” намагалося знайти відповіді на ці запитання.

Конституцію у нас не змінювали

Головний економіст, керівник з економічних реформ Офісу простих рішень та результатів Ярослав Романчук міркує так:

“Є чітке поняття – “військова таємниця”. І це є безумовним обмеженням табу для будь-яких журналістів, експертів, коментаторів. Решта, що не становить держтаємницю, можна коментувати в тому режимі, в якому вони вважають за потрібне”.

Конституцію у нас не змінювали, нагадує експерт. Україна не виходила з конвенції Ради Європи, лише призупинила деякі норми.

“Україна не стала недемократичною країною, навіть на фоні певних обмежень воєнного часу. Що, звичайно, накладає відбиток, пов’язаний з тим, яка інформація є неприпустимою для розголошення. Все інше можна “запакувати” у будь-яку думку, роздум, – вважає Ярослав Романчук. – Судячи з того, що у нас немає наслідків за різного роду висловлювання, в тому числі та, які не дуже подобаються владі (принаймні, мені такі прецеденти невідомі), не думаю, ніби щось зміниться у зв’язку з обмежувальними рішеннями, що зараз обговорюються”.

Зі свободою слова, з правами людини в нашій країні зараз є проблеми

Голова профспілки Українська незалежна фундація правників, голова АО “Кравець і партнери”, адвокат Ростислав Кравець вважає, що резонанс, викликаний зараз повідомленнями про ті чи інші обмеження прав українських громадян, насправді не зовсім виправданий.

“Подібні обмеження вводилися вже неодноразово, зокрема після початку широкомасштабної російської агресії, – наголошує він. – Але на права громадян України ці обмеження насправді особливо не впливають”.

Адвокат наголошує, що будь-які обмеження прав і свобод можливі лише на підставі відповідного закону.

“І поки не буде закону, який офіційно заборонятиме свободу слова, свободу вираження думки (чого точно не буде), переживати через подібні обмеження в ракурсі призупинення українською державою низки положень конвенцій Ради Європа – не варто. У той же час, з погляду того, що відбувається насправді, обмеження свободи слова, безумовно, є. У нас залишився, по суті, лише “Єдиний телемарафон”. Інші канали намагаються або потрапити туди, ставши по суті голосом влади, або ведуть свої трансляції в Ютубі, що, звичайно, не дає такого охоплення, як ТБ. Щодо інших засобів масової інформації, знайти в Україні ті, що висловлювали б думку, відмінну від офіційної позиції української влади, зараз практично неможливо”, – зазначає Ростислав Кравець.

Тому, констатує він, зі свободою слова, з правами людини у нашій країні зараз є проблеми. Що відображено навіть у нещодавньому звіті Держдепартаменту США.

“Думаю, найближчим часом вийдуть чергові рейтинги, присвячені свободі слова в Україні та світі. Припускаю, наші позиції там точно не покращаться. Зрозуміло, що під час війни інформація певної якості має бути обмежена. У той же час, не можна людей тотально позбавляти права на правду, на думку, відмінну від офіційної, практично з усіх питань. Не можна тотально забороняти викладати альтернативні владі думки, інакше це вже не демократія”, – упевнений експерт.

Обмеження свободи слова може бути пов’язане з розголошенням військової таємниці

Професор кафедри політичних наук у КНУ ім. Шевченко, політолог Ганна Малкіна наголошує, що Закон України “Про правовий режим воэнного стану” був прийнятий не вчора, а у 2015 році – і містив усі ті обмеження прав, які зараз стали “сенсацією” та предметом бурхливих обговорень.

“На жаль, війна та правова держава – речі несумісні. В умовах воєнного стану та екзистенційної загрози державності на перший план виходить національна безпека, яка передбачає використання досить жорстких заходів. Це та даність, яка неприємна та незручна, але з якою доведеться жити”, – констатує політолог.

Щодо обмеження свободи слова, то, наголошує Ганна Малкіна, поширюється на проросійських експертів та приватних осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності відповідно до 111 статті “Колабораційна діяльність” Кримінального Кодексу України. Там досить докладно розписано, за що можуть покарати: заперечення факту російської агресії, публічні заклики підтримки рішень/дій країни-агресора, здійснення пропаганди у навчальних закладах тощо, нагадує політолог.

“Що стосується медіа та експертів із проукраїнською позицією, то обмеження свободи слова тут може бути пов’язане з розголошенням військової таємниці. Але за два з гаком роки повномасштабної війни вже всі зрозуміли, що потенційно може до військової таємниці відноситися, а про що безпечно говорити. Тобто вже сформувалися правила самоцензури, – пояснює Ганна Малкіна. – А ось обмеження свободи слова щодо критики влади в нас і так завжди було. Але здійснювалося воно шляхом недопуску нелояльних до влади експертів на центральні ЗМІ (зараз це ті, що беруть участь у Марафоні), проплаченими медійними кампаніями у соціальних мережах тощо. Тому жодних змін у вже існуючому медійному просторі я не передбачаю”.

Коментарі

АО «Кравець І Партнери»

У розпорядженні Mind є перелік найбільших банків – боржників держави з часів банкопаду та список відповідних позовів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Це справи, які на сьогодні є відкритими судовими провадженнями на десятки тисяч сторінок. «Це відкриті справи з найбільшим розміром позовних вимог із 2012 року по сьогодні. В усіх них відповідачами виступають акціонери банків», – кажуть у ФГВФО. Mind проаналізував найвагоміші за сумами кейси.

Що поєднує ці справи? Йдеться про системні українські банки, які протягом довгого часу були найбільшими гравцями фінансового ринку України, але збанкрутували у 2014–2017 роках. Їхні власники, крім банків, мали інші великі підприємства, сформовані у фінансово-промислові групи, і банки були центрами цих ФПГ.

Після Революції гідності міжнародні партнери України, такі, як МВФ і Світовий банк, разом із НБУ почали велику ревізію банківського сектору, за результатами якої банкіри мали докапіталізувати підконтрольні їм установи. Можна припустити, що у власників були можливості врятувати банки за допомогою інших своїх активів, проте вони вирішили цього не робити. Результатом став славнозвісний «банкопад».  

Звідки взялися багатомільйонні борги? Як пояснює економіст Данило Монін, банківська система України до революції 2014 року формувалася великими фінансово-промисловими групами, які залучали гроші вкладників і в такий спосіб фінансували розвиток власних бізнесів, а також використовували їх для розрахунків усередині групи. Коли ж у 2014–2015 роках населення почало знімати гроші з депозитів – їх не було чим перекрити, адже знімали надто масово. До того ж девальвація знецінила застави.

Відтак банки зіткнулися з гострою нестачею ліквідності, а коли були виведені з ринку, їхні зобов’язання перед вкладниками довелося покривати державі «в особі» ФГВФО.

Наскільки реально ці борги повернути? Після банкрутства фінустанов їхні власники виїхали з країни. Зараз ці люди знаходяться у розшуку, а Фонд гарантування активізував спроби стягнути з них боргові кошти.

«Шансів повернути борги практично немає. По-перше, тому що борги завищені. По-друге, у власників навряд чи є такі гроші. По-третє, у кризу ФПГ втратили дохід поза банківським сектором», – вважає Данило Монін. Його думку підтверджує юрист Ростислав Кравець. «Навряд чи держава Україна взагалі зможе повернути ці гроші, бо був втрачений час, а активи банків-банкротів були продані ФГВФО на торгах за заниженими цінами», – каже він.

На першому місці – банк «Фінанси та кредит». Це один із найстаріших українських банків, заснований 1991 року. Його власник Костянтин Жеваго до моменту банкрутства фінустанови також володів низкою промислових підприємств, одне з яких, Ferrexpo, котирувалося на Лондонській фондовій біржі.

Проблеми в банку почалися наприкінці 2014 року, коли він припинив виплати клієнтам і не повертав кошти вкладникам. У вересні 2015 року в банк ввели тимчасову адміністрацію. На той час активи становили понад 35 млрд грн, а кошти фізичних осіб на рахунках – понад 17 млрд грн.

Майже всі члени правління «Фініків», як називали банк у галузевій спільноті, виїхали за кордон через переслідування всередині країни. Проти топменеджерів банку були відкриті кримінальні справи. Тоді ініціатором переслідування був сам Костянтин Жеваго, який звинувачував топменеджмент у краху фінустанови. Проте Фонд гарантування вкладів висунув звинувачення самому Жеваго.

Станом на 2021 рік Forbes оцінював статки Жеваго у $ 2,1 млрд. Бізнесмен перебував у міжнародному розшуку, проте 2023 року суд Франції відмовив Україні в його екстрадиції.

На другому місці – Дельта Банк Миколи Лагуна. Крім банківського бізнесу, у різні часи цей банкір контролював девелоперські проєкти та велику страхову компанію «Оранта». Дельта Банк більш ніж 10 років був одним із найуспішніших ритейлових банків України.

Напередодні Євромайдану банку пророкували успішне майбутнє: він конкурував з ПриватБанком Ігоря Коломойського, державним Ощадбанком та австрійським «Райффайзеном». Приріст активів і вкладів фізичних осіб у Дельта Банку протягом 2012–2013 років становив понад 80%.

Після початку війни на Донбасі Дельта Банк, як і більшість фінустанов з українським капіталом, натрапив на труднощі. Попри велику підтримку з боку тодішньої голови НБУ Валерії Гонтаревої, банк уже на початку 2015 року був визнаний банкрутом. У лютому 2015 року в банк ввели тимчасову адміністрацію. На той момент 94% вкладників, що підпадають під гарантію ФГВФО, мали вклади в межах гарантованої суми 200 000 грн.

Кількість таких вкладників становила 554 000 осіб. Загальна сума, що належала до виплати в межах гарантованого розміру відшкодування, становила 16,4 млрд грн. При цьому приблизно 13 млрд грн підлягали виплаті вкладникам протягом дії тимчасової адміністрації.

На третьому місці – фінустанови латифундиста й колишнього «аграрного короля» України Олега Бахматюка. Центрами його ФПГ були великі банки «Фінансова ініціатива» та VAB Bank. Обидва 2014 року входили до 20 найбільших фінансових установ України, та обидва були визнані банкрутами під час «банкопаду» 2014–2017 років. Сам Бахматюк був номером 7 у рейтингу українського Forbes (статки на 2011 рік – $ 1 млрд). 

Активи VAB Bank на момент введення тимчасової адміністрації становили 16 млрд грн, активи «Фінансової ініціативи» – приблизно 19 млрд грн.

Четвертий у списку – Брокбізнесбанк, який належав «младоолігарху» часів президентства Віктора Януковича Сергієві Курченку. Банк входив до фінансово-промислової групи «Вітек». Усе керівництво ФПГ після Революції гідності виїхало за кордон, зокрема сам Сергій Курченко – до Москви. Влітку 2014 року його оголосили в міжнародний розшук.

П’ятий із «найдорожчих» кейсів – великий одеський Імексбанк, що належав бізнесменові Леоніду Клімову, колишньому депутату-«регіоналу». Клімов керував фінансово-промисловою групою «Примор’є», банк входив до її складу.

На початку 2015 року Імексбанк збанкрутував. Активи фінустанови на час банкрутства становили більш ніж 14 млрд грн, депозити фізичних осіб – майже 4 млрд грн. У Фонді гарантування вкладів кажуть, що більш ніж половина портфелю банку була виведена через схемні кредити трьох десятків пов’язаних осіб. Головний акціонер Імексбанку, Леонід Клімов, був заявлений у розшук ще 2017 року.

АО «Кравець І Партнери»