🔸Рішення КОАС про зобов’язання ДВС закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору у зв’язку з передачею виконавчого провадження приватному виконавцю – https://forum.antiraid.com.ua/topic/15784-rishennja-koas-pro-zobovjazannja-dvs-zakinchiti-vikonavche-provadzhennja-zi-stjagnennja-vikonavchogo-zboru-u-zvjazku-z-peredacheju-vikonavchogo-provadzhennja-privatnomu-vikonavcju/

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

АО «Кравець І Партнери»

Бажаєте бути в курсі важливих змін в законодавстві України? Підписуйтесь на канал і запрошуйте друзів:
https://bit.ly/2G12dHy

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

➡️ Підписатись https://t.me/+Ug5cImH9DexxvTtU

АО «Кравец и Партнеры»

Если видео будет для вас полезным, не забывайте поставить лайк, подписаться на канал и поделиться ссылкой со своими друзьями. А также присоединяйтесь к каналу Ростислава Кравца в Телеграм.

✔ Запись на консультацию: https://wa.me/380442296950 (сам номер телефона +380-44-229-6950) или по электронной почте info@knpartners.com.ua

АО «Кравец и Партнеры»

При цьому, кожен покупець кожного разу здійснює оплату збору до пенсійного фонду у розмірі 1% від вартості квартири. Це в середньому становить 12 000 грн.

З тих людей, хто купує житло вперше, майже ніхто не здогадується про те, що він не має обов’язку оплати цього збору. Чому ж тоді всі без винятку його оплачують?

Справа в тому, що кожна угода купівлі-продажу нерухомого майна, відповідно до чинного законодавства України, підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. У той же час, відповідно до цього ж таки законодавства, нотаріус має право здійснювати посвідчення договору купівлі-продажу квартири чи житлового будинку лише за умови оплати покупцем збору до пенсійного фонду у розмірі 1% від вартості майна і лише після такої оплати.

Так, відповідно до п. 15-3 Порядку сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій №1740, нотаріальне посвідчення або реєстрація на біржі договорів купівлі-продажу нерухомого майна здійснюється за наявності документального підтвердження сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна.

Це питання до якості законодавства, але факт залишається таким: для того, щоб купити житло, покупець вимушений оплатити додатковий збір, не дивлячись на те, що такого обов’язку відповідно до чинного законодавства він не має.

Так, відповідно до ч. 9 статті 1 Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування» від 1997 року, платниками  збору на обов’язкове державне пенсійне страхування є, зокрема, підприємства, установи та організації незалежно від  форм власності та фізичні особи, які придбавають нерухоме майно,  за винятком  державних  підприємств,  установ і організацій, що придбавають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій  іноземних  держав,  що  користуються  імунітетами і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана  Верховною  Радою  України, а також  громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.

Отже, громадянин, який купує житло вперше, звільняється від оплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, у той же час, без оплати такого збору нотаріус не посвідчить угоду.

Не треба бути юристом, щоб відчути в цьому певну несправедливість. І цю несправедливість, звичайно, можна виправити. Кожен покупець, який здійснив безпідставну оплату збору до пенсійного фонду, має можливість повернути ці кошти за рішенням суду. Не дивлячись на те, що бажаючих повернути ці кошти порівняно небагато, на даний момент склалася досить хороша судова практика з цього приводу.

Більше того, 28 листопада 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду сформував правову позицію згідно з постановою у справі №813/1126/17, відповідно до якої зробив кілька приємних висновків.

Верховний суд підтвердив, що норми чинного законодавства України свідчать, що громадяни, які придбавають житло вперше, не є платниками збору на обов’язкове державне пенсійне страхування.

При цьому, на думку Верховного суду, відсутність в Україні єдиної системи реєстрації прав на нерухоме майно та позбавлення можливості Пенсійного фонду України та його територіальних відділень встановити придбання квартир конкретною особою вперше не може ставитись в провину особі, оскільки невизначення порядку виконання законодавчо закріплених норм не може призводити до порушення чи обмеження прав громадян, які наділені такими правами.

Суд зазначив, що матеріали справи свідчать про те, що у цій справі будь-яких належних та допустимих доказів, які б спростовували твердження позивача про придбання нею житла вперше, чи підтверджували б реєстрацію на праві приватної власності за нею будь-якого іншого нерухомого майна та свідчили б про відсутність у неї права на звільнення від сплати збору, відповідачем не надано, а судами не встановлено.

Отже, Верховний суд визнав, що саме на Пенсійному фонді України лежить обов’язок доведення факту купівлі житла не вперше. Якщо ПФУ це не доводить, то рішення суду має бути на користь платника податку.

Як зазначено в рішенні Верховного Суду у справі №813/1126/17, аналогічні правовідносини також були предметом розгляду у Верховному Суді, зокрема у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року (справа № 819/1498/17) та 31 січня 2018 року (справа №819/1667/17). Водночас, у постанові від 03 липня 2018 року (справа № 819/33/17) Верховний Суд дійшов правового висновку, що за відсутності відповідного правового механізму перевірки інформації про факт придбання нерухомості вперше саме держава в особі Пенсійного фонду України як уповноваженого суб’єкта владних повноважень зобов’язана доводити той факт, що у кожному конкретному випадку особа, що зобов’язана сплачувати збір на обов’язкове державне пенсійне страхування, придбала житло не вперше. Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов’язана забезпечити його реалізацію. В протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності належного правового регулювання покладаються саме на державу.

Але, звичайно, щоб отримати позитивне рішення, треба дотриматися певних процедурних моментів та підкріпити свою позицію належними доказами.

Так, спершу обов’язково слід звернутися до Пенсійного фонду України з заявою про повернення суми помилково оплаченого збору. До заяви слід додати копію самого договору купівлі-продажу майна та копію квитанції про оплату 1% збору. Відправляти слід рекомендованим листом та зберегти квитанцію про відправку. Протягом місяця від ПФУ у відповідь надійде відмова у поверненні сплачених коштів. Скоріше за все, Пенсійний фонд України відповість, що не володіє інформацією щодо громадян, які купують житло вперше і тому не може повернути кошти. Саме ця відмова дає зелене світло для звернення до адміністративного суду з позовом.

При зверненні до суду слід описати ситуацію і так само додати копію договору купівлі-продажу, квитанцію про оплату податку у розмірі 1% від вартості майна, копію звернення до ПФУ та копію відмови ПФУ у поверненні коштів. У позовній заяві також обов’язково слід зазначити, що квартира (будинок) є першим нерухомим майном, придбаним позивачем.

Важливо зауважити, що чинним законодавством установлено строк для звернення до адміністративного суду з описаним вище позовом – протягом шести місяців від дати отримання відмови про повернення коштів (ст. 99 Кодексу адміністративного судочинства України).

Враховуючи рівень завантаженості адміністративних судів, можна спрогнозувати що розгляд справи відбуватиметься орієнтовно протягом 3 – 6 місяців у першій інстанції та 1 – 2 місяці в апеляційній інстанції. Даний тип справ розглядається без виклику сторін в судове засідання. Після розгляду справи в суді апеляційної інстанції судове рішення одразу вступає в законну силу та може бути виконане або добровільно Пенсійним фондом України, або примусово за допомогою державного виконавця.

Цікавий момент. Навіть якщо купівля житла відбулася кілька років тому і квитанція про оплату податку до пенсійного фонду не зберіглася, можливість повернути ці кошти не втрачено. Для цього необхідно звернутися до нотаріуса, який посвідчував угоду (його прізвище зазначено на самому договорі), отримати копію квитанції (вона зберігається в матеріалах нотаріальної справи), і вже після цього звертатися до Пенсійного фонду України з заявою про повернення суми помилково оплаченого збору. Як зазначалося, шестимісячний строк на звернення до адміністративного суду починається саме з моменту отримання відмови у поверненні коштів, а не з моменту оплати податку.

Отже, як можемо бачити, відновлення справедливості можливе, достатньо лише знати про своє право повернення надмірно сплачених коштів, і звичайно, правильно сформувати свою позицію в суді.

Сергій Бабенко,

Адвокат, Адвокатське об’єднання Кравець і партнери

АО «Кравец и Партнеры»

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) (ч. 4 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження»).

За своєю природою постанова про стягнення виконавчого збору є рішенням державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Стаття 55 Конституції України визначає: кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Таким чином, у разі незгоди з вищезазначеним рішенням, особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

Одним із перших питань, з якими практикуючі юристи стикаються при оскарженні постанов про стягнення виконавчого збору є правильне визначення предметної юрисдикції даних спорів, тобто, по суті кажучи, за правилами якого судочинства буде розглядатися справа.

Для кращого розуміння питання наведемо приклад.

Приклад. Є рішення суду загальної юрисдикції, винесене в рамках цивільного судочинства про стягнення певної суми боргу з відповідача. На підставі даного рішення судом видається виконавчий лист, який є виконавчим документом. У зв’язку з тим, що рішення суду боржником не виконується добровільно, стягувач звертається до органу державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, який виносить постанову про відкриття виконавчого провадження щодо виконання виконавчого листа суду та одночасно з нею – постанову про стягнення виконавчого збору. Стягувач не згоден з даною постановою про стягнення виконавчого збору та має намір її оскаржити.

Оскільки на виконанні перебуває рішення суду, то перше до чого ми звертаємося є норма статті 447 Цивільного процесуального кодексу України (далі – «ЦПК України») — сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (ч. 1 ст. 448 ЦПК України).

На перший погляд, логічним є оскарження постанови про стягнення виконавчого збору шляхом подання скарги на рішення державного чи приватного виконавця, і слід сказати, що до певного моменту так і відбувалося. Проте, особливість оскарження даних постанов якраз в тому і полягає, що передбачається інший його порядок, що регулюється нормами Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України»).

Дану особливість можна прослідкувати шляхом аналізу законодавчих норм.

Так, згідно п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження», постанова про стягнення виконавчого збору сама по собі є виконавчим документом. Тому, у наведеному Прикладі необхідно виділяти виконання двох виконавчих документів: виконавчого листа, виданого на підставі рішення суду та постанови про стягнення виконавчого збору. У першому випадку застосовуються норми ст. 447 ЦПК України при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності виконавців, в другому – норми КАС України, на яких наразі і зупинимося.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Частина 1 ст. 287 КАС України встановлює, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Якраз останнє речення «якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб» і породжує сумніви при визначенні юрисдикції спорів щодо оскарження постанов про стягнення виконавчого збору. Адже, ми починаємо звертатися до положення все тієї ж ст. 447 ЦПК України, яке і можна витлумачити як «інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб».

Тобто, самі по собі законодавчі норми процесуальних кодексі не містять чіткої вказівки на те, в порядку якого судочинства має оскаржуватися постанова про стягнення виконавчого збору, що це буде скарга чи позов? Разом з тим, дане питання врегульовано ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності 05.10.2016 року: рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (ч. 1, 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження»). Дані норми є спеціальними по відношенню до загальних норм процесуальних кодексів.

З урахуванням вищенаведеного можна зробити висновок, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

Важливим є звернення до практики судів по даним категоріям справ. Слід сказати, що на сьогодні існують сталі правові висновки Верховного Суду з даного питання. Суди в даному випадку приходять до єдиного висновку про неможливість розгляду вимог щодо оскарження постанови державного виконавця чи приватного виконавця про стягнення виконавчого збору у порядку цивільного судочинства, оскільки їх розгляд віднесено до юрисдикції адміністративних судів.

Такі правові висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 р. у справі №370/1034/15-ц. Аналогічний висновок вже висловлювався Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 червня 2018 року (справа №127/9870/16-ц), від 30 січня 2019 року (справа № 161/8267/17) та інших.

Порядок розгляду судом позову про оскарження постанови про стягнення виконавчого збору.

Для оскарження постанови про стягнення виконавчого збору характерний так званий «прискорений» порядок розгляду.

За загальним правилом, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2 ст. 122 КАС України).

Проте, для оскарження постанови про стягнення виконавчого збору встановлюється інші строки для звернення до адміністративного суду, передбачені ст. 287 КАС України: позовну заяву може бути подано до суду — у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

Тобто, при виявленні порушення прав особи, яке пов’язане з винесення постанови про стягнення виконавчого збору, строк на відповідне реагування щодо її оскарження є досить обмеженим у часі. Якщо даний строк буде пропущено, особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку із вказівкою на поважність причин пропуску строку. У разі не подання такої заяви – позовна заява залишається без руху, а позивач має право подати протягом 10 днів з дня вручення ухвали подати заяву про поновлення строку до суду.

Якщо ж суд визнає причини пропуску строку неповажними або якщо заяву не буде подано у 10-денний строк – позовна заява повертається позивачу.

Якщо ж факт пропуску строку буде виявлено після відкриття провадження у справі і позивач не подасть заяву про поновлення строку – позовна заява залишається без розгляду.

Для розгляду даної категорії спорів у адміністративному суді також встановлюється «скорочений» термін – протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.

Це ж саме стосується і подачі апеляційної скарги — протягом десяти днів з дня їх проголошення.

Ще одним важливим питання, яке виникає при оскарженні постанов про стягнення виконавчого збору є підстави стягнення виконавчого збору, тобто, у яких випадках, такі дії виконавців є неправомірними.

Як вже говорилося, виконавчий збір — це збір, що справляється за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Законодавець також встановлює розмір виконавчого збору — 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

На практиці досить часто виникають ситуації, коли не відбувається фактичне стягнення за виконавчим документом. Наприклад, боржник не має майна, на яке може бути звернуто стягнення. Також, виконавчий документ може бути повернуто стягувачу без виконання за його заявою. В даних та інших випадках (ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження») виконавче провадження підлягає закінченню.

В той же час, ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження», у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев’ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

На практиці трапляються випадки, коли виконавці після закінчення виконавчого провадження, посилаючись на ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» виносять постанову про стягнення виконавчого збору і на її підставі відкривають окреме виконавче провадження вже щодо виконання даної постанови.

Проте, в переважній більшості випадків такі постанови виносяться у виконавчих провадженнях під час яких взагалі не було стягнуто фактично жодних коштів чи майна. Разом з тим, у постанові про стягнення виконавчого збору виконавець вираховує 10% від суми заборгованості, яка вказувалася у виконавчому документі, незважаючи на те, що такий збір має вираховуватися від фактично повернутої, стягнутої суми або вартості майна боржника.

Очевидно, що такі дії є наслідком неправильного тлумачення положень Закону України «Про виконавче провадження» та недоліки у формулюванні самих норм. Так, ст. 27 даного Закону вказує, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

В той же час, ч. 3 ст. 40 Закону вказує: у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев’ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Тому, застосовуючи вузьке тлумачення законодавчих норм, виконавці виносять постанови про стягнення виконавчого збору не зважаючи на положення ст. 27 закону, яка встановлює обов’язковість наявності повернутих, стягнених сум чи вартості майна для стягнення виконавчого збору.

Аналіз наведених норм Закону дає можливість зробити висновок про те, що обов’язковими умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання судового рішення; 2) вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішень. Крім того, законодавець чітко визначив, що виконавчий збір стягується з фактично стягнутої суми; розмір виконавчого збору вираховується також з фактично стягнутої суми і розмір виконавчого збору вираховується саме з фактично стягнутої суми.

За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.

При стягненні виконавчого збору, без реального стягнення суми боргу з боржника створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

У п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» від 26.12.2003 року №14 роз’яснено, що відповідно до статей 45, 46 Закону №606-XIV витрати виконавчого провадження та виконавчий збір стягуються за постановою державного виконавця з боржника, якщо останній не виконав рішення добровільно в установлений для цього строк і воно було виконане примусово.

Аналогічний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 819/1116/17 (№К/9901/3131/17) та постанові Верховного Суду від 15 лютого 2018 р. у справі №910/1587/13.

Підсумовуючи все вище сказане в даній статті, хочеться зазначити, що питання правомірності винесення постанов про стягнення виконавчого збору вирішується в кожному конкретному випадку. Якщо є достатні підстави вважати про незаконність таких рішень виконавців, слід дотримуватися визначеного законодавством спеціального порядку оскарження таких постанов в порядку адміністративного судочинства з урахуванням «скороченості» строків оскарження.

 Старший юрист, адвокат

Адвокатської компанії «Кравець і партнери»

Бабенко Яна

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Як визначено у Законі, судовий збір — збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, — у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Ставки судового збору встановлюються у таких розмірах:

При поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі — застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум).

У разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

У разі укладення мирової угоди, відмови від позову, визнання позову відповідачем на стадії перегляду рішення в апеляційному чи касаційному порядку суд у відповідній ухвалі у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення скаржнику (заявнику) з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого ним при поданні відповідної апеляційної чи касаційної скарги.

ст.3 п.2. Судовий збір не справляється за подання:

1) заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом;

2) заяви про скасування судового наказу;

3) заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення;

4) заяви про поворот виконання судового рішення;

5) заяви про винесення додаткового судового рішення;

6) заяви про розірвання шлюбу з особою, визнаною в установленому законом порядку безвісно відсутньою;

7) заяви про встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням;

8) заяви про встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

11) заяви про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

12) заяви про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

13) позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду;

14) заяви, апеляційної та касаційної скарги про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб у разі, якщо представництво їх інтересів у суді відповідно до закону або міжнародного договору, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, здійснюють Міністерство юстиції України, суб’єкти надання безоплатної вторинної правової допомоги та/або органи опіки та піклування або служби у справах дітей;

15) клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду відповідно до міжнародного договору України, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України та яким не передбачено плату під час звернення до суду, подання апеляційної та касаційної скарг у таких справах;

16) заяви про встановлення факту смерті особи, яка загинула або пропала безвісти в районах проведення воєнних дій або антитерористичних операцій.

Стаття 5. Пільги щодо сплати судового збору

1. Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються:

1) позивачі — у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі;

2) позивачі — у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також смертю фізичної особи;

3) позивачі — у справах про стягнення аліментів;

4) позивачі — у справах щодо спорів, пов’язаних з виплатою компенсації, поверненням майна, або у справах щодо спорів, пов’язаних з відшкодуванням його вартості громадянам, реабілітованим відповідно до Закону України ‘Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні’;

5) особи, які страждають на психічні розлади, та їх представники — у справах щодо спорів, пов’язаних з розглядом питань стосовно захисту прав і законних інтересів особи під час надання психіатричної допомоги;

6) позивачі — у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення;

7) громадяни, які у випадках, передбачених законодавством, звернулися із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб;

8) інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи;

9) інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів;

10) позивачі — громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

11) виборці — у справах про уточнення списку виборців;

12) військовослужбовці, військовозобов’язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, — у справах, пов’язаних з виконанням військового обов’язку, а також під час виконання службових обов’язків;

13) учасники бойових дій, Герої України — у справах, пов’язаних з порушенням їхніх прав;

14) позивачі — у справах у порядку, визначеному статтею 12 Закону України ‘Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту’;

15) фізичні особи (крім суб’єктів підприємницької діяльності) — кредитори, які звертаються з грошовими вимогами до боржника щодо виплати заборгованості із заробітної плати, зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, виплати авторської винагороди та аліментів, — після оголошення про порушення справи про банкрутство, а також після повідомлення про визнання боржника банкрутом;

15-1) органи місцевого самоврядування — за подання заяви про визнання спадщини відумерлою;

16) позивачі — за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з наданням статусу учасника бойових дій відповідно до пунктів 19, 20 частини першої статті 6 Закону України ‘Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту’;

17) засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк та до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а також особи, взяті під варту, — у справах, пов’язаних із питаннями, які вирішуються судом під час виконання вироку відповідно до статті 537 Кримінального процесуального кодексу України, у разі відсутності на їхніх особових рахунках коштів, достатніх для сплати судового збору.

Враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов:

1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача — фізичної особи за попередній календарний рік; або

2) позивачами є:

а) військовослужбовці;

б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів;

в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда;

г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім’ї;

ґ)  особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або

3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров’ю.

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Як визначено у Законі, судовий збір — збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, — у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Ставки судового збору встановлюються у таких розмірах:

ст.3 п.2. Судовий збір не справляється за подання:

1) заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом;

2) заяви про скасування судового наказу;

3) заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення;

4) заяви про поворот виконання судового рішення;

5) заяви про винесення додаткового судового рішення;

6) заяви про розірвання шлюбу з особою, визнаною в установленому законом порядку безвісно відсутньою;

7) заяви про встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням;

8) заяви про встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

11) заяви про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

12) заяви про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

13) позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду;

14) заяви, апеляційної та касаційної скарги про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб у разі, якщо представництво їх інтересів у суді відповідно до закону або міжнародного договору, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, здійснюють Міністерство юстиції України, суб’єкти надання безоплатної вторинної правової допомоги та/або органи опіки та піклування або служби у справах дітей;

15) клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду відповідно до міжнародного договору України, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України та яким не передбачено плату під час звернення до суду, подання апеляційної та касаційної скарг у таких справах;

16) заяви про встановлення факту смерті особи, яка загинула або пропала безвісти в районах проведення воєнних дій або антитерористичних операцій.

Стаття 5. Пільги щодо сплати судового збору

1. Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються:

1) позивачі — у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі;

2) позивачі — у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також смертю фізичної особи;

3) позивачі — у справах про стягнення аліментів;

4) позивачі — у справах щодо спорів, пов’язаних з виплатою компенсації, поверненням майна, або у справах щодо спорів, пов’язаних з відшкодуванням його вартості громадянам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»;

5) особи, які страждають на психічні розлади, та їх представники — у справах щодо спорів, пов’язаних з розглядом питань стосовно захисту прав і законних інтересів особи під час надання психіатричної допомоги;

6) позивачі — у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення;

7) громадяни, які у випадках, передбачених законодавством, звернулися із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб;

8) інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи;

9) інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів;

10) позивачі — громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

11) виборці — у справах про уточнення списку виборців;

12) військовослужбовці, військовозобов’язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, — у справах, пов’язаних з виконанням військового обов’язку, а також під час виконання службових обов’язків;

13) учасники бойових дій, Герої України — у справах, пов’язаних з порушенням їхніх прав;

14) позивачі — у справах у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»;

15) фізичні особи (крім суб’єктів підприємницької діяльності) — кредитори, які звертаються з грошовими вимогами до боржника щодо виплати заборгованості із заробітної плати, зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, виплати авторської винагороди та аліментів, — після оголошення про порушення справи про банкрутство, а також після повідомлення про визнання боржника банкрутом;

16) позивачі — за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з наданням статусу учасника бойових дій відповідно до пунктів 19, 20 частини першої статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту.

Адвокатская компания Кравец и Партнеры