“Існує базовий принцип – ти не можеш силоміць призивати до лав армії людей, які з ідейних міркувань відмовляються брати до рук зброю”, – каже нардеп голова комітету ВР з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв. 

Втім, зараз всі ці засади, принципи і норми “стоять на паузі” через військовий стан і мобілізацію. Як в судах вирішуються подібні суперечки, коли за релігійними переконаннями громадяни відмовляються воювати, хто від того страждає, та чи може країна собі дозволити альтернативну службу у військовий час, досліджував “Телеграф”.

Суворі пацифісти

Для початку варто зауважити, що ревно до відмови від військової служби зі зброєю в Україні ставляться не православні (яких у країні переважна більшість), а більш малочисельні спільноти: баптисти, Свідки Єгови, п’ятидесятники (постановою Кабміну навіть затверджений перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю).

Справа в тому, що ці деномінації подекуди буквально трактують біблійні тексти, а тому “Не вбивай” (Вих. 20:13) – вказівка до суворого пацифізму. Ба більше, Якщо детальніше заглибитись у вчення окремих конфесій, то, наприклад, Свідки Єгови вважають, що християни — громадяни божого царства, яке не від цього світу. “Царство Моє не від світу цього…” (Івана 18:36). Для них це означає повну нейтральність і відділення від будь-яких людських держав. А війни й політика — це частина світу, яким керує “сатана”, тому християнин не має брати в цьому участі. Тому будь-яке присягання державі, носіння форми, взяття до рук зброї — гріх і зрада бога.

Однак у послідовників таких релігійних спільнот “громадянство” абстрактне, а от у держави реальне. Відтак, при зіткненні в судах практики духовної з практикою мобілізаційною, у більшості випадків перемагають ТЦК.

Що вирішують суди

Тут все залежить від того, чи вважатиме суд дії обвинуваченого, які підпадають під статтю 336 КК “Ухилення від призову на військову службу під час мобілізації”, наміром до вчинення злочину.

Візьмемо до прикладу справу, яку розглядав Комінтернівський районний суд Одеської області. Згідно з фабулою справи, обвинувачуваний отримав повістку, пройшов ВЛК, був визнаний придатним, однак відмовився від проходження служби по мобілізації.

“З дитинства він є віруючою людиною, в 1995 році прийняв хрещення, а в 1997 році став членом Другої пересипської церкви євангельських християн-баптистів. Його релігійні переконання не дозволяють проходити військову службу, брати до рук зброю та давати присягу, оскільки прямо написано: “не вбий, та не клянись”, – зазначається в матеріалах справи.

Втім, вирок суддів був суворий: три роки позбавлення волі. Чому так? Бо на думку суду обвинувачений діяв умисно, з метою ухилення від призову за мобілізацією “усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх наслідки і бажаючи їх настання”.

Або ж справа, яку розглядав Слов`янський міськрайонний суд Донецької області, коли призначив три роки позбавлення волі вірянину Свідків Єгови, який не з’явився за “бойовою” повісткою в ТЦК “мотивуючи свою неявку релігійними переконаннями та небажанням брати в руки зброю”.

Варто відзначити, що обвинувачувані, які відмовляються мобілізуватись через релігійні принципи, не “липові” віряни в “статусі людини”, які раптом “прозріли” після 24 лютого 2022 року. Як правило, такі люди дійсно багато років відвідують свої церкви та приймають участь в релігійному житті. В судах на їх захист свідчать пастори, священники, члени громади, однак українська Феміда в цьому випадку невблаганна.

Втім, суворі вироки з реальними термінами не константа (хоча таких і більшість). Наприклад, Бориспільський міськрайонний суд Київської області виправдав обвинуваченого по статті 336, адже важлива не лише об’єктивна сторона злочину, а ще й мотиви, якими керувалася людина.

“Обвинувачений зазначив, що у книзі пророка Ісаї 2:4 записано погляд Бога на військові дії та участь у військовій справі: ” …Вони перекують свої мечі на лемеші, а списи на серпи. Не підійме меча народ на народ, і більше не будуть вчитися воювати”. Для обвинуваченого ці слова чітко зрозумілі Бог не тільки не хоче, щоб люди воювали, а й навіть не вчилися цього”, – йдеться у матеріалах справи.

То чому ж одні суди вважають релігійних відмовників ухилянтами і саджають за ґрати, а інші ні?

Віриш в бога? Доведи!

Тут варто звернутися до показової позиції Верховного Суду яка ґрунтується на двох основних принципах.

Перший – право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Воно може бути обмежене через легітимну мету: інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, тощо.

Другий – відмовляючись від служби в ЗСУ з міркувань совісті, людина має продемонструвати наявність у неї відповідних глибоких, щирих та послідовних релігійних переконань певними даними, крім власних слів і тверджень близьких осіб.

Ось і виходить, що одному судді цілком достатньо показів пастора і листів з церкви, щоб пересвідчитись у “глибоких, щирих та послідовних релігійних переконаннях” обвинуваченого, а іншому цього замало.

Як виправити баг в системі

Вигадувати нічого не треба, бо ж як згадувалось вище, частина 4 статті 35 Конституції України передбачає право громадян на альтернативну (невійськову) службу. За великим рахунком, у справах, досліджених “Телеграфом”, практично всі обвинувачені вимагають реалізації цього права, але є нюанси.

В профільному законі вказано, що “на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу”. А строкової служби під час воєнного стану немає – є мобілізація.

“Закон встановлює, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період — це два самостійні види військової служби”, – зазначається у рішенні Білопільського районного суду Сумської області, який, керуючись такою логікою, відправив на три роки за ґрати члена Свідків Єгови.

Відтак, ситуація фактично не вирішується.

– Законодавством передбачена заміна альтернативною виключно строкової служби (зараз це базова служба). Тому формально особи можуть бути мобілізовані і підстав для відстрочки через їх переконання немає. Хоча Конституцією і передбачена альтернативна служба, – пояснює “Телеграфу” столичний адвокат Ростислав Кравець. – Тут все може вирішуватися виключно на розсуд командира. При проходженні військової служби є велика кількість посад, які прямо не пов’язані з триманням зброї в руках і необов’язково примушувати особу це робити. Є позиції на кухні, пов’язані з діловодством, тощо. Тобто все вирішує командир.

Щоправда, для послідовників деяких конфесій, навіть саме складання присяги та переодягання у військову форму вже неприпустима дія. Тому навіть “добрий командир”, який розподілить на кухню, зовсім не вирішує проблему.

Та повернемось до Конституції, статті якої є нормами прямої дії. Яка різниця що там каже закон “Про альтернативну (невійськову) службу”, якщо Основний Закон країни безпосередньо дозволяє заміну військового обов’язку альтернативою, якщо це суперечить релігійним переконанням.

– Так, закон каже, що така ситуація законна [відсутність альтернативної служби у військовий час], але ж сам закон не є цілком правовим, – коментує “Телеграфу” виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко.

За словами правозахисника, зараз в Конституційному Суді розглядається тлумачення 35 статті Основного Закону. Та поки висновку немає, ми змушені знову повертатися до позиції Верховного Суду, який погоджується з необхідністю альтернативної служби з тією лише ремаркою, що свої релігійні переконання потрібно спочатку довести, а вже потім претендувати на альтернативну службу. Таке от замкнене коло.

Лопата замість в’язниці

Розірвати його могли б народні обранці, змінивши профільний закон, і дозволивши альтернативну службу навіть під час мобілізації. До, речі, такі зміни в законодавство ще в 2023 році пропонував нардеп від “Слуги народу” Георгій Мазурашу. Втім, його законопроект навіть не дійшов до розгляду.

– Він, як то кажуть, “опрацьовується в комітетах”. Тобто ігнорується, – пояснив “Телеграфу” Мазурашу.

Чому? Бо ж ризики очевидні: всі ухилянти раптом можуть стати ідейними відмовниками.

– Що непокоїть органи державної влади? Це те, що при нинішній ситуації в системі ми можемо отримати великий канал для ухилянтів. Для них це буде такий собі варіант: краще я запишуся в цю релігійну групу людей, і це буде своєрідний “пільговий” військовий квиток. Ми можемо отримати десятки, якщо не сотні тисяч новонавернених “віруючих”. І це буде неправильно по відношенню до тих, хто служить, – додає Павліченко.

АЛЕ!

Необхідність доведення своїх переконань можна прямо прописати в законі, створивши конкретний чіткий механізм, що виключить трактування судами цих переконань на власний розсуд. А “відсіяти” новонавернених “віруючих” можна так само, як це зробили у випадку з бронюванням священнослужителів, коли дозволили відстрочки лише для тих релігійних організацій, які зареєстровані в Україні до 26 грудня 2024 року.

Тобто вся справа у механізмі. В принципі, це визнають і у ВР.

– Тут немає спротиву [влади]. Всі налаштовані вирішити питання. Це суто проблеми з тим, як це все виписати, – зазначив в коментарі “Телеграфу” Микита Потураєв.

Однак, розробляти цей новий механізм парламентарі поки що не готові.

– Не плануються [зміни до законодавства]. Це неодноразово обговорювалося, були робочі групи на рівні уряду, однак дійшли до висновку, що наразі зміни в законодавство, які б були дієві, а з іншого боку, не створювали загроз – внести неможливо, – підкреслив Потураєв.

Втім, намагання зберегти існуючий хиткий баланс між загрозами національній безпеці і правами віруючих, лишаючи все як є, не видається надто ефективним рішенням.

І справа тут не у “вегетаріанській” позиції воюючої країни і не у створенні лазівки для ухилянтів. Для “звичайних” ухилянтів загроза тюремного терміну дійсно може стати аргументом не ігнорувати повістки ТЦК. Для затятого ж вірянина питання так не стоїть. То ж який сенс запроторювати його за ґрати, якщо він не відмовляється послужити країні, наприклад, на службі в державних і комунальних підприємствах (які, до речі, потерпають від нестачі кадрів внаслідок мобілізації).

– Треба розуміти і прийняти, що у справі захисту Вітчизни зі зброєю в руках, немає сенсу розраховувати на тих, хто намагається в різний спосіб уникнути призову на військову службу. Краще мудро використовувати їх для виконання інших завдань, в тому числі, для роботи на економіку, від якої залежить можливість держави забезпечувати сили оборони і спроможність громадян підтримувати армію, – резюмував Мазурашу.

Джерело: news.telegraf.com.ua

АО «Кравець І Партнери»

На перший погляд, новий закон має захистити тих, хто свого часу купив «актив із сюрпризом», наприклад, у недобросовісних продавців, які його отримали не зовсім законно. Донедавна такі власники змушені були відстоювати своє право на придбаний об’єкт у судах, а то й зовсім ризикували його втратити, хоча свого часу купили його чесно, не знаючи про «нечисту» передісторію.

Водночас експерти вже б’ють на сполох, стверджуючи, що новий закон допоможе «узаконити схеми». «Свого часу багато земельних ділянок та нерухомості були просто „віджаті“ у місцевих громад, співвласників багатоквартирних будинків та простих громадян. Йдеться про землю в прибережних зонах, комерційних приміщеннях, підвалах та цокольних поверхах багатоповерхівок. Тепер, виходить, „відіграти“ все назад і повернути таку власність буде практично неможливо», — каже голова Спілки споживачів комунальних послуг Олег Попенко.

«Відповідь» прокурорам

7 квітня Президент Володимир Зеленський підписав затверджений нещодавно Радою новий закон. Він передбачає внесення до Цивільного кодексу змін, які мають посилити захист прав добросовісних вигодонабувачів.

Адвокат Verity Group Дарина Старовойтова каже, що поява законопроєкту № 12089 про захист прав добросовісних вигодонабувачів стала своєрідною відповіддю законодавців на неоднозначну судову практику, що сформувалася останніми роками, особливо за позовами прокурорів на користь держави.

«Депутати вбачали необхідність законодавчих змін через неоднозначну судову практику на рівні Верховного суду щодо віндикаційних та негаторних позовів. Негаторний позов — це вимога власника прибрати перешкоди у праві користування майном, яке належить позивачеві. Віндикаційний позов — вимога власника про витребування назад свого майна з чужого незаконного володіння.

Верховний суд стверджує, що для повернення земельних ділянок, які взагалі не могли перебувати у приватній власності, прокурор має звертатися з негаторним позовом, а земельних ділянок, які за певних умов можуть бути передані у приватну власність, — з віндикаційним позовом. Основною відмінністю між цими позовами є той факт, що до негаторних позовів взагалі не застосовується позовна давність”, — зазначили у юридичній компанії Arzinger.

Майну понад 10 років? Вже не заберуть

Про що йдеться у новому законі? Основних нововведень декілька:

Встановлення об’єктивної позовної давності — не більше 10 років. «Раніше терміни звернення до суду з позовом щодо повернення нерухомості могли визначатися довільно. Це дозволяло оскаржувати угоди навіть через 20 років після придбання майна. Тепер термін позовної давності вираховуватиметься не з моменту порушення права, а з дати державної реєстрації права власності особи, яка її порушила, або з дати передачі вигодонабувачу. Це мінімізує можливість маніпуляцій та правову невизначеність», — пояснила «Мінфіну» адвокатка Verity Group Дарина Старовойтова.
Захист добросовісних вигодонабувачів. Якщо з моменту державної реєстрації права власності минуло понад 10 років, вимагати таке майно назад вже неможливо. «Якщо земельна ділянка знаходиться у вашій власності понад 10 років, або якщо перший власник землі, якою ви зараз володієте, придбав її до 2015 року, то підстав для витребування такої ділянки зараз немає», — зазначили в юридичній компанії Arzinger. Але є винятки — землі стратегічного значення, об’єкти критичної інфраструктури, природоохоронного фонду та культурної спадщини. На них загальні правила не поширюються, і місцеві громади чи держава, як і раніше, можуть вимагати їх повернення.

Обов’язкова компенсація при витребуванні майна. «Якщо нерухомість повертається у власність держави чи громади, добросовісний вигодонабувач не залишиться ні з чим. Перед витребуванням майна орган державної влади чи місцевого самоврядування має внести його ринкову вартість на депозитний рахунок суду. Це гарантує отримання компенсації нинішньому власнику», — пояснила Старовойтова.

Вона також звернула увагу, що новий закон набув чинності з 9 квітня, але при цьому має зворотну чинність. Тобто його положення застосовуватимуться і до тих справ, які ще перебувають у судах без остаточного вердикту.

«Затверджені зміни забезпечать баланс інтересів держави та приватних власників, зменшать кількість випадків безпідставного витребування майна, гарантують чіткіші правила компенсації при поверненні майна державі чи громаді, а також підвищують правову визначеність у сфері захисту власності. Цей закон захистить сумлінних власників від несподіваних ризиків втрати майна», — вважає Старовойтова.

На перший погляд, ці новації справді зіграють у плюс тим, хто свого часу придбав землю чи нерухомість, не знаючи про їхню «нечисту» передісторію.

«Наприклад, на початку 2000-х на ринках землі та нерухомості процвітали схеми, коли шахраї обманом переписували на себе майно пенсіонерів або громадян, які потрапили у скрутні обставини. Потім таку нерухомість (найчастіше квартири) швидко перепродували, іноді ланцюжком. Ті, хто їх купував, нічого не знали про схеми — вони купували майно чесно, з дотриманням усіх законодавчих норм. І якщо обман спливав, і законні власники чи їхні спадкоємці вимагали повернення об’єкта, нові власники виявлялися „крайніми“, і були змушені або відстоювати своє право власності в суді, або взагалі ризикували втратити і його, і сплачених за нього грошей», — пояснив «Мінфіну» голова Спілки споживачів комунальних послуг Олег Попенко.

Новий закон має зняти ризики і для потенційних іноземних інвесторів. Адже серед західного бізнесу одна з основних «страшилок» про Україну — нібито, тут легко можуть забрати актив, навіть якщо ти купиш його чесно і з дотриманням усіх законів. І для багатьох це було вагомою підставою взагалі відмовитися від вкладень у нашу країну, щоб зайвий раз не ризикувати.

Легалізація схем?

Водночас, як вважає Попенко, під захист нового закону потраплять не лише чесні власники, а й ті, хто свого часу «намутив» нерухомість або землю.

«Забудова біля водойм, виведені з власності співвласників багатоквартирних будинків підвали, горища, цокольні поверхи — все це, виходить, уже в законі, навіть якщо свого часу дісталося нинішнім власникам за допомогою схем. У нас і раніше було багато схем, і досі вони працюють. Свіжий приклад — на Печерську керуюча компанія у змові з головою ОСББ оформила на себе цокольні поверхи та підвали багатоповерхівки загальною вартістю 1,2−1,4 млн доларів. І таких випадків у межах усієї країни тисячі. Намутив чи віджав — оформив у власність — швидко перепродав, іноді через декількох підставних осіб. Так, нинішні власники, яким такий об’єкт дістався чесно через декілька перепродажів, наразі захищені. Але що робити тим, у кого свого часу майно забрали незаконно? Забути чи „відкупляти“ назад із компенсацією?», — каже Попенко.

Голова адвокатського об’єднання «Кравець та партнери» адвокат Ростислав Кравець вважає, що новий закон захищає насамперед тих, «хто свого часу вкрав майно та землю у держави чи місцевих громад». «Сам закон вочевидь антиконстутиційний, і навіть прописує, що має зворотну силу», — говорить Кравець.

У громадському русі «Чесно» звертають увагу на той факт, що межі земель природоохоронного фонду чи культурної спадщини не завжди чітко визначені та не зафіксовані у Державному земельному кадастрі, а новий закон цього не враховує. За ним і природоохоронні зони, і культурна спадщина — у списку винятків, тобто законні власники й надалі можуть зажадати таких об’єктів. Але з огляду на розмиті кордони, держава та місцеві громади можуть назавжди втратити можливість повернення цінних активів.

Активісти також упевнені, що новий закон може фактично легалізувати скандальні будівельні схеми, наприклад, у Києві — з садибою Терещенка, спробою забудови Жукового острова тощо.

«Новий закон справді викликає багато питань та створює ризики. Він, зокрема, обмежить термін, протягом якого незаконно відчужені землі можна буде повернути до державної чи комунальної власності. Тобто дозволяє легалізувати будь-яку незаконно виведену понад 10 років тому із державної або власності територіальних громад землю. Тим паче, що „добросовісні вигодокористувачі“ у більшості випадків могли бути ланками корупційних схем», — прокоментував адвокат Андрій Шабельников.

До речі, після ухвалення нового закону було створено петицію про накладення на нього вето, яка набрала необхідні 25 тисяч підписів. Але, як бачимо, так і залишилася без відповіді.

У Головному юридичному управлінні ВР, готуючи звіт щодо законопро’кту № 12089, зазначили, що він може бути предметом розгляду в Конституційному суді України, є концептуальні недоліки. Таких недоліків експерти Головного юридичного управління знайшли на декілька сторінок — починаючи від того, що закону раптом дали зворотну силу, і до можливих складнощів із поверненням активів, які зараз перебувають на окупованих росією територіях, зокрема, в Криму, адже там із моменту заволодіння багатьма об’єктами вже минуло понад 10 років.

Джерело: minfin.com.ua

АО «Кравець І Партнери»

Оскільки під час воєнного стану діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 року № 2136-IX, слід в першу чергу звертатись до норм цього закону, так як на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.

Розглянемо основні законодавчі новели.

Насамперед, у статті 5 згаданого вище Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» було визначено, що у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця:

– у період його тимчасової непрацездатності,

– у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв’язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3 років).

У такому разі роботодавець повинен зазначити дату звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

Тобто якщо за звичайних умов у мирний час працівник відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗПП України не міг бути звільнений з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за нез’явлення на роботу протягом більш як 4 місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності), а також у період перебування працівника у відпустці (за винятком повної ліквідації підприємства), то на період воєнного стану роботодавцю не обов’язково дотримуватись означеної гарантії для працівника.

Також статтею 5 нового Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» було введено ще одне правило на період воєнного стану. Так, на цей період можна розривати трудові відносини з ініціативи роботодавця у випадках, передбачених ст. 43 КЗпП України, без попередньої згоди профспілки, окрім випадків звільнення працівників, які були обрані до профспілкових органів.

З введенням воєнного стану на всій території України у роботодавця з’явилася ще одна додаткова підстава для розірвання трудового договору з окремими категоріями працівників, зокрема, у тих випадках, коли працівника неможливо забезпечити роботою, визначеною трудовим договором, у зв’язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій. Однак таке звільнення працівника допускається лише якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу (див. ст. 41 КЗпП України).

Таких працівників в силу норми ст. 43-1 КЗпП України можна звільняти без згоди профспілки. Однак у разі їх поворотного прийняття на роботу, якщо роботодавець проводить прийняття на роботу працівників аналогічної кваліфікації, такий працівник відповідно до ст. 42-1 КЗпП України протягом 1 року має право на укладення трудового договору.

Тим не менше, законодавець посилив окремі гарантії для працівників під час скорочення чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці. Так, зокрема, ст. 42 КЗпП України була доповнена категорією працівників, яким надається перевага у залишенні на роботі за рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації. Мова йде про працівників з числа учасників бойових дій, постраждалих учасників Революції Гідності, осіб з інвалідністю внаслідок війни та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України.

В контексті розглядуваної теми важливо також звернути увагу на ті законодавчі зміни, які пов’язані зі звільненням працівника у зв’язку з його призовом на військову службу за мобілізацією в особливий період або ж під час воєнного стану.

Раніше у ч. 3 ст. 119 КЗпП України було зазначено, що за працівниками, призваними на на військову службу під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігалися місце роботи, посада і середній заробіток.

Однак, Законом України від 01.07.2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» було внесено зміни і вказано, що за таким працівником зберігаються лише місце роботи і посада а середній заробіток – ні. Такі особи не можуть бути звільненими з роботи незалежно від підпорядкування та форми власності роботодавця або ж у фізичних осіб – підприємців, у яких вони працювали на час призову, окрім випадків, які ми розглядали вище.

Якщо ж на військову службу було призвано фізичну особу – роботодавця за призовом під час мобілізації, на особливий період тощо, то такий роботодавець – фізична особа повинен виконати свої обов’язки по видачі працівникам копії наказів про звільнення та здійсненню з ними розрахунків протягом місяця після його звільнення з такої військової служби. При цьому до нього не можуть застосовуватись санкції та штрафи за порушення строків (ч. 2 ст. 47 КЗпП України).

Статтею 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що у випадку звільнення працівника у період дії воєнного стану йому повинна бути виплачена грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки».

Статтею 119-1 КЗпП України також встановлено гарантії для осіб, стосовно яких було встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України за Законом України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей». За такими особами також зберігається місце роботи (посада) протягом усього періоду позбавлення свободи, а також протягом 6 місяців з дня звільнення у разі проходження такою особою заходів з медичної, реабілітаційної, у тому числі психологічної, допомоги, санаторно-курортного лікування, інших відновлювальних (постізоляційних, реінтеграційних) заходів у порядку, встановленому КМУ.

Отже, проаналізувавши законодавчі зміни в контексті звільнення працівників з роботи під час воєнного стану, можна дійти висновку, що вони були спрямовані не тільки на обмеження конституційних прав та свобод людини, але також і на введення додаткових гарантій, спрямованих на захист права особи на працю, на скільки це можливо зробити в умовах війни.

Аліна Сидор, адвокат Адвокатського об’єднання «Кравець і партнери»

АО «Кравець І Партнери»