🔸Рішення КОАС про зобов’язання ДВС закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору у зв’язку з передачею виконавчого провадження приватному виконавцю – https://forum.antiraid.com.ua/topic/15784-rishennja-koas-pro-zobovjazannja-dvs-zakinchiti-vikonavche-provadzhennja-zi-stjagnennja-vikonavchogo-zboru-u-zvjazku-z-peredacheju-vikonavchogo-provadzhennja-privatnomu-vikonavcju/

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

АО «Кравець І Партнери»

Заявник просив Суд перевірити на відповідність Конституції України частину другу статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України “Про судовий збір” від 8 липня 2011 року № 3674–VI зі змінами (далі – Закон).

Зазначеними приписами Закону встановлено обов’язок стягувача у виконавчому провадженні сплачувати судовий збір за подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи виконавчої служби за зверненням з апеляційною чи касаційною скаргою на ухвалу судді, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця.

Автор клопотання наголошував, що застосування в остаточному судовому рішенні в його справі приписів Закону, що їх він оспорює, порушує його право на судовий захист та на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55 Конституції України) та не забезпечує виконання державою судового рішення й контролю за його виконанням (стаття 129-1 Основного Закону України).

Розв’язуючи питання порушені в конституційній скарзі, Конституційний Суд України визнав частину другу статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України “Про судовий збір” від 8 липня 2011 року № 3674–VI зі змінами такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), в тім, що вони уможливлюють справляння судового збору при поданні апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

У Рішенні Суд наголосив на значущості приписів частин першої, другої статті 55 Конституції України щодо права кожного захищати в судовому порядку свої права і свободи, що зазнають порушення або утиску внаслідок рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень, а також вказав, що приписи третього речення частини другої статті 3, статті 8, частин першої, другої статті 55 Основного Закону України зобов’язують державу запровадити на законодавчому рівні такий юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, який забезпечуватиме процесуальні можливості для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод.

Суд вважає, що право на судовий захист, установлене частиною першою статті 55 Конституції України, слід розглядати у зв’язку з основними засадами судочинства, визначеними приписами частини другої статті 129 Конституції України, та з урахуванням права на справедливий суд (складником якого є обов’язок держави виконати судове рішення), ґарантованого статтею 6 Конвенції, як його тлумачить Європейський суд із прав людини.

Суд констатував, що має місце необґрунтоване втручання в право стягувача на доступ до суду, оскільки особі, яка сплатила судовий збір за подання до суду позовної заяви й отримала доступ до суду та домоглася ухвалення на її користь обов’язкового судового рішення, доводиться додатково (повторно) сплатити судовий збір за здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.

Зазначене вказує на відсутність належних юридичних механізмів реалізації права на доступ до суду, а також свідчить про брак реального судового контролю на стадії виконання судового рішення, оскільки має місце ускладнення практичної реалізації особою її права на доступ до суду, що є порушенням конституційних засад судочинства та принципів цивільного процесуального права.

З огляду на наведене, ураховуючи те, що особа, оскаржуючи ухвалу суду першої інстанції, намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, Суд вказав, що законодавець не діяв відповідно до принципів справедливості, розумності, пропорційності, забезпечення балансу між інтересами держави в стягненні судового збору та інтересами заявника щодо доступу до правосуддя.

Суд дійшов висновку, що частина друга статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону є такими, що суперечать частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 55, статті 129-1 Конституції України.

Визнані неконституційними в зазначеному аспекті приписи Закону, утрачають чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Суддя-доповідач у цій справі – Галина Юровська. Текст Рішення буде оприлюднено на офіційному вебсайті Суду 14 травня 2024 року.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Бажаєте бути в курсі важливих змін в законодавстві України? Підписуйтесь на канал і запрошуйте друзів:
https://bit.ly/2G12dHy

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

➡️ Підписатись https://t.me/+Ug5cImH9DexxvTtU

АО «Кравец и Партнеры»

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) (ч. 4 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження»).

За своєю природою постанова про стягнення виконавчого збору є рішенням державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Стаття 55 Конституції України визначає: кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Таким чином, у разі незгоди з вищезазначеним рішенням, особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

Одним із перших питань, з якими практикуючі юристи стикаються при оскарженні постанов про стягнення виконавчого збору є правильне визначення предметної юрисдикції даних спорів, тобто, по суті кажучи, за правилами якого судочинства буде розглядатися справа.

Для кращого розуміння питання наведемо приклад.

Приклад. Є рішення суду загальної юрисдикції, винесене в рамках цивільного судочинства про стягнення певної суми боргу з відповідача. На підставі даного рішення судом видається виконавчий лист, який є виконавчим документом. У зв’язку з тим, що рішення суду боржником не виконується добровільно, стягувач звертається до органу державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, який виносить постанову про відкриття виконавчого провадження щодо виконання виконавчого листа суду та одночасно з нею – постанову про стягнення виконавчого збору. Стягувач не згоден з даною постановою про стягнення виконавчого збору та має намір її оскаржити.

Оскільки на виконанні перебуває рішення суду, то перше до чого ми звертаємося є норма статті 447 Цивільного процесуального кодексу України (далі – «ЦПК України») — сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (ч. 1 ст. 448 ЦПК України).

На перший погляд, логічним є оскарження постанови про стягнення виконавчого збору шляхом подання скарги на рішення державного чи приватного виконавця, і слід сказати, що до певного моменту так і відбувалося. Проте, особливість оскарження даних постанов якраз в тому і полягає, що передбачається інший його порядок, що регулюється нормами Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України»).

Дану особливість можна прослідкувати шляхом аналізу законодавчих норм.

Так, згідно п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження», постанова про стягнення виконавчого збору сама по собі є виконавчим документом. Тому, у наведеному Прикладі необхідно виділяти виконання двох виконавчих документів: виконавчого листа, виданого на підставі рішення суду та постанови про стягнення виконавчого збору. У першому випадку застосовуються норми ст. 447 ЦПК України при оскарженні рішень, дій чи бездіяльності виконавців, в другому – норми КАС України, на яких наразі і зупинимося.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Частина 1 ст. 287 КАС України встановлює, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Якраз останнє речення «якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб» і породжує сумніви при визначенні юрисдикції спорів щодо оскарження постанов про стягнення виконавчого збору. Адже, ми починаємо звертатися до положення все тієї ж ст. 447 ЦПК України, яке і можна витлумачити як «інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб».

Тобто, самі по собі законодавчі норми процесуальних кодексі не містять чіткої вказівки на те, в порядку якого судочинства має оскаржуватися постанова про стягнення виконавчого збору, що це буде скарга чи позов? Разом з тим, дане питання врегульовано ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності 05.10.2016 року: рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (ч. 1, 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження»). Дані норми є спеціальними по відношенню до загальних норм процесуальних кодексів.

З урахуванням вищенаведеного можна зробити висновок, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

Важливим є звернення до практики судів по даним категоріям справ. Слід сказати, що на сьогодні існують сталі правові висновки Верховного Суду з даного питання. Суди в даному випадку приходять до єдиного висновку про неможливість розгляду вимог щодо оскарження постанови державного виконавця чи приватного виконавця про стягнення виконавчого збору у порядку цивільного судочинства, оскільки їх розгляд віднесено до юрисдикції адміністративних судів.

Такі правові висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 р. у справі №370/1034/15-ц. Аналогічний висновок вже висловлювався Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 червня 2018 року (справа №127/9870/16-ц), від 30 січня 2019 року (справа № 161/8267/17) та інших.

Порядок розгляду судом позову про оскарження постанови про стягнення виконавчого збору.

Для оскарження постанови про стягнення виконавчого збору характерний так званий «прискорений» порядок розгляду.

За загальним правилом, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2 ст. 122 КАС України).

Проте, для оскарження постанови про стягнення виконавчого збору встановлюється інші строки для звернення до адміністративного суду, передбачені ст. 287 КАС України: позовну заяву може бути подано до суду — у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

Тобто, при виявленні порушення прав особи, яке пов’язане з винесення постанови про стягнення виконавчого збору, строк на відповідне реагування щодо її оскарження є досить обмеженим у часі. Якщо даний строк буде пропущено, особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку із вказівкою на поважність причин пропуску строку. У разі не подання такої заяви – позовна заява залишається без руху, а позивач має право подати протягом 10 днів з дня вручення ухвали подати заяву про поновлення строку до суду.

Якщо ж суд визнає причини пропуску строку неповажними або якщо заяву не буде подано у 10-денний строк – позовна заява повертається позивачу.

Якщо ж факт пропуску строку буде виявлено після відкриття провадження у справі і позивач не подасть заяву про поновлення строку – позовна заява залишається без розгляду.

Для розгляду даної категорії спорів у адміністративному суді також встановлюється «скорочений» термін – протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.

Це ж саме стосується і подачі апеляційної скарги — протягом десяти днів з дня їх проголошення.

Ще одним важливим питання, яке виникає при оскарженні постанов про стягнення виконавчого збору є підстави стягнення виконавчого збору, тобто, у яких випадках, такі дії виконавців є неправомірними.

Як вже говорилося, виконавчий збір — це збір, що справляється за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Законодавець також встановлює розмір виконавчого збору — 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

На практиці досить часто виникають ситуації, коли не відбувається фактичне стягнення за виконавчим документом. Наприклад, боржник не має майна, на яке може бути звернуто стягнення. Також, виконавчий документ може бути повернуто стягувачу без виконання за його заявою. В даних та інших випадках (ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження») виконавче провадження підлягає закінченню.

В той же час, ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження», у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев’ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

На практиці трапляються випадки, коли виконавці після закінчення виконавчого провадження, посилаючись на ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» виносять постанову про стягнення виконавчого збору і на її підставі відкривають окреме виконавче провадження вже щодо виконання даної постанови.

Проте, в переважній більшості випадків такі постанови виносяться у виконавчих провадженнях під час яких взагалі не було стягнуто фактично жодних коштів чи майна. Разом з тим, у постанові про стягнення виконавчого збору виконавець вираховує 10% від суми заборгованості, яка вказувалася у виконавчому документі, незважаючи на те, що такий збір має вираховуватися від фактично повернутої, стягнутої суми або вартості майна боржника.

Очевидно, що такі дії є наслідком неправильного тлумачення положень Закону України «Про виконавче провадження» та недоліки у формулюванні самих норм. Так, ст. 27 даного Закону вказує, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

В той же час, ч. 3 ст. 40 Закону вказує: у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев’ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Тому, застосовуючи вузьке тлумачення законодавчих норм, виконавці виносять постанови про стягнення виконавчого збору не зважаючи на положення ст. 27 закону, яка встановлює обов’язковість наявності повернутих, стягнених сум чи вартості майна для стягнення виконавчого збору.

Аналіз наведених норм Закону дає можливість зробити висновок про те, що обов’язковими умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання судового рішення; 2) вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішень. Крім того, законодавець чітко визначив, що виконавчий збір стягується з фактично стягнутої суми; розмір виконавчого збору вираховується також з фактично стягнутої суми і розмір виконавчого збору вираховується саме з фактично стягнутої суми.

За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.

При стягненні виконавчого збору, без реального стягнення суми боргу з боржника створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

У п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» від 26.12.2003 року №14 роз’яснено, що відповідно до статей 45, 46 Закону №606-XIV витрати виконавчого провадження та виконавчий збір стягуються за постановою державного виконавця з боржника, якщо останній не виконав рішення добровільно в установлений для цього строк і воно було виконане примусово.

Аналогічний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 819/1116/17 (№К/9901/3131/17) та постанові Верховного Суду від 15 лютого 2018 р. у справі №910/1587/13.

Підсумовуючи все вище сказане в даній статті, хочеться зазначити, що питання правомірності винесення постанов про стягнення виконавчого збору вирішується в кожному конкретному випадку. Якщо є достатні підстави вважати про незаконність таких рішень виконавців, слід дотримуватися визначеного законодавством спеціального порядку оскарження таких постанов в порядку адміністративного судочинства з урахуванням «скороченості» строків оскарження.

 Старший юрист, адвокат

Адвокатської компанії «Кравець і партнери»

Бабенко Яна

Адвокатская компания Кравец и Партнеры