На жаль, останні роки у нас тільки й чути, що у всьому винні судді, що породило нескінченні судові реформи, які власне вже були частково предметом перегляду Конституційним Судом України та визнавалися неконституційними.

За бажанням відреформувати судову систему криється фактичне втручання в третю гілку влади та незалежність суддів.

Розподіл влад не нами придуманий і вже не одне десятиріччя апробований багатьма демократичними державами, і саме забезпечення балансу розподілу влад та гарантування незалежності — особливо судовій гілці влади, є запорукою дотримання не лише законів, а й прав та свобод кожної людини.

Можна сказати кардинально інший підхід у призначенні на посаду суддів було визначено Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року (далі – Закон), в той же час даний закон містить норми, які, на наш погляд, є несумісними з Конституцією України та мають зовсім іншу приховану мету – надання необмеженої дискреції при відборі суддів.

Закладені в цей Закон норми вже були використані і не тільки з ціллю відбору суддів, а й з метою оцінювання, про що свідчать вже існуючі судові спори.

Зазначимо лише про три моменти, хоч вони і не єдині, але яскраво ілюструють такий прихований зміст.

Анна Мартиненко

Перше:

Вже неодноразово Конституційний Суд України говорив, що незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду. Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються виключно Конституцією України і законами з дотримання принципу правової визначеності, який в свою чергу вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб ситуації й правовідносини залишалися передбачуваними.

Що ж ми маємо на справді — закон визначає три критерії, яким має відповідати суддя, в той же час в порушення вимог щодо якості закону та правової визначеності, закон не розкриває ні поняття цих критеріїв, ні їх показників, ні порядок їх оцінювання в частині варіативності балів, однак надає таке право ВККС, хоч виключно та лише законом мать бути визначені питання судоустрою і статусу суддів.

Відсутність в законі чіткого механізму та правил оцінювання призвела до того, що «внутрішнє переконання» членів ВККС, а не знання чи практичні навички, чи навіть психологічні тести, є вирішальними при відборі суддів, що виключає принцип об’єктивного, а не суб’єктивного відбору.

Мало того, навіть арифметичний підрахунок балів оцінювання такого «внутрішнього переконання» не можливо перевірити жодним доказом, бо закон цього не вимагає – саме такі аргументи надає ВККС у судових процесах. При цьому існують вже непоодинокі випадки коли ВККС на своєму офіційному сайті зазначає про помилку у розрахунках та без жодного мотивування змінює бали, що також ніхто не має можливості перевірити.

В даному розрізі закон суперечить Конституції України, оскільки за його нормами особливий статус судді в питанні відбору і призначення на посаду має регулюватися не законом і навіть не нормативно-правовим актом, а положенням ВККС, яке до того ж породжує правову невизначеність, оскільки особа не може передбачити які умови відбору і які правила оцінювання до неї буде застосовано при оцінюванні (згадаємо, відбори у ВС, коли при одному відборі рахували сумарну оцінку за іспит, а при другому, хоч посади були ті ж самі, — рахували оцінки по кожному окремому етапу іспиту, те ж саме стосується того, що особи які набрали менше 670 балів могли пройти у ВС, а інші – звільнені з посади судді при оцінюванні на відповідність займаній посаді).

Друге:

Європейський суд з прав людини також неодноразово наголошував, що визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади в сфері основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці повноваження необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно, закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання.

В той же час, закон говорить, що ВККС має право отримувати інформацію та копії документів і матеріалів (у тому числі з обмеженим доступом) щодо судді (кандидата на посаду судді) та членів його сім’ї або близьких осіб.

Ніхто не заперечує, що судді в силу публічності своєї особи мають дещо звужене право на приватність в частині допустимої критики, але аж ніяк публічність особи не скасовує право на приватність ні судді, ні тим більше близьких осіб, коло яких знову ж таки законом не окреслено, що породжує необмежені повноваження ВККС щодо збору будь-якої інформації відносно будь-кого в рамках так званого оцінювання.

Ростислав Кравець

Конституційний Суд України також уже зазначав, що поширення даних фізичних осіб — членів сім’ї, що можуть стати відомими в результаті поширення інформації про саму посадову особу, може призвести до порушення їх конституційних прав, зашкодити гідності, честі, діловій репутації.

Через те, що закон не визначає ні змісту, ні показників критеріїв, повноваження ВККС по збору та обробці інформації є необмеженими, що є більшим втручанням в права особи навіть у порівнянні з кримінальним переслідуванням, оскільки там хоч є судовий контроль шляхом видання дозволу на тимчасовий доступ, не говорячи вже про НСРД.

Так, закон суперечить Конституції України, оскільки надає ВККС повноваження щодо необмеженого та неконтрольованого втручання в права невизначеного кола осіб на приватне життя, що ставить їх у значно гірше становище навіть у порівнянні з особами, які зазнають кримінального переслідування.

Третє:

Обмеження прав людини також прослідковується в нормі закону, яка передбачає виключний перелік підстав для оскарження рішення ВККС за результатами оцінювання це при тому, що Конституція гарантує захист усіх прав людини без винятку і якщо особа вважає, що її права порушено вона правомірно очікує, що вона зможе використати своє право на захист.

Дана норма не лише обмежує права людини, а й містить ознаки дискримінації до визначеного кола осіб – судді або кандидати у судді та у визначений період – проходження оцінювання з 2016 року.

Знову ж таки обмеження права на захист лише черговий раз утверджує повну необмежену та безконтрольну дискрецію ВККС щодо відбору суддів на власний смак, що має наслідком втручання в незалежність судді при відборі та суб’єктивне формування судової гілки влади.

Що також підтверджується і висловами самих членів ВККС, зафіксованих при проведенні оцінювання, коли члени ВККС говорили, що цей суддя наш, а інші судді є «не із от етіх»

На наше переконання така необмежена та безконтрольна дискреція – це лише знаряддя, а не відкритий та об’єктивний відбір суддів для формування незалежної гілки влади, яка є запорукою належного захисту прав та свобод.

Анна Мартиненко, адвокат АО Кравець і партнери

Ростислав Кравець, адвокат, старший партнер АО Кравець і партнери

Для РЕЗОНАНС

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

02.06.2016 року було прийнято черговий Закон України «Про судоустрій та статус суддів», який «докорінно» змінив систему судоустрою. От тільки статус суддів касаційної інстанції та суддів Верховного Суду України став невизначеним і в близькому майбутньому у них є всі шанси цілком правомірно звести нанівець цей «новий добір» доброчесних.

Щодо втручання в статус суддів та відповідність Конституції України нововведень відносно реорганізації судів Верховним Судом України в жовтні 2016 року вже було подано конституційне подання, однак ні Конституційний Суду України, ні держава не поспішають з вирішенням даного питання.

Поруч з цим залишається невирішеним питання і щодо забезпечення працевлаштування і права на працю суддів касаційних інстанцій та Верховного Суду України.

Відповідно до п. 7 Прикінцевих та перехідних положень вказаного вище Закону з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку.

Тобто, дана норма є бланкетною та відсилає до закону, який регулює порядок ліквідації. Варто звернути увагу, що законодавець, вказуючи на закон, пише його з маленької, а не великої літери, що в свою чергу означає, що Закон України «Про судоустрій та статус суддів» не є тим законом, який визначає порядок ліквідації.

Так, загальний порядок припинення діяльності юридичних осіб визначено Цивільним кодексом України.

Згідно ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників.

В такому випадку, не зрозуміло про яку ліквідацію йдеться в п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», коли в п. 5 — вказується, що Верховний Суд створюється на матеріально-технічній базі Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України.

Отже, по-перше, до Верховного Суду переходить майно юридичних осіб, які припинять свою діяльність. По-друге, хоч законом і прямо не вказано, але цілком очевидно, що справи, які розглядав Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України та розгляд яких не завершився на момент припинення діяльності цих судів, теж мають перейти до нових касаційних судів. Тобто, до Верховного Суду також переходять права та обов’язки юридичних осіб, які припинять свою діяльність.

Таким чином, те, що законодавець обізвав «ліквідацією» не відповідає формулюванням закону, а на справді є нічим іншим як реорганізацією, за ознаками, у формі злиття.

На жаль, законодавчий орган більше переймаючись формальним реформуванням, зовсім забувся про існування інших правових норм, статус суддів та врешті-решт про права особи на працю.

Так, згідно Кодексу законів про працю звільнення працівника з посади у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації можливо лише у випадку відмови особи від запропонованої іншої роботи. Варто вказати, що інша робота має бути запропонована за відповідною професією чи спеціальністю.

Верховний Суд України у постановах від 19 січня 2016 року (справа №21-2225а15), від 17 жовтня 2011 року (справа №21-237а11) висловив позицію, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов’язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5 1 КЗпП правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Нагадаємо, що Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року не скасовано ні касаційну інстанцію, ні спеціалізацію касаційних судів Верховного Суду, який буде утворено в результаті реорганізації.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 82 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого рівня може здійснюватися без конкурсу тільки у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді.

Тобто, чинний спеціальний закон надає можливість запропонувати вивільнюваним суддям посаду в новоствореному Верховному Суді.

Отже, в даному випадку суддям Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України має бути запропоновано роботу в судів касаційної інстанції за відповідною спеціалізацію, і це їх гарантованим правом і як осіб, що мають статус суддів, і як звичайних людей, які мають право на працю.

Поруч з цим не варто забувати й про тих, хто проходить відбір по новому закону до Верховного Суду, адже явно, що для всіх місць не вистачить, якщо все ж такими буде дотримано вимог законодавства, а не вибірково застосовано окремі норми на власний лад.

На разі виникає ситуація, коли посади у Верховному Суді будуть зайняті особами, які нині перебувають у статусі суддів Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України, а кандидати, які пройшли відбір будуть лише зараховані до резерву.

Таким чином, результатом «судової реформи» є створення двох груп «безпосередньо уражених», яких наділено невизначеним статусом, що матиме наслідком нескінченні судові справи, не виключено, завершені у Європейському суді з прав людини, яким з вірогідністю буде встановлено повну фікцію реформи та недолугість її організаторів, які навіть у власному законодавстві не змогли розібратися.

Окремо варто зазначити і про неврегульованість питання передачі справ до «нових» судів, а також про намагання на швидку прийняти нові процесуальні кодекси, які не витримують жодної критики з точки зору як юридичної техніки викладення, так і безпосередньо безлічі внутрішніх протиріч, що взагалі може зробити неможливим здійснення судочинства в Україні або зробить його не передбачуваним і кишеньковим.

Все це наштовхує згадати класика — «ніколи нам не прикрасить храм, якщо з року в рік будувати новий фундамент», мабуть, даремно «Цитадель» не включали в шкільну програму реформаторів.

Анна Мартиненко
Адвокат Адвокатського об’єднання Кравець і партнери

Ростислав Кравець
Адвокат, Старший партнер
Адвокатського об’єднання Кравець і партнери

Адвокатская компания Кравец и Партнеры