Чергові зміни у розумінні КПК України, вигадування неіснуючих норм та обхід закону в частині дійсності судового рішення та наслідки відсутності нарадчої кімнати на вимогу активістів й профанів-мандрівників, нескінченної відповідальності суддів КСУ та можливість визнання їх рішень недійсними залежно від політики в країні.

Крім того, до огляду включена практика ЄСПЛ, ВС-КАС та ВС-КГС з вирішення господарських спорів в умовах воєнного стану, чергове рішення з визнання незаконним відсторонення від роботи у зв’язку з відмовою в участі у безвідповідальному медичному експерименті і багато іншого.

📱Щоб дізнатись більше корисної інформації, не забудьте підписатись на канал. Слідкуйте за новинами та підтримуйте Україну💙💛.

🔸Текстовый вариант обзора со ссылками на все решения – https://antiraid.com.ua/articles/oglyad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsya-shho-opublikovana-z-14-po-20-bereznya-2026-roku/

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

🙏Буду вдячний за ⚡️зарядження та підтримку каналу💙💛

АО «Кравець І Партнери»

Універсальній господарській юрисдикції, що постійно, як на мене, вигадує не існуючи норми закону, не вистачає прихильників.

До огляду увійшли позиції щодо встановлення факту, який має юридичне значення, досить сумнівна постанова про пріоритетність закону про держбюджет при визначенні надбавок, чергова позиція щодо поновлення строків на апеляційне оскарження, але вже після ЄСПЛ, практика ВС-КЦС у спорах щодо визначення місця проживання дитини, практика ВС-КАС у справах щодо військової служби, практика ЄСПЛ, оскарження штрафів ТЦК й багато іншого.

📱Щоб дізнатись більше корисної інформації, не забудьте підписатись на канал. Слідкуйте за новинами та підтримуйте Україну💙💛.

🔸Текстовый вариант обзора со ссылками на все решения – https://antiraid.com.ua/articles/oglyad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsya-shho-opublikovana-z-07-po-13-bereznya-2026-roku/

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

🙏Буду вдячний за ⚡️зарядження та підтримку каналу💙💛

АО «Кравець І Партнери»

І. Адміністративна юрисдикція

ВП ВС визначилася щодо сумісності статусу фіктивного підприємства з легальною підприємницькою діяльністю

На практиці такий підхід створював «преюдиції» невизнання податкових наслідків операцій із підприємствами з ознаками фіктивності, що чинило тиск на сумлінних платників податків – контрагентів такого підприємства. 

ВП ВС вирішила відступити від такого правового висновку ВСУ, визначивши, що суб’єкт господарювання з ознаками фіктивності є правосуб’єктним, незважаючи на дефекти при його створенні чи мету діяльності.

Вирок щодо посадової особи контрагента за ст. 205 КК України (фіктивне підприємництво), а також ухвала про звільнення особи від кримінальної відповідальності за цією статтею у зв’язку із закінченням строків давності не можуть створювати преюдицію для адміністративного суду в податковому спорі при встановленні реальності господарських операцій платника податків з таким контрагентом, якщо тільки суд кримінальної юрисдикції не встановив конкретних обставин щодо дій чи бездіяльності платника податків.

Такі вирок чи ухвалу суду за результатами розгляду кримінального провадження адміністративний суд має оцінювати разом із наданими первинними документами та обставинами щодо наявності первинних документів, правильності їх оформлення, можливості виконання (здійснення) спірних господарських операцій, їх зв’язку з господарською діяльністю платника податків і можливого використання придбаного товару (робіт, послуг) у подальшій діяльності.

ВП ВС наголосила, що якщо інша особа внесла до документа відомості щодо учасника господарської операції, який має дефекти правового статусу, то добросовісний платник податків, який скористався відповідним документом для підтвердження даних свого податкового обліку, не може зазнавати жодних негативних наслідків у тому разі, якщо були наявні інші обставини, зазначені в первинному документі, зокрема рух відповідних активів. При цьому має враховуватися реальна можливість платника податків пересвідчитися в тому, чи були достовірними відомості, що внесені до первинного документа його контрагентом.

Постанова ВП ВС від 7 липня 2022 року у справі № 160/3364/19 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/105852864.

КАС ВС роз’яснив, що несвоєчасне звернення батьків за допомогою при народженні дитини не повинне призводити до порушення її інтересів

У справі позивачка — внутрішньо переміщена особа — народила дитину на тимчасово окупованій території Луганської області. У зв’язку з проведенням антитерористичної операції (АТО) вона разом із малолітньою дитиною була вимушена переїхати на постійне місце проживання до м. Суми, де звернулася до органу соціального захисту населення із заявою про призначення допомоги при народженні дитини.

Однак орган соціального захисту населення відмовив у призначенні допомоги, посилаючись на недійсність свідоцтва про народження, виданого на тимчасово окупованій території. Після отримання відмови позивачка одразу звернулася до суду із заявою про встановлення юридичного факту народження дитини та на підставі відповідного судового рішення отримала дійсне свідоцтво про народження – більш ніж через рік після народження дитини.

Такий формальний підхід органів соціального захисту створював передумови для системних відмов у виплатах внутрішньо переміщеним особам, оскільки документи, видані на неконтрольованих територіях, визнавалися недійсними, а неможливість їх своєчасного переоформлення фактично позбавляла дітей гарантованої державної підтримки. Це призводило до порушення прав дитини та покладало надмірний тягар на заявників, які були змушені залишити своє місце проживання через АТО.

Крім того, позиція органів соціального захисту ґрунтувалася на буквальному тлумаченні норми Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», яка передбачала обов’язок звернутися за допомогою протягом 12 місяців з дня народження дитини.

КАС ВС наголосив, що затримка в поданні повного пакета документів не залежала від волі позивачки й була зумовлена об’єктивними обставинами збройного конфлікту.

Суд підкреслив, що допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам.

У цьому випадку неможливість своєчасного звернення одним із батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.

Таким чином, беручи до уваги необхідність захисту інтересів малолітньої дитини, враховуючи ту обставину, що позивачка всупереч своїй волі змушена була змінити місце проживання внаслідок проведення на сході України бойових дій (що мало наслідком неможливість своєчасного оформлення відповідних документів та звернення за отриманням допомоги), виходячи із завдань адміністративного судочинства, КАС ВС дійшов висновку про наявність підстав для зобов’язання органу соціального захисту призначити соціальну допомогу при народженні дитини.

Постанова КАС ВС від 14 лютого 2018 року у справі № 591/610/16-а – https://reyestr.court.gov.ua/Review/72289105.

ІІ. Господарська юрисдикція

ВП ВС змінила підхід до нарахування банками процентів як плати за користування кредитом після настання строку його погашення

За обставинами справи банк надав кредит підприємству, з остаточним строком повернення не пізніше як 6 жовтня 2015 року. Після відкриття провадження у справі про банкрутство підприємства банк заявив грошові вимоги, що включали заборгованість за простроченим кредитом, інфляційні втрати, 3 % річних та пеню.

ВП ВС за результатами касаційного перегляду справи дійшла таких висновків.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч. 1 ст. 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов’язання.

Постанова ВП ВС від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/89083008.

ОП КГС ВС наголосила на обов’язку гаранта платити за гарантією, якщо вимога та додані документи за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії

Відповідно до обставин справи гарант відмовив бенефіціару в задоволенні вимог за банківською гарантією, посилаючись на закінчення строку її дії. Кредитор (бенефіціар), не погоджуючись із відмовою гаранта, подав до господарського суду позов про стягнення грошової суми відповідно до виданої банком гарантії.

ОП КГС ВС за результатами касаційного перегляду дійшла таких висновків.

Договір між принципалом і гарантом зв’язує лише принципала і гаранта, але не бенефіціара. Односторонній правочин щодо видачі гарантії створює обов’язки лише для гаранта (ч. 3 ст. 202 ЦК України), а бенефіціар є кредитором у відповідному грошовому зобов’язанні.

Отже, забезпечувальна функція банківської гарантії виявляється у відносинах між бенефіціаром і принципалом, а не між бенефіціаром та гарантом. Натомість у відносинах між бенефіціаром і гарантом виникає окреме грошове зобов’язання, що не залежить від зобов’язання за участю бенефіціара та принципала. Тому гарант має сплатити грошову суму, якщо виконано саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром і принципалом, зокрема вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов’язання за договором між бенефіціаром та принципалом і, відповідно, чи припинене основне зобов’язання виконанням, гарант не має права.

Кредитор-бенефіціар має право вимоги як за основним зобов’язанням, так і за незалежною від цього зобов’язання гарантією. Якщо бенефіціар не отримає виконання за основним зобов’язанням, то він, пред’явивши вимогу гаранту, отримає виконання.

Постанова ОП КГС ВС від 17 травня 2024 року у cправі № 910/17772/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/119618126.

ІІІ. Кримінальна юрисдикція

ВП ВС визначила ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 437 КК України, і сформулювала висновки щодо кваліфікації дій, вчинених під час збройного конфлікту

У справі № 415/2182/20 ВП ВС вирішувала питання щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 437 КК України осіб, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором.

ВП ВС дійшла висновку, що діяння, визначені у ст. 437 КК України, здатні вчиняти особи, які з огляду на службові повноваження або фактичне суспільне становище спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними, та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. До таких осіб належать, зокрема, глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань тощо.

ВП ВС також зауважила, що вчинені в умовах збройного конфлікту дії, які охоплюються заборонами, встановленими нормами міжнародного гуманітарного права, і становлять їх серйозне порушення, кваліфікуються лише за ст. 438 КК України і додаткової правової оцінки за іншими статтями цього Кодексу не потребують. Кваліфікуватися за іншими статтями Особливої частини КК України можуть діяння, які хоч і вчинені під час збройного конфлікту, проте не охоплюються заборонами, передбаченими нормами міжнародного гуманітарного права.

ВП ВС звернула увагу й на те, що у ст. 438 КК України встановлено відповідальність не за акт агресії, а за порушення під час уже триваючого збройного конфлікту законів і звичаїв війни незалежно від її правомірності або протиправності як такої.

Постанова ВП ВС від 28 лютого 2024 року у справі № 415/2182/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/117555176.

ККС ВС визначив ознаки суб’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України, у разі отримання неправомірної вигоди членами колегіального органу за вчинення дій, що входять до компетенції такого органу

У справі № 726/776/17 ККС ВС вирішував питання про те, чи є суб’єктами кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України, члени колегіального органу, які отримують неправомірну вигоду за прийняття рішень, вчинення дій, що входять до компетенції такого органу.

Колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що дії особи, яка є членом колегіального органу, можуть кваліфікуватися за ст. 368 КК України і в тих випадках, якщо вирішення питання, за яке передавалася неправомірна вигода, ухвалюється цим колегіальним органом спільним рішенням за результатами голосування. До того ж не має значення, яке рішення було ухвалене таким колегіальним органом (таке, що цікавило надавача неправомірної вигоди, або ж навпаки, тобто позитивне чи негативне). Адже кримінальна відповідальність у ст. 368 КК України встановлена за конкретні діяння, серед яких є й одержання неправомірної вигоди, без конкретизації успішності досягнення бажаного результату надавачем неправомірної вигоди.

Таким чином, члени колегіального органу, які отримують неправомірну вигоду за прийняття рішень, вчинення дій, що входять до компетенції такого органу, є суб’єктами відповідних корупційних правопорушень.

Постанова ККС ВС від 23 квітня 2024 року у справі № 726/776/17 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/118689047.

IV. Цивільна юрисдикція

ВП ВС встановила критерії, за яких суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника

За результатами касаційного перегляду справи ВП ВС дійшла висновку, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Разом із тим критерії, сформульовані в постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, не відповідають меті компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця і які розумно можна було б передбачити.

На думку ВП ВС, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов’язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов’язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов’язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Окрім того, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі, чи частково.

Постанова ВП ВС від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц – https://reyestr.court.gov.ua/Review/87952206.

ОП КЦС ВС зауважила, що касаційне оскарження судових рішень у справах за скаргами на дії виконавця допускається незалежно від ознаки малозначності справи

У справі № 176/1715/23 ОП КЦС ВС вирішувала питання, чи впливає малозначність основної справи на право сторони подати касаційну скаргу у провадженні за скаргою на дії виконавця.

За результатами касаційного перегляду справи ОП КЦС ВС дійшла висновку, що касаційне оскарження судових рішень у справах за скаргами на дії державного виконавця допускається незалежно від ознаки малозначності справи. У таких справах не застосовуються обмеження щодо ціни позову, які передбачені для малозначних справ, а касаційне оскарження здійснюється на загальних підставах відповідно до ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Стадія судового контролю за виконанням судових рішень є наслідком виконання або невиконання судового рішення як завершальної стадії судового процесу. Судовий контроль за виконанням судових рішень має свої властивості, що відрізняються від розгляду справ у порядку позовного, окремого та наказного проваджень. Предметом судового розгляду в таких справах є додержання вимог законодавства про виконавче провадження державними виконавцями, іншими посадовими особами органів державної виконавчої служби або приватними виконавцями.

Парламент у п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК України визначив перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку після їх перегляду в апеляційному порядку. Зокрема, ухвали суду першої інстанції щодо розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця після їх перегляду в апеляційному порядку (п. 27 ч. 1 ст. 353 ЦПК України).

Якщо предметом виконання є судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п’ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України при касаційному оскарженні судових рішень у справі за скаргами на дії державного виконавця не підлягає застосуванню.

Право на касаційне оскарження судових рішень у справі за скаргами на дії державного виконавця відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК України існує незалежно від такої ознаки, як малозначність справи і розгляд її в порядку спрощеного позовного провадження. Посилання на випадки, передбачені підпунктами «а»–«г» п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, не мають значення в цих ситуаціях, оскільки не потребують використання цих зазначених у ЦПК України спеціальних підстав для оскарження. Таке касаційне оскарження допускається на загальних підставах, передбачених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Постанова ВС у складі ОП КЦС від 5 травня 2025 року у справі № 176/1715/23 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/127423071.

Джерело: so.supreme.court.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Так, постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (без України) від 05.11.2025 року по справі №910/16012/24 вирішувалось питання про застосування п.9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №3720-ІХ.

Цитований зміст п.9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №3720-ІХ є таким:

«На два роки з дня набрання чинності цим Законом вводиться мораторій на повернення страховикам, які припинили членство в МТСБУ, залишку базового та додаткового гарантійних внесків, сплачених такими страховиками до централізованих страхових резервних фондів МТСБУ, розрахованого МТСБУ відповідно до цього Закону та рішень органів управління та контролю МТСБУ».

Особливу увагу в даній нормі викликає саме слово «Закон», яке вжите з великої літери, загальноприйнятим є те, що якщо законодавець вживає слово «Закон» з великої літери, то мова йде про індивідуально визначений закон, а не закон в його широкому розумінні як форми нормативно-правового акту.

Тобто, мало б бути очевидним, навіть для студентів перших курсів правничих спеціальностей, що в нормі п.9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №3720-ІХ мова йде про мораторій на повернення залишку, розрахованого відповідно до Закону, а саме – Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №3720-ІХ.

Проте Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (без України) (судді – Зуєв В.А. (головуючий), Берднік І.С., Міщенко І.С.) вважає по-іншому у справі №910/16012/24, встановивши, що предмет спору – повернення частинку залишку за Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №1961-IV (п. 5.3, 5.8 постанови), а не Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №3720-ІХ, суд в п. 5.42. робить наступний висновок (цитовано):

«… По-друге, словосполучення “розрахованого МТСБУ відповідно до цього Закону” має функціональний, а не часовий характер. Його зміст спрямований на визначення саме предмета регулювання пункту 9 Розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” відповідного Закону, тобто об’єкта, щодо якого запроваджується мораторій (залишку гарантійних внесків, обчисленого МТСБУ у порядку, що відповідає вимогам закону)…»

Досить цікаво, коли суд під кінець речення вживає слово «закон» вже з маленької літери, а в кінцевому результаті робить висновок про поширення мораторію за Законом №3720-ІХ, на залишок, розрахований за Законом №1961-IV, адже і то, то – закон, тим більше, коли суд для власної зручності вживає його з маленької літери і поширює таким чином дію мораторію на залишок, розрахований за будь-яким законом, саме так одна літера змінила хід справи в руках Верховного Суду, який замість законодавця вирішив, що має бути саме «закон», а не «Закон».

Замість законодавця Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (без України) придумав і виправдану мети прийнятого мораторію.

Так, в п. 5.41 постанови вказано (цитовано):

«…Суд звертає увагу, що законодавець свідомо виокремив пункт 9 Розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” №3720-ІХ як такий, що підлягає негайному застосуванню, адже його метою було запобігти дестабілізації фінансового балансу централізованих страхових фондів МТСБУ у перехідний період впровадження нового правового регулювання системи обов’язкового страхування…»

Так, сам Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №3720-ІХ не містить мети його прийняття.

В пояснювальній записці до законопроекту, за яким було прийнято Закон України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №3720-ІХ йшлося про те, що метою законопроекту є вдосконалення системи обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі – ОСЦПВ), приведення норм законодавства щодо системи захисту потерпілих осіб у дорожньо-транспортних пригодах у відповідність із чинними положеннями Директиви 2009/103/ЄС, включаючи поступове збільшення страхових сум до розмірів, встановлених у країнах Європейського Союзу, вдосконалення механізмів відшкодування шкоди потерпілим особам, розширення можливостей застосування електронних технологій під час укладення та виконання договорів ОСЦПВ, а також удосконалення та осучаснення підходів в побудові системи управління МТСБУ та державного нагляду за його діяльністю.

https://itd.rada.gov.ua/billinfo/Bills/CardByRn?regNum=8300&conv=9

Тобто, звідки взялась мета – запобігти дестабілізації фінансового балансу централізованих страхових фондів МТСБУ у перехідний період, сам Верховний Суд (без України) не вказав, що ймовірно є його власним інтуїтивним розумінням законодавчих процесів в країні, за рахунок прав приватних осіб на повернення власних коштів.

В підсумку маємо постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (без України) від 05.11.2025 року по справі №910/16012/24, а також маємо вже добру традицію відступу від висновків Верховного Суду, тому кожен сам для себе прийме рішення – велика чи маленька літера має вирішити справу або знову застосує закляття з Гаррі Поттера вигадані непрофесійним суддею цієї є юрисдикції на кшталт – per incuriam аби виправдати чи то власну некомпетентність чи то зухвале ігнорування Закону в інтересах потрібної сторони спору.

Анна Мартиненко

Адвокат, партнер АО Кравець і партнери

Ростислав Кравець

Адвокат, старший партнер АО Кравець і партнери

АО «Кравець І Партнери»

Головне слідче управління Державного бюро розслідувань відкрило кримінальне провадження за фактами привласнення чужого майна (ч. 5 статті 191 Кримінального кодексу) і службового підроблення (ч. 2 стаття 366 Кримінального кодексу), у якому фігурує колишня голова Верховного суду Валентина Данішевська.

За відомостями досудового розслідування, у жовтні 2021 року з метою виходу у відставку за вислугою років Данішевська подала до Вищої ради правосуддя (ВРП) довідку про 20-річний суддівський стаж. Однак на момент подання цієї заяви ексголова суду не мала вказаного стажу, «а питання встановлення довічного грошового утримання вирішувала через наявні зв’язки у ВРП шляхом надання фіктивної довідки про наявність підстав для виходу у відставку».

Слідство вважає, що стаж Валентини Данішевської на посаді головного арбітра арбітражу управління торгівлі Запорізького облвиконкому (у 1987-1992 роках) не зараховується у суддівський. Відповідно, вона не мала підстав для звільнення у відставку та отримання довічного грошового утримання.

Наразі слідчі ДБР одержали дозвіл суду на доступ з можливістю зробити копії особової справи судді Валентини Данішевської.

Нагадаємо, що 30 листопада 2021 року Вища рада правосуддя звільнила Валентину Данішевську з посади судді Касаційного господарського суду у складі Верховного суду «у зв’язку з поданням заяви про відставку». У рішенні ВРП зазначено, що на момент подання заяви Данішевської її стаж роботи на посаді судді складав 20 років чотири місяці 21 день.

Згідно зі статті 116 закону про судоустрій і статус суддів, служитель Феміди, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, має право подати заяву про відставку.

Як свідчить е-декларація за 2021 рік, Валентина Данішевська отримала 4,5 млн грн зарплати у Верховному суді. Ще 1,1 млн грн склала вихідна допомога від Верховного суду. Також вона одержала 367,1 тис. грн пенсії.

Як відомо, 30 листопада 2017 року Данішевська була обрана на посаду голови Верховного суду шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Джерело: glavcom.ua

АО «Кравець І Партнери»

Згідно з частиною четвертою статті 75 Кодексу „один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом“.

Конституційний Суд України визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину четверту статті 75 Кодексу.

Автор клопотання твердив, що „призначення особі з інвалідністю відповідної пенсії або іншої соціальної виплати не може залежати від виплат, які здійснює один із подружжя на утримання іншого, який є особою з інвалідністю. Факт призначення державою пенсії по інвалідності не може впливати на факт призначення судом аліментів на утримання одного з подружжя або ж виключати його. Потреби непрацездатної людини, як правило, не обмежені тими звичайними потребами, які має здорова людина, тому спричиняють додаткові витрати на лікування, оздоровлення, харчування, що зумовлено іншим, відмінним способом життя такої людини“.

Розв’язуючи справу, Суд ураховував свої сформульовані юридичні позиції, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Хартію основоположних прав Європейського Союзу, інші міжнародні акти та документи.

У Рішенні Суд зазначив, що із аналізу приписів статті 75 Кодексу в частині виплати утримання (аліментів) одним із подружжя на користь іншого у їх посутньому зв’язку з приписами Конституції України, Кодексу вбачається, що така виплата залежить від потреби в матеріальній допомозі, однак не є соціальною виплатою, державною допомогою та не є складовою права на соціальний захист. Правовідносини щодо утримання у подружжі випливають із конституційного принципу рівності прав і обов’язків кожного із подружжя у шлюбі та сім’ї, вимоги щодо охорони сім’ї (як основи суспільства) державою та передбачені частинами першою, третьою статті 51 Конституції України.

Конституційний Суд України наголосив, що права та обов’язки одного із подружжя щодо утримання мають не лише моральний, а й соціальний характер. Водночас моральний обов’язок кожного з подружжя підтримувати одне одного матеріально у шлюбі держава закріпила на рівні закону, і він став юридичним обов’язком, а правовий механізм регулювання майнових відносин у шлюбі передбачає можливість примусового виконання цього обов’язку.

За приписом частини четвертої статті 75 Кодексу обов’язковою передумовою отримання одним із подружжя права на утримання (аліменти) є відсутність у нього доходів на рівні прожиткового мінімуму. Отже, у частині четвертій статті 75 Кодексу допускається можливість виникнення ситуації, коли пенсії, інші соціальні виплати та допомоги можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, установленого законом.

Конституційний Суд України наголосив, що нормативне регулювання, яке допускає становище особи, за якого її сукупний дохід (разом із соціальними виплатами і допомогами) є нижчим від прожиткового мінімуму, установленого законом, суперечить частині третій статті 46 Конституції України.

Водночас у Рішенні Суд зазначив, що прожитковий мінімум у контексті частини четвертої статті 75 Кодексу визначено у спосіб, що не враховує у повній мірі і не може враховувати потреби непрацездатних осіб, а тому й не може бути універсальним для визначення рівня витрат на підтримання життєзабезпечення всіх без винятку людей. Зокрема, нужденність одного з подружжя, який є непрацездатним, повинна встановлюватися із урахуванням співвідношення між його заробітною платою, пенсією, іншими доходами та тими потребами, які є важливими для його нормального життєзабезпечення.

Частина четверта статті 75 Кодексу викладена у такий спосіб, що позбавляє суд змоги тлумачити зміст цієї категорії та ухвалювати рішення на власне переконання з урахуванням усіх обставин справи, які мають істотне значення.

Прожитковий мінімум не відображає фактичного стану потреби особи у матеріальній допомозі, а навпаки, як убачається зі змісту частини четвертої статті 75 Кодексу, обмежує право одного з подружжя на утримання (аліменти). Крім того, оскільки особа пенсійного віку або особа з інвалідністю I, II
чи III групи має пенсію чи соціальні виплати у розмірі, що можуть перевищити прожитковий мінімум, установлений законом, частина четверта статті 75 Кодексу не може бути застосована, а право на утримання не може бути реалізоване.

Здійснюючи перевірку оспорюваних приписів Кодексу на відповідність вимогам частини першої статті 8 Конституції України у системному зв’язку із частинами першою, третьою її статті 51, Конституційний Суд України визначає, що сім’я охороняється державою, однак охорона не має передбачати надмірне регулювання приватної сфери, втручання у сімейні відносини через установлення обмеження права на утримання (аліменти) непрацездатного з подружжя прожитковим мінімумом, який є базовим соціальним стандартом. Таке обмеження нівелює саму суть цього права та містить, на думку Конституційного Суду України, ознаки надмірного регулювання державою сімейного життя.

Конституційний Суд України вважає, що частина четверта статті 75 Кодексу сформульована у такий спосіб, що не дає можливості суду визначити справедливі, належні критерії потреби у матеріальній допомозі виходячи із матеріального стану того з подружжя, який її потребує, із рівня його доходів та витрат, а також можливості отримання доходів із інших джерел, а отже, не відповідає принципу юридичної визначеності та однозначності правової норми, оскільки не може забезпечити її однакове застосування, що суперечить статті 8 Основного Закону України.

Установлення законодавчого обмеження у наданні матеріальної допомоги (аліментів) є несправедливим по суті і невиправданим з огляду на те, що законодавець має можливість обрати для досягнення цієї мети засіб, який менш обтяжливо зачіпав би сферу реалізації приватного (особистого) та сімейного життя без безпідставного втручання у зазначені сфери.

Конституційний Суд України вбачає невиправданим законодавчо обмежувати розміром прожиткового мінімуму межу, у разі недосягнення якої особу вважають такою, що потребує матеріальної допомоги іншого з подружжя, оскільки таке обмеження не може вважатися об’єктивно оціненим, обумовленим індивідуальними потребами одного з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, та є надмірним утручанням (регулюванням) держави у право на отримання матеріальної допомоги та забезпечення її у більшому розмірі, оскільки полягає в обмеженні реалізації такого права (звужує його реалізацію до кола осіб, що потребують матеріальної допомоги).

З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що частина четверта статті 75 Кодексу суперечить частині першій статті 8 Конституції України у системному зв’язку з частинами першою, третьою статті 51 Конституції України.

Оспорювані приписи Кодексу, визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Суддя-доповідач у цій справі – Галина Юровська.

Джерело: Конституційний Суд України

АО «Кравець І Партнери»

Що ж стосується аналізу правових висновків Верховного суду із кримінальних спорів, сформованих у відповідних Постановах, то ця тема є досить масштабною у плані охоплення великого обсягу сформованої практики роками.

Тому, з огляду на це, вважаю за доцільне, висвітлити актуальні правові позиції, викладені в Постановах Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду, починаючи з початку 2024 року.

У зв’язку з військовою агресією рф проти України набули поширення вчинення таких кримінальних правопорушень як державна зрада (ст. 111 КК України) та колабораційна діяльність (ст. 111-1 КК України).

Так, місцевий суд у справі № 638/5446/22 визнав винуватою та засудив особу за ч. 5 ст. 111-1 КК України. Разом з тим, Постановою колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 31.01.2024 залишено без змін рішення судів попередніх інстанції, зокрема, через показання свідків, які підтверджували саме добровільне за відсутності фізичного чи психічного примусу зайняття обвинуваченим посади в. о. керівника КП самопроголошеної «військово-цивільної адміністрації Куп’янського району Харківської області» у структурі окупаційної адміністрації держави-агресора, що створена представниками держави-агресора рф на тимчасово окупованій території м. Куп’янська Харківської області.

Крім того, Постановою колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 22.01.2024 у справі № 953/406/23 було залишено без змін рішення судів попередніх інстанції, де місцевий суд визнав винуватою та засудив особу за ч. 7 ст. 111-1 КК України. У цій справі колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що дії засудженого, який перебував на посаді водія незаконно створеного на окупованій території правоохоронного органу і забезпечував його функціонування, правильно кваліфіковані за ч. 7 ст. 111-1 КК.

Аналогічний випадок, коли суд першої інстанції призначив покарання особі за ч. 7 ст. 111-1 КК України, з яким Перша судова палата ККС ВС погодилась (Постанова колегії суддів Першої судової палати ККС ВС від 08.02.2024 у справі № 161/12980/22), зокрема, з причин того, що окупація території Луганської області та встановлення на цій території окупаційних органів влади, мала відкритий характер, а тому засуджений, бувши громадянином України та випускником ВНЗ України, тобтоносієм вищої юридичної освіти, а відповідно і достатнього рівня спеціальних знань в галузі права, займаючи у незаконному правоохоронному органі посаду заступника прокурора, очевидно усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їх суспільно-небезпечні наслідки і бажав їх настання, отже діяв з прямим умислом.

Крім цього, Постановою колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 13.03.2024 у справі № 953/3558/22 було залишено без змін рішення суду, відповідно до якого особа засуджена за ч. 2 ст. 111 КК України. Так, ККС констатував, що надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України. Види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати і допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання конкретного злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо. Таким чином, вчинення будь-яких діянь, передбачених ч. 1 ст. 111 КК, заподіює шкоду національній безпеці України і розцінюються як підривна діяльність проти неї. Злочин, передбачений указаною статтею, є кримінальним правопорушенням з формальним складом, а отже доводи сторони захисту про те, що відсутність наслідків у виді смерті будь-яких осіб зумовлюють відсутність складу вказаного злочину, безпідставні.

Аналогічний склад кримінального правопорушення містять дії засудженої працівниці «Укрпошти», яка в умовах воєнного стану за допомогою месенджера «Telegram» передавала представникам держави-агресора, відомості щодо місцезнаходження військової техніки, особового складу ЗСУ, а також про їх переміщення, повідомляла напрямки розташування населених пунктів та відстань між ними, указувала місця влучань артилерійських та авіаційних боєприпасів, випущених збройними силами рф, що давало змогу здійснювати координацію військовослужбовцями держави агресора свого вогню, надавала відомості щодо пунктів видачі гуманітарної допомоги мешканцям і всіляко проявляла вподобання й підтримувала злочинні дії армії рф. Постановою колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 09.04.2024 у справі № 639/1528/22 залишено без змін рішення суду, яким засуджено працівницю «Укрпошти» за ч. 2 ст. 111 КК України.

Таким чином, вищезазначені злочини є перш за все такими, що заподіюють шкоду національній безпеці України, навіть у разі відсутності такого наслідку як смерть особи, водночас, судова практика відносно таких кримінальних правопорушень набуває поширення, а Верховний суд, як правило, залишає без змін вироки, винесені у суді першої інстанції.

Аналізуючи практику Верховного суду, не можна оминути і злочини проти життя та здоров’я особи.

Так, судом першої інстанції засудженого визнано винуватим за ч. 1 ст. 121 КК України, у тому, що він під час побутового конфлікту, що виник між ним і іншою особою, схопив зі столу ніж та завдав ним одного удару в живіт потерпілій, яка намагалася залагодити виниклий конфлікт і стояла попереду. Цим він спричинив потерпілій ушкодження, що належать до тяжких тілесних ушкоджень, як небезпечні для життя в момент заподіяння, і призвели до смерті останньої. Апеляційним судом вирок було залишено без змін, проте, ККС не погодився з висновками суду апеляційної інстанції щодо кваліфікації дій особи за ч. 1 ст. 121 КК та направив на новий розгляд справу № 766/12874/17 через те, що у день отримання потерпілою ножового поранення – за викликом карета швидкої допомоги здійснила виїзд за місцем проживання останньої, лікарі на місці обробили рану та запропонували подальшу госпіталізацію до медичного закладу для надання більш спеціалізованої медичної допомоги, на що потерпіла відмовилася. Надалі, протягом того ж дня потерпіла не зверталася до медичного закладу за допомогою, наступний виклик з метою надання їй медичної допомоги був здійснений наступного дня, і після прибуття на місце виклику бригада екстреної (швидкої) медичної допомоги виявила потерпілу без ознак життя.

Схожого рішення дійшла колегія суддів Третьої судової палати ККС ВС, направивши на новий розгляд у суді апеляційної інстанції справу № 401/268/21 з причин того, що нанесення за встановлених судом обставин декількох ударів потерпілому в ділянку грудної клітки, від чого, як зазначила експерт (а саме від двох-трьох ударів підошвою ноги в ділянку грудини) могли виникнути переломи ребер і грудини від яких настав травматичний шок та смерть потерпілого, свідчить про передчасність висновків щодо відсутності підстав для кваліфікації діяння засудженого за ч. 1 ст. 115 КК України.

Крім цього, Постановою колегія суддів Другої судової палати ККС ВС від 14.03.2024 у справі № 161/2455/20 дійшла висновку, що дії засудженого мали активний характер, були протиправними, між цими діями і їх наслідками існував прямий причинний зв’язок, сила удару, його раптовість та спрямування в голову потерпілого підтвердили, що засуджений об’єктивно усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав можливість настання наслідків у виді спричинення будь-якої за тяжкістю шкоди здоров’ю потерпілого, хоча й не конкретизував у своїй свідомості, якою буде така шкода, тобто діяв з непрямим умислом, за яким, незалежно від того, чи є такий умисел прямим або непрямим, настає відповідальність за фактично спричинену шкоду, тому апеляційний суд обґрунтовано погодився з кваліфікацією дій обвинуваченого за ч. 1 ст. 121 КК України.

Верховний суд, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій, пов’язаних зі злочинами проти життя та здоров’я, перш за все має на меті визначити правильність застосування судами кваліфікації таких кримінальних правопорушень, виходячи з обставин справи та спричинених наслідків обвинуваченим.

Вважаю, що варто також звернути увагу на правові висновки Верховного суду, пов’язані з кримінальними правопорушеннями проти власності.

Конкретизуючи визначеність покарання обвинуваченому саме за ч. 3 ст. 185 КК України, під час перегляду вироку у справі № 523/8446/22, колегія суддів Другої судової палати ККС ВС виокремила наступне:

«…обов’язковою ознакою проникнення є його незаконність, тобто відсутність в особи права перебувати в конкретному місці, де знаходиться майно. З огляду на наявні в матеріалах даного кримінального провадження докази, паркан, через який переліз обвинувачений і викрав майно потерпілої, фактично є захистом ділянки від сторонніх осіб та об’єктивно перешкоджав вільному доступу на територію ділянки. При цьому наявність такого паркану без сумніву дозволяє ідентифікувати вказану територію як таку, що має призначення постійного або тимчасового зберігання матеріальних цінностей (тобто є сховищем)…».

Досить цікавою та актуальною на сьогоднішній день є притягнення особи до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 190 КК України (шахрайство) за таких обставин: «…внутрішньо переміщена особа для покриття витрат на проживання, у тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, умисно не зазначила в заявах для призначення вказаного виду допомоги відомості про наявність у її власності квартири в м. Харкові…».

При цьому, суд першої інстанції виправдав внутрішньо переміщену особу та визнав її невинуватою, проте, суд апеляційної інстанції такий вирок скасував, а касація – залишила без змін, виходячи з наступного:

«…Самі ж формуляри заяв містили у своєму змісті графу «Інформація щодо наявності у будь-кого з членів сім’ї у володінні житлового приміщення, розташованого в регіонах, інших ніж тимчасово окупована територія України та райони проведення антитерористичної операції», однак засуджена під час їхнього заповнення надала негативну відповідь щодо наявності в неї відповідного житла. Наведене свідчить про те, що особа діяла з прямим умислом і шляхом обману заволоділа грошовими коштами з державного бюджету. Водночас саме по собі встановлення в ЗУ №1768-ІІІ механізму повернення органу соціального захисту надміру виплачених коштів не виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності за шахрайство відповідно до ст. 190 КК…».

Звісно, практика Верховного суду із кримінальних спорів налічує ще дуже багато правових висновків, в тому числі і з інших кримінальних правопорушень, які передбачені в Особливій частині Кримінального кодексу України. Однак, вважаю за потрібне, зупинитися саме на вищевказаних правових висновках Верховного суду, оскільки обставини, внаслідок яких осіб було притягнено до кримінальної відповідальності є як ніколи актуальними та такими, що мають бути прийняті до уваги.

Ольга Блинда

Юрист АО Кравець і партнери

АО «Кравець І Партнери»

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно ст. 28 Правил адвокатської етики розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. У Правилах адвокатської етики також зазначається не вичерпний перелік обставин при встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю.

Не погодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Адвокат має право вимагати від клієнта та/або особи, яка уклала договір в інтересах клієнта, попередньої виплати гонорару та/або компенсації можливих витрат, пов’язаних з виконанням доручення.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини. Разом з тим чинне процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до ст. 16 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Частиною 1 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» передбачено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Визначення договору про надання правової допомоги міститься в п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», згідно з яким договір про надання правової допомоги – домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

За приписами п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу  України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Є вже доволі стала практика Верховного Суду щодо питань гонорару успіху та розподілу компенсації цих видів витрат при прийнятті рішення. Зокрема, суди найчастіше розмежовують компенсацію витрат на правничу допомогу та витрати на компенсацію гонорару успіху, зважаючи на те, що правнича допомога яка надається, вона є фактичною надається клієнту за оплачується за певний перелік послуг які підтверджуються розрахунковими документами та заявляється до суду. У свою чергу, гонорар успіху, зазвичай, це процентна сума від ціни позову  або сума за домовленістю яка виплачується в разі виграшу справи. Тому суд розцінює як  додаткові особисті домовленості між клієнтом та адвокатом, які не підлягають судовому розгляду.

Справа № 904/4507/18  Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року. Зафіксувала основні положення які стали сталою практикою для прийняття іншими судами рішення.

Велика Палата Верховного Суду вирішила виключну правову проблему щодо можливості віднесення до судових витрат «гонорару успіху» адвоката і чітко встановила законність існування гонорару успіху адвоката та наголосила на необхідності визначення сторонами розумних меж такого гонорару.

З урахуванням наведеного вище не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Велика Палата Верховного Суду відзначає, що у цій справі підставою для звернення із заявою про винесення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу є приписи статей 126, 129, 244 ГПК України, і вимога сторони обумовлена саме необхідністю вирішити питання про розподіл сплачених ним судових витрат (визначених як професійна правнича допомога), що відповідно до вказаних норм процесуального права підлягають розподілу між сторонами.

Відмовляючи у задоволенні заяви про розподіл витрат на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 5 000,00 грн, передбаченому додатковою угодою, суди не врахували, що відповідна сума, обумовлена сторонами до сплати у твердому розмірі під відкладальною умовою, є складовою частиною гонорару адвоката, тож належить до судових витрат, не навели доводів та доказів нерозумності цих витрат, їх неспівмірності з ціною позову, складністю справи та її значенням для позивача. При цьому загальна сума витрат на адвокатські послуги, передбачена договором, складає 12 000 грн, що не виходить за розумні межі визначення розміру гонорару. тОтже, додаткове судове рішення про відмову в стягненні 5 000 грн слід скасувати та прийняти в цій частині нове рішення про відшкодування позивачу цих витрат пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18  також зазначила, що в рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19.10.2000 у справі “Іатрідіс проти Греції” (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) Європейський суд з прав людини вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з “гонораром успіху”.

В зазначеному рішенні Європейський суд з прав людини зазначив, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок сплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§55).

 Справа № 922/1689/21 Додаткова постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 вересня 2022 року

Цікава позиція про одноразовість сплати гонорару успіху: «Оскільки сторони погодили, що «гонорар успіху» сплачується одноразово і це питання було предметом розгляду судом першої та судом апеляційної інстанцій  у Верховного Суду відсутні підстави для задоволення заяви відповідача про розподіл та стягнення судових витрат в частині стягнення «гонорар успіху» в розмірі 237 795,00 грн у суді касаційної інстанції.

Доводи, викладені у запереченнях позивача про необхідність повної відмови у стягненні з неї витрат на правову допомогу не заслуговують на увагу, адже повною відмовою у їх стягненні нівелюється одна з основних засад (принципів) господарського судочинства – відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, передбачена п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України».

 Справа № 922/3783/20 постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 грудня 2021 року

Позиція щодо необхідності фактичного доведення гонорару успіху: «Разом з тим, Верховний Суд доходить висновку, що відповідач не довів понесення витрат на правничу допомогу в частині гонорару успіху.

“Гонорар успіху” відповідно до ст.30 Закону “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” є складовою гонорару адвоката і належить до судових витрат. Тому порядок стягнення з позивача на користь відповідача “гонорару успіху” як складової витрат на професійну правничу допомогу (судових витрат) визначається ГПК. Як зазначалось, у відзиві на позовну заяву відповідач зазначив що, до витрат на правничу допомогу також входить гонорар успіху у розмірі “7% від суми задоволеного позову”.

У цій справі у позові було відмовлено. Таким чином, договір, наданий відповідачем, і який передбачає оплату гонорару у розмірі “7% від суми задоволеного позову” формально не містить підстав для виплати гонорару успіху. Оскільки витрати на правничу допомогу у розмірі 40 000 грн були відповідачем належним чином підтверджені та передбачений ГПК порядок їх заявлення був дотриманий, то Верховний Суд доходить висновку, що відповідна сума підлягає стягненню з позивача».

 Справа № 915/294/21 постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 вересня 2022 року

У даній справі порушується питання пропорційності та розміру фактичних витрат на правничу допомогу, про неможливості зміни  судом процентного розміру гонорару успіху.

Колегія суддів вважає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат заявлена до стягнення сума гонорару в розмірі 10 відсотків від суми незадоволених позовних вимог не може оцінюватись судом виходячи суто з такої домовленості сторін у договорі про надання правничої допомоги, у спосіб її зменшення до якогось іншого відсотку, у даному випадку до 5 відсотків від суми незадоволених позовних вимог відповідно, а повинна оцінюватись на предмет її пропорційності, необхідності, неминучості порівняно з фактично понесеними витратами на правничу допомогу. Колегія суддів при цьому звертає увагу, що самим адвокатським бюро складено акти про надання клієнтові юридичних послуг з урахуванням складності цієї справи, які вартують 29400 грн, з яких за висновками судів лише 24000 грн можуть бути віднесені на позивача.

Тобто колегія суддів виходить з того, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат (відшкодування їх за рахунок іншої сторони) у формі “гонорару успіху”, суд повинен виходити не з договору між адвокатом та клієнтом, який створює саме для них права та обов`язки, та погодженого ними розміру гонорару (в даному випадку вирахуваного ними у відсотковому співвідношенні від суми незадоволених позовних вимог), а й з пропорційності цих витрат фактично понесеним судовим витратам, безпосередньо пов`язаним з розглядом справи, які визначені адвокатським бюро та оцінені судом, зокрема з точки зору складності цієї справи та розумної необхідності цих судових витрат для даної справи. Адже саме розмір витрат, понесених відповідачем на фактично надані реальні та неминучі послуги на правничу допомогу, і саме з метою досягнення певного правового результату вирішення конфлікту сторін – відмови позивачеві у позові, кореспондується з витратами, які має право відшкодувати на свою користь відповідач як судові витрати, понесені ним на сплату гонорару успіху, за рахунок позивача.

Отже, колегія суддів вважає, що за результатами розподілу судових витрат витрати в формі “гонорару успіху” не можуть бути стягнуті в розмірі, який на понад 98% перевищує вартість фактично понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, оскільки це не відповідає критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи, а також принципам справедливості, пропорційності та верховенства права.

Підсумовуючи, Верховний Суд виходить з того, що судові витрати, які за своєю суттю є додатковою оплатою за успішне завершення справи в суді (“гонорар успіху”) до оплати за фактично надані послуги, про яку сторони договору про надання правової допомоги також домовились у договорі про надання правової допомоги, не можуть покладатись на сторону, на яку судові витрати іншої сторони мають бути віднесені відповідно до процесуальних норм про розподіл судових витрат, виходячи лише зі зменшення судом гонорару, який визначено сторонами цього договору на власний розсуд, без одночасної оцінки його розміру всім критеріям судових витрат на правничу допомогу, які унормовані у главі 8 “Судові витрати” ГПК України, у їх сукупності. Тобто не буде правомірним просте зменшення судом таких судових витрат у спосіб встановлення іншого (меншого) відсотку від того відсотку, який обумовлено в договорі про надання правничої допомоги щодо бази його (відсотку) нарахування.

Враховуючи наведене та визначені, зокрема, частиною п`ятою статті 129 ГПК України критерії для здійснення розподілу судових витрат, безпосередньо та причинно пов`язаних з розглядом справи, колегія суддів дійшла висновку, що не стверджуючи про нульову кореляцію витрат у формі “гонорару успіху” фактично понесеним витратам, за оцінкою колегії суддів розумним та справедливим у даному випадку буде віднесення на позивача витрат у формі “гонорару успіху” в розмірі 24000,00 грн, які відповідають (1) і фактичним витратам на правову допомогу, які відповідач планував понести в суді, виходячи з обсягу запланованої правової допомоги та складності справи; (2) і витратам, які фактично поніс відповідач, відповідно до актів наданих послуг; (3) і витратам, які за оцінкою суду підлягають віднесенню на позивача, виходячи з оцінки самим відповідачем та фахівцями у сфері права, з якими він мав домовленості щодо певного результату розгляду справи, з точки зору її складності, та розумної необхідності і реальності понесених судових витрат.

Таким чином з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати на правничу допомогу в загальній сумі 42618,08 грн, з яких 18618,08 грн витрати на професійну правничу допомогу (пропорційно задоволених вимог), безпосередньо пов`язані з розглядом справи, та 24000 грн витрати у формі “гонорару успіху”, опосередковано пов`язані з розглядом справи, втім які за оцінкою колегії суддів саме в такій сумі знаходяться в причинно-наслідковому зв`язку (у пов`язаності)з розглядом справи .

 Справа № 873/54/22 постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08 листопада 2022 року

Дана справа визначає, що гонорар успіху є умовною угодою та не може встановлюватися в акті приймання-передачі виконаної правової допомоги.

Як вбачається із матеріалів справи в пунктах 5.1 та 5.3 Договору від 07.12.2020 № 07-12-2020 зазначено, що розмір гонорару, який клієнт сплачує бюро за надану в межах цього договору правову допомогу, визначається сторонами в акті здачі-приймання виконаної правової допомоги, який є невід`ємною частиною цього договору і враховує обсяг та складність правової допомоги, тривалість часу, необхідного для її виконання, досвід, кваліфікацію адвоката, строки, ступінь терміновості виконання правової допомоги та інші суттєві обставини. Акт здачі-приймання виконаної правової допомоги підписується сторонами і фіксує факт надання правової допомоги, яка передбачена цим договором.

Виходячи зі змісту зазначеного Договору, в акті приймання-передачі виконаної правової допомоги розмір гонорару визначається в залежності від обсягу та складності правової допомоги, тривалості часу, необхідного для її виконання, строків, тощо, у той час як “гонорар успіху” від зазначених критеріїв не залежить, а залежить від результатів вирішення відповідного спору – тобто є умовною угодою та не може встановлюватися в акті приймання-передачі виконаної правової допомоги.

Аналогічних правових висновків дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постановах від 11.11.2021 у справі № 873/137/21 та від 18.08.2022 у справі № 873/33/22.

Отже, висновок Північного апеляційного господарського суду про необґрунтованість заявлених ТОВ “Нор-Ест Агро” до стягнення судових витрат на загальну суму 7 500,00 грн в якості “гонорару успіху” є правомірним та таким, що відповідають матеріалам справи.

Цікава позиція щодо гонорару успіху визначена  не у позиції Верховного Суду а міського суду, Справа № 908/3092/21 Додаткове рішення Господарсього суду Запорізької області від 11 лютого 2022 року.

Слід зазначити, що витрати за надану правничу допомогу в разі підтвердження обсягів наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справ незалежно від того, чи їх вже фактично сплачено стороною, чи тільки має бути сплачено.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Судом встановлено, що відповідна сума, обумовлена адвокатом та клієнтом до сплати у твердому розмірі під відкладальною умовою, є складовою частиною гонорару адвоката, тож належить до судових витрат.

Суд врахував, що позивачем обґрунтовано заявлено до стягнення відповідно до п. 4 Додаткової угоди суму гонорару успіху в розмірі 5 % задоволеної суми основного боргу по справі № 908/3092/21, яка склала 965 грн. 34 коп.

Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства ст. 134 закріплює також порядок розподілу витрат на правничу допомогу. Витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Положення частин першої та другої статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя» № R (81) 7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Справа № 818/716/15 Постанова Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 липня 2021 року

Однією із підстав для касаційного оскарження слугував довід позивача про безпідставну відмову судів попередніх інстанцій у компенсації «гонорару успіху» та не врахуванні правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18.

Відмовляючи у цій частині позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що витрати позивача на сплату гонорару за договором про надання правової (професійної правничої) допомоги від 15 травня 2018 року №б/н в розмірі 56159 грн 25 коп, що становить 10% від ціни позову, фактично не є судовими втратами понесеними позивачем під час розгляду справи в розумінні положень статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України.

Верховний Суд зауважує, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини шостої статті 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони.

Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі №640/15803/19 та від 16 березня 2021 року у справі № 520/12065/19 і Верховний Суд у цій справі не вбачає підстав відступати від неї.

В той же час при постановленні рішень у цій справі судами попередніх інстанцій не надано оцінку доводам відповідачів наведеним у їх клопотаннях від 09 червня 2020 року та 10 червня 2020 року щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами та не зазначено які саме із цих доводів було враховано судами при постановленні оскаржуваних рішень. Проте встановлення цих обставин також має значення для правильного вирішення цієї справи.

Аналогічна норма з господарським та адміністративним судочинством щодо витрат на правничу допомогу закріплена у Цивільно процесуальному кодексі статті 137.

Справа № 520/10409/18 Постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від  03 серпня 2022 року

Таким чином зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату «гонорару успіху» не є обов`язковими для суду при вирішенні питання про розподіл судових витрат та покладення таких витрат на іншу сторону справи, оскільки в такому випадку суд застосовуючи відповідні положення процесуального законодавства, зокрема частин четвертої – п`ятої статті 137 ЦПК України, може оцінювати необхідність, розумність та інші критерії співмірності цих витрат.

Однак вищенаведене не означає, що такі зобов`язання між адвокатом та клієнтом не є обов`язковими для сторін договору про надання правової допомоги, у разі якщо такий договір є дійсним.

Рада адвокатів зважаючи на неусталену норму щодо гонорару успіху винесла Рішення №35 Ради адвокатів України «Про розгляд звернення адвоката Дроздова О.М. щодо «гонорару успіху» адвоката за надану правничу (правову) допомогу» від 12.04.2019 р. Враховуючи положення Загального кодексу правил для адвокатів країн Європейського співтовариства, застереження щодо pactum de quota litis, легальність та поширеність «гонорару успіху» в багатьох іноземних країнах, Рада адвокатів України роз’яснила, що адвокат має право отримувати «гонорар успіху» за надану правничу (правову) допомогу, розмір якого чинним законодавством не обмежений та визначається договором про надання правової допомоги між адвокатом та клієнтом, а також що адвокату не рекомендується заявляти в судовому порядку вимогу щодо відшкодування сплаченого йому «гонорару успіху» за надану правничу (правову) допомогу.

Отже, зважаючи на вищевикладені норми, слід зауважити як для адвоката так і для клієнта, що для компенсації гонорару успіху стороною необхідно навести суду документальні докази його понесення, прописати чітко у договорі порядок сплати, аргументацію розміру, попередити клієнта, що навіть у разі виграшної справи гонорар успіху зважаючи на практику Верховного Суду може не належеати до витрат на правничу допомогу або може бути зменшеним зважаючи на обставини справи.

Симонок Дар’я,

адвокат Адвокатського Об’єднання «Кравець і партнери»

+380-44-229-6950

АО «Кравець І Партнери»

Враховуючи наявний стан речей в практиці українського судочинства, сучасний адвокат вимушений відстежувати актуальні тенденції практики Верховного Суду, а зокрема висловлені ним правові позиції.

У даній публікації ми вирішили представити підбірку з найактуальніших правових позицій Верховного Суду, які були опубліковані в листопаді 2023 року.

І Правова позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 23 листопада 2023 року в справі № 755/3459/22 «Щодо неефективного способу захисту прав за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням»

 Обставини справи:

ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням. Позов мотивовано тим, що 23 лютого 2022 року ОСОБА_2 прибув за адресою АДРЕСА_1 з метою зміни замків у вхідній двері вказаної квартири, про що їй стало відомо з дзвінка сусідів, свої дії він обґрунтовував тим, що придбав квартиру, яка належала їй на праві власності згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 липня 2000 року, на прилюдних торгах.

При цьому відповідач надав термін для вивезення речей із квартири до 15 березня 2022 року, про що змусив надати йому розписку. У відповідача в наявності на цей час ключі від квартири, він має вільний доступ до квартири, однак звільнити квартиру позивач не має можливості, оскільки іншого житла для проживання у неї немає. Вважала дії відповідача протиправними, а саме самоуправством, оскільки без згоди володільця, без повідомлення, без надсилання претензій, вимог, проникати до майна, в якому проживають мешканці, знаходяться їх особисті речі, неприпустимо.

Вказувала, що після отримання від приватного виконавця Бережного Я. В. акту про реалізацію предмета іпотеки, вона одразу звернулася до ОСОБА_2 з листом, що це майно є її єдиним майном для проживання та вселення його без відповідного судового рішення можуть бути кваліфіковані за статтями 162, 187 КК України.

Вказувала також, що квартира, яка стала предметом іпотеки, придбана не за кошти банку, у разі виселення особі, яку виселяють з такої квартири, повинне бути надане інше житлове приміщення, і що тривалий час проживання в спірній квартирі особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи тривалість її зв`язку з квартирою не лише місцем проживання, а й правом власності, відповідно до норм чинного законодавства України та міжнародного права, є всі підстави вважати, що вона не втратила право користування, володіння цим майном, навіть після набуття права власності новим власником.

Зазначала, що банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Вирішуючи питання задоволення своїх вимог за рахунок реалізації іпотечного майна банк обійшов вимогу про виселення, а тому жодним судовим рішенням не вирішено питання виселення ОСОБА_1 з наданням постійного жилого приміщення для її проживання, створивши конфлікт між новим власником та попереднім.

ОСОБА_1 просила: визнати її такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 ; зобов`язати відповідача не чинити перешкоди користуванні та володінні житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_2 шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання.

Результати розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції:

Рішенням суду першої інстанції в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Короткий виклад правової позиції Верховного Суду:            

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).

Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (частина перша статті 109 ЖК).

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК).

У цій справі відповідач зробив неможливим доступ позивачки до житла в якому вона проживала, а суди не перевірили аргументів позову про виселення позивачки із спірного приміщення в позасудовому порядку;

Суди не врахували, що про добровільність виселення може свідчити самостійне звільнення особою спірного приміщення, в тому числі й від речей.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору враховуючи, що припинення права особи на користування житлом має бути оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, а права власника цього житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок щодо відмови в задоволенні позовної вимоги зобов’язати відповідача не чинити перешкоди користуванню та володінню житловим приміщенням.

Висновок, який випливає зі змісту правової позиції:

Вимога визнати позивача такою, що не втратила право користування житловим приміщенням сама по собі не забезпечує відновлення прав позивача внаслідок її примусового виселення з спірного приміщення в позасудовому порядку.

Посилання на Постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115201828

ІІ Правова позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 23 листопада 2023 року в справі № 685/547/23 «Щодо зворотної дії в часі п. 27 «Перехідні положення» ЗК України в редакції Закону України від 24 березня 2022 року № 2145-IX»

Обставини справи:

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Теофіпольської селищної ради про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі.

Позовна заява мотивована тим, що 31 березня 2015 року між ОСОБА_1 та Теофіпольською районною державною адміністрацією було укладено договір оренди № 14 земельної ділянки, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, площею 42,9130 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із нерозподілених (не витребуваних) земель, які знаходяться на території Теофіпольської селищної ради за межами населеного пункту смт. Теофіполь. Прикінцевими положеннями вказаного договору визначено, що договір набуває чинності після підписання та державної реєстрації.

Право оренди було зареєстровано в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 лютого 2016 року за номером запису № 39280208.

Додатковою угодою від 07 червня 2017 року внесено зміни в пункт 8 договору оренди землі, відповідно до якого сторони домовились, що договір укладено на термін до моменту посвідчення їх власниками права власності на земельні ділянки, але не більше як на 7 років. Після закінчення строку договору орендар має право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір його продовжити. За позицією позивача, строк дії договору оренди закінчується 04 лютого 2023 року.

Згідно з абзацом 8 пункту 5 Постанови КМУ від 27 травня 2022 року № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» якщо граничний строк для подання заяви про продовження договору оренди припадає на період воєнного стану, цей строк продовжуються на строк воєнного стану та 3 місяці після. Відповідно, позивач вважав, що оскільки, договір оренди землі закінчується 04 лютого 2023 року, а граничний строк для подання заяви про продовження цього договору оренди припадає на період воєнного стану, то, в силу абзац 8 пункту 5 Постанови, цей строк продовжується на строк дії воєнного стану та 3 місяці після для звернення.

Позивач вказував, що на виконання вимог статті 33 Закону України «Про оренду землі» 05 грудня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з листом-повідомленням, в якому повідомив, що бажає скористатись своїм правом на продовження дії договору оренди земельної ділянки, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 42,9130 га, розташованої на території Теофіпольської селищної ради, договір оренди від 31 березня 2015 року.

09 грудня 2022 року проведено засідання постійних комісій відповідно до розпорядження селищного голови від 24 листопада 2022 року №317-р «Про скликання двадцять сьомої сесії Теофіпольської селищної ради восьмого скликання» на порядок денний засідання винесено 38 питань, що потребують невідкладного розгляду, серед них було питання №31: «Про укладання договору оренди землі на новий строк. На якому вирішили рекомендувати селищній раді прийняти проект рішення, як рішення ради, голосували: за – 15: проти – 0; утримався 0». Таким чином, комісія з земельних питань проголосувала за затвердження проекту щодо поновлення ОСОБА_1 договору оренди землі від 31 березня 2015 року №14 на земельну ділянку, площею 42,9130 га, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, яка розташована за межами населеного пункту смт. Теофіполь, встановивши розмір річної орендної плати 12% від її нормативної грошової оцінки, без зміни інших істотних умов договору строком на 7 (сім) років з дня його закінчення.

Проте, 23 грудня 2022 року проект рішення винесено на голосування Теофіпольської селищної ради та відхилено по формальним підставам, а саме через те, що 7 депутатів утримались від голосування, а 7 депутатів взагалі не були присутні, рішення не було розглянуто по суті, і як наслідок в укладенні договору оренди позивачу на новий строк не було відмовлено або задоволено.

У відповідь на адвокатський запит від 27 грудня 2022 року Теофіпольська селищна рада листом № 2083/02-40 від 28 грудня 2022 року повідомила, що питання щодо надання згоди ОСОБА_1 на продовження дії договору оренди земельної ділянки, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, площею 42,9130 га, для ведення товарного сільського виробництва, розташованої на території Теофіпольської селищної ради, договір оренди від 31 березня 2015 року №14, зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №39280208 від 04 лютого 2016 року було включено в порядок денний 28 сесії Теофіпольської селищної ради 23 грудня 2022 року, проте рішення по даному питанню не було прийнято, через недостатню кількість голосів депутатів.

Після прийняття відповідачем заяви позивача від 05 грудня 2022 року про укладення договору оренди на новий строк, органом місцевого самоврядування не було прийнято жодного рішення на пленарному засіданні сесії ради.

Протягом місяця, починаючи з дня звернення позивача з відповідним клопотанням 05 грудня 2022 року, на адресу ОСОБА_1 . Тефіпольською селищною радою не було відправлено листа-повідомлення про прийняте рішення щодо надання згоди або відмови в укладенні договору оренди землі на новий строк, тобто має місце «мовчазна згода» на укладення договору оренди на новий строк.

А тому, на думку позивача, договір оренди № 14 на земельну ділянку, площею 42,9130 га, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, для ведення товарного сільського виробництва, є поновлений на той самий строк і на тих же умовах.

Ефективним способом захисту порушених прав ОСОБА_1 є визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі. Позивач вважав, що оскільки він є добросовісним користувачем земельної ділянки, користується нею на законних підставах, будь-яким чином права держави щодо користування земельною ділянкою не порушує, а тому відсутні правові підстави для відмови ОСОБА_1 поновлювати договір оренди землі.

ОСОБА_1 просив: визнати укладеною додаткову угоду до договору оренди № 14 від 31 березня 2015 року на земельну ділянку, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, площею 42,913 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із нерозподілених (не витребуваних) земель, які знаходяться на території Теофіпольської селищної ради за межами населеного пункту смт. Теофіполь, на підставі якого 04 лютого 2016 здійснена державна реєстрація права оренди земельної ділянки у відповідній редакції.

Результати розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції:

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції змінено та викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Короткий виклад правової позиції Верховного Суду:

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану» від 24 березня 2022 року № 2145-IX були внесені зміни, зокрема, в ЗК України.

Відповідно до п. 27 «Перехідні положення» ЗК України під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей: вважаються поновленими на один рік без волевиявлення сторін відповідних договорів і без внесення відомостей про поновлення договору до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно договори оренди, суборенди, емфітевзису, суперфіцію, земельного сервітуту, строк користування земельними ділянками щодо яких закінчився після введення воєнного стану, щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної, комунальної власності, невитребуваних, нерозподілених земельних ділянок, а також земельних ділянок, що залишилися у колективній власності і були передані в оренду органами місцевого самоврядування.

У п. 1 Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022 вказано, що «Ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року».

Законодавець на свій розсуд може встановлювати спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства. Зазвичай вони стосуються поширення дії норм нового закону на відносини, що не були врегульовані до його прийняття або регулювалися не повною мірою.

Висновок, який випливає зі змісту правової позиції:

Законодавець на рівні п. 27 «Перехідні положення» ЗК України передбачив спеціальний випадок поновлення договору оренди невитребуваних, нерозподілених земельних ділянок, строк користування земельними ділянками щодо яких закінчився після введення воєнного стану; законодавець пов’язує наявність специфіки в регулюванні окремих конструкцій із наявністю правового режиму воєнного стану.

П. 27 «Перехідні положення» ЗК України має зворотну дію в часі та повинен застосовуватися із 24 лютого 2022 року.

Посилання на Постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115201833

ІІІ Правова позиція Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 14 листопада 2023 року в справі № 442/3434/21 «Щодо перебування на службі в ЗСУ як причини для прийняття показань недопитаного відсутнього свідка»

Обставини справи:

Вироком суду першої інстанції, який був залишений без змін ухвалою апеляційного суду, ОСОБА_9 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Короткий виклад правової позиції Верховного Суду:

У даній кримінальній справі свідки ОСОБА_13, ОСОБА_14, позасудові показання яких згадані у вироку та свідок ОСОБА_15, який був понятим при проведенні огляду місця події (дорожньо-транспортної пригоди) не з’явилися до суду і сторона захисту не мала можливості піддати їх перехресному допиту під час судового розгляду, хоча сторона захисту клопотала про їх допит.

Суд зазначає, що для оцінки допустимості показань відсутнього свідка слід дослідити:

• чи існували поважні причини для неявки свідка та, відповідно, для прийняття показань недопитаного відсутнього свідка як доказів;
• чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження обвинуваченого;
• чи існували достатні врівноважуючі фактори, у тому числі вагомі процесуальні гарантії, здатні компенсувати незручності, спричинені стороні захисту в результаті допуску доказу та забезпечити, щоб судовий розгляд у цілому був справедливим.

Висновок, який випливає зі змісту правової позиції: в обставинах цього провадження неможливість забезпечити явку свідків в судове засідання для допиту мало об’єктивні причини. Так, двоє свідків перебувають на службі в Збройних силах України, а ще один свідок виїхав за кордон, що підтверджується відповідними документами, які містяться в матеріалах справи. Суд не вбачає в матеріалах провадження ознак того, що суд першої інстанції не доклав зусиль для забезпечення явки вказаних свідків. Таким чином, Суд вважає, що існували поважні причини їх відсутності.

Посилання на Постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115102913

IV Правова позиція Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 10 листопада 2023 року в справі №826/10374/17 «Щодо влаштування котловану як ознаки проведення певного етапу виконання будівельних робіт»

Обставини справи:

ТОВ «ТАУНБУД» звернулося до суду з позовом до Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого органу міської ради, в якому просило:

• визнати протиправними і скасувати постанови про накладення штрафу;
• визнати протиправними і скасувати приписи про зупинення підготовчих та будівельних робіт та про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

Результати розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції:

Окружний адміністративний суд м. Києва позов задовольнив.

Шостий апеляційний адміністративний суд залишив рішення без змін.

Короткий виклад правової позиції Верховного Суду:

Порядком виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 466 дане визначення понять:

• будівельні роботи – роботи з нового будівництва, реконструкції, технічного переоснащення, реставрації, капітального ремонту;
• підготовчі роботи – роботи з підготовки земельної ділянки, влаштування огородження будівельного майданчика та знесення будівель і споруд, порушення елементів благоустрою в межах відведеної земельної ділянки, вишукувальні роботи, роботи із спорудження тимчасових виробничих та побутових споруд, необхідних для організації і обслуговування будівництва, улаштування під’їзних шляхів.

Основні положення і вимоги щодо проектування основ і фундаментів будівель та споруд (далі – об`єктів) встановлені ДБН В.2.1-10-2009 «ОСНОВИ ТА ФУНДАМЕНТИ СПОРУД».

Ці норми ґрунтуються на законодавчих та нормативних актах України, розроблених згідно з вимогами та правилами чинних національних НД України.

Відповідно до приписів розділу 1 «СФЕРА ЗАСТОСУВАННЯ» ДБН В.2.1-10-2009 «ОСНОВИ ТА ФУНДАМЕНТИ СПОРУД» ці Норми поширюються на об`єкти цивільного та промислового призначення, в тому числі з підземними поверхами, підземні та заглиблені споруди, що проектуються на територіях, вільних від забудови і в умовах щільної забудови.

Норми застосовують при проектуванні основ і фундаментів нових об’єктів, а також при реконструкції та підсиленні таких, що експлуатуються.

Принципи проектування котлованів для влаштування фундаментів і заглиблених споруд визначає розділ 6 ДБН В.2.1-10-2009.

Зокрема відповідно до приписів цього розділу тимчасові технологічні виробки в ґрунті – котловани і траншеї (далі – котловани) для влаштування фундаментів, фундаментно-підвальних частин та підземних поверхів будівель, підземних і заглиблених споруд відкритим способом слід проектувати з урахуванням розташування фундаментів будівлі (споруди) в плані, глибини її закладання, наявності сусідньої забудови, рівня підземних вод, можливих заходів щодо покращення несучого шару основи.

Розміри дна котловану в плані повинні без перешкоди забезпечувати виконання робіт із підготовки основи та влаштування фундаментів (підземної частини об`єкта).

Котловани проектують з укосами або вертикальними стінками, які можуть бути з укріпленням або без нього.

Укоси, стінки і дно котлованів повинні бути надійно захищені від недопустимих деформацій, обвалень, впливу підземних вод.

При проектуванні котлованів в умовах складного рельєфу (схили, зсувонебезпечні території) огороджувальні стіни повинні розраховуватись з урахуванням зсувного тиску.

Висновок, який випливає зі змісту правової позиції: котловани влаштовуються виключно до фундаментно-підвальних частин та підземних поверхів будівель, та свідчить про проведення певного етапу виконання будівельних робіт.

Посилання на Постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114834917

У силу певних обмежень щодо обсягу публікації, вважаємо за доцільне обмежитися вищезазначеним оглядом актуальних правових позицій Верховного Суду, які опубліковані в листопаді 2023 року. При виборі правових позицій автор статті керувався власним суб’єктивним сприйняттям цікавих, на його думку, судових справ.

Мазій Віталій

Адвокат АО “Кравець і партнери”

+380-44-229-6950

АО «Кравець І Партнери»

Найбільш ефективним засобом регулювання виконання судового рішення вважається передбачений законом судовий контроль, який в нашій державі здійснюється в порядку, що визначений Цивільним та Господарським процесуальними кодексами, Кодексом адміністративного судочинства, а також Законом України “Про виконавче провадження”.

Однак варто зазначити, що норми, якими вирішуються в судовому порядку конфліктні ситуації та спори між сторонами, зокрема, про відновлення права, яке було порушене, очевидно не мають суперечити таким основоположному принципу, як принцип рівності перед законом та судом, та, як наслідок, не обмежувати людей в праві на звернення до суду за належним захистом.

Вбачається, що діяльність в напрямку забезпечення виконання судових рішень визначена обов’язком держави, який реалізується через створення та подальший контроль діяльності  виконавчої системи судових рішень, та ще й в такому форматі, щоб він був зрозумілим та доступним для кожного, на відновлення чиїх порушених прав та інтересів ухвалене рішення суду.

Слід також зауважити, що у 2016-му році змінами до Конституції, зокрема стосовно здійснення правосуддя, було започатковано низку свіжих підходів до механізму реалізації принципу, що передбачає обов’язковість виконання судового рішення. Згідно статті 129-1 Конституції України: «Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд».

Аналізуючи дану норму, можна дійти висновку, що наразі в частині здійснення контролю за виконанням рішення зросли вимоги саме до суддів, які ці ж рішення ухвалюють, а  отже фактично такий контроль став своєрідним видом реалізації судової влади в країні, окрім вже визначеного обов’язку здійснення правосуддя.

Вказана норма Конституції знайшла своє відображення у статті 13-й Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, згідно з якою контроль виконання судового рішення здійснює суд в межах наданих йому законом повноважень.

Також в контексті ретельного дослідження даного питання, варто зазначити, що в грудні 2017-го набув чинності Закон України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” від 03-го жовтня 2017 року №2147-VIII. Метою даного закону є вдосконалення та врегулювання сфери судового контролю виконання судових рішень.

Зокрема, Господарський процесуальний кодекс містить декілька форм контролю вказаної сфери, найбільш ефективною та поширеною з яких являється розгляд скарг на рішення та на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби, а саме державного виконавця чи іншу посадову особу органу, чи приватного виконавця.

Фактично аналогічно визначено і в Цивільному процесуальному кодексі, зокрема передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право у десятиденний строк з дня, коли дізналися або повинні були дізнатися про порушення їх прав або свобод звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, порушено їхні права чи свободи. Крім того пропущений з поважних причин строк для подання такої скарги може бути поновлено судом.

Особливо гостро питання ефективності виконання судового рішення постає під час вирішення саме адміністративними судами публічно-правових спорів, оскільки зазначені норми Основного Закону України окремо передбачають спеціальну відповідальність держави в особі визначених субʼєктів владних повноважень за виконання рішень судів всіх юрисдикцій, а також наділяють на сьогодні адміністративні суди додатковим процесуальними повноваженнями здійснювати судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах та розглядати заяви про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень (відповідачем) на виконання рішення суду.

Зокрема, згідно Кодексу адміністративного судочинства України можна виділити так основні процесуальні засоби забезпечення судом виконання рішень:

1. Роз’яснення судового рішення (ст. 254);
2. Судовий контроль за виконанням судового рішення (ст.ст. 382, 383);
3. Заміна сторони виконавчого провадження (ст. 379);
4. Поновлення пропущеного з поважних причин строку пред’явлення виконавчого листа до виконання (ст. 376);
5. Відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, зміна чи встановлення способу і порядку виконання (ст. 378);
6. Зупинення виконання судових рішень лише у виключних випадках (ст. 375);
7. Застосування як преюдиційних обставин, встановлених у судовому рішенні, що набуло законної сили, під час судового розгляду іншої справи (ст. 78).

Окрім того, серед судових практик Верховного Суду саме в адміністративному судочинстві наразі висвітлено найбільш актуальні аспекти регулювання питання з виконання судових рішень, а тому детальніше зупинимось саме на них.

Отже, в своїй постанові Верховного Суду від 24 липня 2023 року у справі № 420/6671/18 зазначено наступне:

«…6. 31 жовтня 2022 року до Одеського окружного адміністративного суду від старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) надійшла заява про встановлення чи зміну способу і порядку виконання рішення суду (вхід. № 33817/22), в якій останній просив встановити чи змінити спосіб і порядок виконання по виконавчому провадженню № 62939479 з примусового виконання вимог виконавчого листа № 420/6671/18 від 25 вересня 2019 року у справі № 420/6671/18, а саме, про зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області виплатити ОСОБА_1 заборгованість по пенсії з червня 2017 року з урахуванням фактично проведених виплат на стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20987385, м. Одеса, вул. Канатна, 83) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) нарахованої заборгованості за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року в сумі 21620 гривень.

7. В обґрунтування вказаної заяви було зазначено, що невиплата заборгованості за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року у сумі 21 620 гривень є протиправною та свідчить про невиконання рішення суду без поважних причин. 27 вересня 2022 року у зв`язку з повторним невиконанням рішення суду без поважних причин, державним виконавцем на підставі статей 63, 75 Закону України “Про виконавче провадження” від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (далі – Закон № 1404-VIII) винесено постанову про накладення штрафу на боржника в розмірі 10 200 гривень. 26 жовтня 2022 року в порядку статей 63, 75 Закону № 1404-VIII на адресу Головного управління Національної поліції в Одеській області надіслано повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення за ознаками складу злочину передбаченого частиною другою статті 382 Кримінального кодексу України. Станом на 28 жовтня 2022 року рішення суду залишається невиконаним, про що свідчить лист Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області № 1500-0502-05/103838 від 6 жовтня 2022 року. З огляду на таке заявник вказував, що судове рішення безпідставно не виконується протягом тривалого часу.
8. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2022 року, залишену без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2023 року, заяву старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про встановлення чи зміну способу і порядку виконання рішення суду від 31 жовтня 2022 року (вхід. № 33817/22) задоволено повністю: змінено спосіб виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 травня 2019 року у справі № 420/6671/18, а саме зі способу: “зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області виплатити ОСОБА_1 заборгованість по пенсії з червня 2017 року з урахуванням фактично проведених виплат”, на спосіб: “стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (місцезнаходження: вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65107; ідентифікаційний код юридичної особи: 20987385) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) невиплачену заборгованість по пенсії за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року в сумі 21620 гривень.”.
9. Постановляючи вказану ухвалу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що суд не здійснює вихід за межі заявлених вимог та не вирішує питання, яке не було предметом дослідження при розгляді справи, а лише конкретизує спосіб виконання рішення суду шляхом стягнення заборгованості. Встановлення такого способу виконання, про який просить державний виконавець, направлено на своєчасне та повне виконання судового рішення, а також відповідає вимогам прямих норм статті 124 Конституції України, а також вимог спеціального законодавства. З огляду на таке, суд дійшов висновку про наявність підстав (фактичних і юридичних) для повного задоволення заяви старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про встановлення чи зміну способу і порядку виконання рішення суду у справі №420/6671/18…»

Однак, Верховний Суд в своїй постанові не погодився з висновками судів першої та другої інстанцій, а доводи касаційної скарги вирішив вважати прийнятними, з огляду на наступне обгрунтування:

«…23. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

24. Колегія суддів звертає увагу, що Верховним Судом уже сформована судова практика щодо застосування цих положень Основного Закону України, зокрема, у постановах від 14 серпня 2018 року у справі № 826/4174/16, від 18 жовтня 2018 року у справі № 802/2135/17-а, від 22 січня 2019 року у справі № 813/142/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 191/1169/16-а(2-а/191/7/17), від 18 травня 2022 року у справі № 140/279/21, від 1 червня 2022 року у справі № 640/25836/20 та від 27 липня 2022 року у справі № 540/606/20…».

Вбачається, що визначена позиція вже неодноразово зустрічалась в постановах.

Далі Верховний Суд у вказаній постанові посилається на практику Конституційного Суду та Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ):

«…25. Конституційний Суд України зазначив, що складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013). Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

26. Також, Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), який, зокрема, у пункті 43 рішення у справі “Шмалько проти України” (заява № 60750/00, від 20 липня 2004 року) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
27. Крім того, у Рішенні від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 Конституційний Суд України з посиланням на практику ЄСПЛ підкреслив, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава та її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 84 рішення у справі “Валерій Фуклєв проти України” від 7 червня 2005 року, заява № 6318/03; пункт 43 рішення у справі “Шмалько проти України” від 20 липня 2004 року, заява № 60750/00; пункти 46, 51, 54 рішення у справі “Юрій Миколайович Іванов проти України” від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04; пункт 64 рішення у справі “Apostol v. Georgia” від 28 листопада 2006 року, заява № 30779/04).

…

34. Також колегія суддів зазначає, що в адміністративному судочинстві обов`язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в якому є держава в особі її компетентних органів, а тому адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов`язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення.
35. Зазначені висновки Суду узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 1 лютого 2022 року у справі №420/177/20 та ухвалах від 26 січня 2021 року у справі №611/26/17, від 7 лютого 2022 року у справі №200/3958/19-а…».

Вбачається, що подібні висновки Верховного Суду також вже неодноразово знайшли своє відображення в постановах, а отже вказані доводи сміливо можна вважати вже усталеною судовою практикою з виконання судових рішень.

Також, хочу звернути вашу увагу на наступні висновки цієї постанови:

«…39. Відповідно до частин першої, третьої статті 378 КАС України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, установлених законом), – установити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

40. З аналізу положень частин першої, третьої статті 378 КАС України колегія суддів Верховного Суду робить висновок, що підставою для застосування правил цієї норми є настання обставини, що перешкоджають належному виконанню судового рішення в адміністративній справі, ускладнюють його виконання або роблять неможливим. Для відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення такою обставиною може бути недостатність коштів на рахунку, стихійне лихо, а для зміни способу чи порядку виконання судового рішення – неможливість виконання судового рішення внаслідок відсутності, пошкодження або знищення об`єкта стягнення або з інших причин. Тобто, зміна способу і порядку виконання рішення суду – це прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими судом. Отже, суд за наявності обґрунтованих підстав та належних доказів може змінити спосіб та порядок виконання рішення суду, однак не змінюючи при цьому його змісту, або ж відмовити в задоволенні такої заяви.
41. Подібна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 800/203/17…

…

49. Суд звертає увагу на те, що поняття “спосіб і порядок” виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке розраховане на виконавче провадження. Порядок виконання судового рішення означає визначену у рішенні суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним/приватним виконавцем, спосіб виконання судового рішення це спосіб реалізації та здійснення способу захисту. Під зміною способу виконання рішення суду слід розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі об`єктивної (безумовної) неможливості його виконання у спосіб, раніше встановлений судом.

…

61. Також Суд звертає увагу, що КАС України передбачені додаткові процесуальні механізми, які спрямовані на гарантування реалізації положень статті 129-1 Конституції України, згідно з якими судове рішення є обов`язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у порядку статей 382, 383 КАС України…»

Проаналізувавши вищевикладене, вбачається що судовий контроль за виконанням рішень полягає не лише у перевірці належності та своєчасності виконання, а й також через визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, пов’язаних із невиконанням рішення у справі.

Наявність судового контролю за виконанням рішення передбачає безпосереднє виконання останнього, та як наслідок, унеможливлює подачу окремої позовної заяви, предметом якої буде протиправна дія чи бездіяльність суб’єкта, який мав виконати таке рішення у встановлений матеріальним та процесуальним законодавством України порядку.

Владислав  Сітайло,

юрист АО «Кравець і партнери»

АО «Кравець І Партнери»