До огляду увійшли позиції щодо можливості та суб’єктів оскарження окремої ухвали суду, компенсації за постійну зміну правових позицій випадковими людьми, компенсації за відібрання незаконно отриманих безкоштовно земельних ділянок, оскарження ППР та дію закону у часі й багато іншого.

📱Щоб дізнатись більше корисної інформації, не забудьте підписатись на канал. Слідкуйте за новинами та підтримуйте Україну💙💛.

🔸Текстовый вариант обзора со ссылками на все решения – https://antiraid.com.ua/articles/oglyad-praktyky-vs-vid-rostyslava-kravtsya-shho-opublikovana-z-31-sichnya-po-06-lyutogo-2026-roku/

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

🙏Буду вдячний за ⭐️ зарядження та підтримку каналу💙💛

АО «Кравець І Партнери»

Незважаючи на легковажні очікування російського командування, українці чинили потужний опір. Збройні Сили України спочатку зупинили, а згодом відтіснили агресора з Київської, Харківської областей та Херсона. До осені 2022 року “професійна” армія Росії зазнала поразки, змусивши путінський режим вдатися до “часткової мобілізації” і навіть відправки на фронт ув’язнених. Через два роки питання мобілізації гостро постало вже для керівництва України, яке після перемог 2022 року постало перед необхідністю ухвалювати непопулярні рішення. Яку політичну еволюцію пережила Україна за два роки відкритого протистояння, читайте у матеріалі “Апострофа”.

Без “плану Б”

У лютому 2022 року російські військові вторглися на територію України, незважаючи на відсутність достатніх запасів боєприпасів та палива, але при цьому у парадній формі. Все це побічно вказувало на те, що російське керівництво в особі Володимира Путіна розраховувало на швидке завершення конфлікту — від кількох днів до кількох тижнів, очікуючи, що Захід обмежиться лише виказуванням “глибокого занепокоєння”, як це було під час подій 2008 року. Грузії та окупації Криму у 2014 році.

Через два роки після початку повномасштабної війни перспективи її завершення залишаються туманними, оскільки ні Київ, ні Москва не мають наміру здаватися. Путін через корисних ідіотів на Заході намагався закидати ідею “переговорів”, але Москва, зважаючи на все, зараз причаїлася, очікуючи, чим саме восени завершаться президентські вибори в США.

Як президент Володимир Зеленський визнав у недавньому інтерв’ю Fox News, Україна не має жодного “плану Б” і кінцева мета залишається незмінною – повернення до кордонів 1991 року. При цьому очевидно, що путінський режим ніколи не погодиться із суверенною Україною і сам собою війну не зупинить.

Незважаючи на те, що Володимир Зеленський фактично дезавуював слова тодішнього головкому ЗСУ Валерія Залужного щодо патової ситуації на фронті, цієї зими Силою оборони було особливо важко на фоні проблем із нестачею особового складу та західної військової допомоги. Насамперед із США.

Стриманий песимізм

Лінія фронту завдовжки близько тисячі кілометрів з осені 2022 року практично не змінилася. Літній контрнаступ ЗСУ, очікування на який були перегріті, не дав потрібних результатів, що позначилося на суспільних настроях. Паніки та розпачу немає, але певні песимістичні настрої мають місце.

“Якщо порівнювати із ситуацією до вторгнення, то зараз українське суспільство залишається консолідованим і вірить у свої сили. Якщо порівнювати нинішні показники з настроями у 2022 – на початку 2023 року, то тут уже помітне зростання песимістичних настроїв. Наш інститут у своїх дослідженнях про це не питав, а от колеги з КМІС цікавилися, як українці ставляться до територіальних поступок для завершення війни. У 2022 році цей показник становив близько 5%, а наприкінці 2023 року – підбирався до позначки 20%. Так, країна вистояла, держава показала свою життєздатність, але людей непокоїть, що буде далі“, – каже “Апострофу” директор Інституту соціології НАНУ Євген Головаха.

Також на суспільні та політичні настрої тиснуть публікації у західних ЗМІ (причому дуже респектабельних), які описують перспективи ЗСУ у темних тонах – якщо США так і не подолають внутрішні політичні протиріччя, а країни Європи так і не встигнуть налагодити виробництво потрібної кількості боєприпасів.

Авдіївська м’ясорубка

Дефіцит людей, снарядів, а також відсутність далекобійних ракет та авіації у Сил оборони України зрештою й дали змогу росіянам прорвати оборону в Авдіївці, захопивши те, що залишилося від самого міста. Українське командування пояснило відхід необхідністю зберегти життя солдатів, а окупанти оголосили це своєю значною перемогою.

Відступ загалом був організований, не спровокував серйозних наслідків, але внутрішньополітична дискусія загострилася через питання щодо того, чи не варто було відходити раніше, а не чекати, коли росіяни скидатимуть нашим бійцям на голови по 60 КАБів на добу.

“Не буду давати оцінку діям командування за останні дні, тому що у нас немає повної картини щодо ситуації в місті, якою володіє Генштаб. Якщо брати загалом за останні чотири місяці, то наші сили в Авдіївці, як би це грубо та цинічно не звучало, успішно перемелювали ворога, коли на одного нашого захисника загалом припадало 20 росіян, що ще раз вказує, яких сил нашим воїнам коштувало, щоб стримувати всю цю орду”, – сказав в ефірі Апостроф ТВ екс-командир роти батальйону “Айдар”, військовий аналітик Євген Дикий.

Рівень втрат росіян явно не відповідає тому, чого вони досягли. Навіть з урахуванням стратегічного значення Авдіївки як свого роду воріт у тимчасово окупований Донецьк.

“Якщо за Бахмут росіяни вбитими поклали близько 40 тис., а загальні санітарні втрати там становили близько 100 тис. осіб, то за Авдіївку, як визнавав застрелений “військор” Мурз, російське командування відправило на смерть 16 тис. осіб. Усі ці втрати росіян незрівнянні з тим “досягненням”, що вони мають“, – додав Євген Дикий.

Захоплення Авдіївки стало для Кремля першим “досягненням” з моменту захоплення Бахмута у травні попереднього року, що явно дисонує з первісними планами Кремля розправитися з усією українською армією за кілька діб.

Неминучі, але складні рішення

На даний момент близько 18% території України знаходиться під контролем Росії, включаючи Крим, анексований у березні 2014 року, а також значні частини Донецької та Луганської областей на сході. Зрозуміло, що без посилення мобілізації тут не обійтися, але влада двічі стріляє собі в ногу, спочатку пропонуючи скандальні законопроекти з цілим набором антиконституційних репресивних механізмів, а потім – посилюючи все це вкрай неоднозначними заявами.

Як днями заявив голова парламентської фракції “Слуга народу” народу Давид Арахамія, якщо допомога від США не встигне вчасно, потрібно буде мобілізувати більше народу, щоб слабкі місця на фронті прикривати людьми. У президентській фракції при цьому не вистачає охочих голосувати за мобілізаційний законопроект, а також збільшується кількість так званих “відмовників” – нардепів, які пишуть заяву про складання повноважень.

“Зараз окрім питання мобілізації є й інші ризикові моменти, пов’язані з тим, що в майбутньому ми можемо побачити протистояння між тими, хто за війну до переможного кінця і тими, хто все ж таки схиляється до теми переговорів. У нас з 2014 року є певний відсоток людей, які взагалі не приймають переговори з агресором, але можуть з’явитися й ті, хто скажуть, що переговори можна вести, але тільки на своїх умовах, а не кремлівських. Наприклад, вони можуть називати себе “реалістами”, виступати за переговори з позиції сили та національних інтересів, але як на це відреагують ті, хто категорично проти переговорів взагалі – питання відкрите“, – зазначив у розмові з “Апострофом” голова Центру прикладних політичних досліджень “Пента” Володимир Фесенко.

Також незрозуміло, як посадити за стіл переговорів Кремль, оскільки кінцева мета Путіна є очевидною – знищити Україну як державу, а українців як націю.

Проблеми зростають

Над країною повільно нависає загроза повзучої політичної кризи. Видно, що Банкова побоюється втрати керованості з боку Верховної Ради, через що Володимиру Зеленському вперше два роки довелося особисто зустрічатись із членами своєї фракції. Як мінімум, Банкова зацікавлена в тому, щоб “відмовників” не було зовсім, щоб не ставити під сумнів легітимність парламенту, який і так з осені минулого року працює в “перехідному режимі”, коли згідно з Конституцією, чинний склад ВР продовжує натискати на кнопки, доки не буде обрано новий склад депутатів.

Ситуація з повноваженнями президента ще складніша. Питання про легітимність чинного глави держави як президента після 20 травня поточного року вже постало серед західних партнерів, які, згідно з дипломатичним протоколом, повинні подумати, як саме представляти Володимира Зеленського під час візитів, переговорів та підписання угод, зазначив у розмові з “Апострофом” адвокат, голова профспілки “Український незалежний фонд юристів” Ростислав Кравець

“Відповідно до ст. 103 Конституції України президент обирається на 5 років. Тобто термін повноважень у Основному законі чітко вказано. Володимир Зеленський вступив на посаду 20 травня 2019 року. Відповідно, 20 травня поточного року спливає п’ятирічний термін його повноважень. Тобто у будь-якому випадку питання легітимності для Банкової наразі стає дуже актуальним”, – зазначив Ростислав Кравець.

“Ситуацію міг вирішити Конституційний суд України, але зараз і до його легітимності є дуже великі питання, враховуючи фактичну незаконність обрання трьох суддів, на мій погляд“, – додав юрист.

Питання парламентських та президентських виборів активно мусувалося наприкінці минулого року, але зараз усе затихло. Володимир Зеленський у вищезгаданому інтерв’ю Fox News заявив про впевненість у своїй перемозі, якби вибори відбулися зараз. Після відставки головкому Залужного рейтинг Зеленського, зазначається у дослідженні КМІС, просів на 5 пунктів, і зменшився до 69%, але все одно залишається високим. Судячи з того, що глава держави оголосив американським журналістам про підготовку нової контрнаступальної операції, план Банкової зводиться до того, щоб здобути одну суттєву перемогу на фронті і вже після цього думати про якісь політичні рішення. І про вибори.

АПОСТРОФ

АО «Кравець І Партнери»

Знову судді послались на нерелевантні рішення ЄСПЛ, суть яких просто повиривали з контексту, щоб прикрити чиновників МОЗ на мою думку. Узагальнений висновок — судді повинні замість головних санітарних лікарів, всупереч закону, самі встановлювати необхідність відсторонення від роботи, а щодо позбавлення засобів для існування та взагалі порушення прав людини, то тут перевернули рішення Конституційного суду щодо прав самих суддів, коли їх позбавляли зарплат (винагород) з ніг на голову. Соромно коли читаєш такі рішення.

Бажаєте бути в курсі важливих змін в законодавстві України? Підписуйтесь на канал і запрошуйте друзів:
https://bit.ly/2G12dHy

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

➡️ Підписатись https://t.me/+Ug5cImH9DexxvTtU

АО «Кравец и Партнеры»

Однак законом не вказано в якому порядку має бути оскаржена оцінка і судова практика з цього питання не є сталою. В Єдиному державному реєстрі судових рішень є і такі рішення, які винесені за результатом розгляду скарги на виконавця, і такі, які винесені за результатом розгляду позовної заяви до суб’єкта оціночної діяльності.

З одного боку можна зробити висновок про те, що права позивача порушені були суб’єктом оціночної діяльності, тому саме до нього потрібно позиватись. Крім винесення постанови про призначення суб’єкта оціночної діяльності, виконавець в процесі визначення оцінки ніякої участі не приймає. При подачі таких позовних заяв позивачі посилались на Постанову пленуму Вищого адміністративного суду №3 від 13.12.2010 року, в якій зазначалось, що оцінка є результатом діяльності оцінювача, а не державного виконавця, а тому позов про оскарження оцінки слід пред’являти до оцінювача.

З іншого боку, так як оцінка була проведена за ініціативою виконавця і призначення такої оцінки є саме його процесуальною дією, а дії виконавця оскаржуються в порядку подачі скарги в суд, то потрібно подавати саме таку скаргу.

Позовні заяви подавались і в суд загальної юрисдикції, і в адміністративний суд (оскільки відповідач, як орган державної виконавчої служби, є суб’єктом владних повноважень, а спір пов’язаний з примусовим виконанням рішення, що свідчить про публічно-правовий характер спірних правовідносин).

Ще більшої плутанини вносить в це питання Велика Палата Верховного Суду (ВП ВС), яка робить висновок про те, що звіт про оцінку взагалі не оскаржується в суді.

Однак, якщо проаналізувати всі постанови Великої Палати з даного питання, то можна зробити цілком конкретні висновки про те, як потрібно діяти. Принаймні до того часу, поки ВП ВС знову не винесе інший правовий висновок з даного питання.

Найбільш суперечливою постановою ВП ВС є постанова від 13 березня 2018 року по справі №914/881/17, щодо якої троє суддів висловили окрему думку (до речі, дуже аргументовану, з посиланнями на 5 рішень з практики ЄСПЛ, які стосуються доступу до правосуддя).

Позов в даній справі обґрунтовано тим, що оскаржуваний звіт про оцінку майна порушує права позивача, є незаконним і прийнятим з порушенням вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та частини 2 статті 20 Господарського кодексу України, оскільки оцінене майно належить позивачу на праві приватної власності, доступ відповідача до такого майна власник не забезпечував та проведення його оцінки не замовляв; крім того дата складення самого звіту не збігається з датою проведення оцінки майна, що, на думку позивача є підставами для визнання цього звіту про оцінку майна недійсним. За твердженням позивача, звіт порушує його права, оскільки об’єкт оцінки належить позивачу, то звіт є втручанням у його господарську діяльність.

В цій справі всі три інстанції дійшли до одного висновку – що провадження у справі підлягає припиненню.

Зокрема, ВП ВС вказала, що за змістом статей 12, 33 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господарювання висновки та його дії стосовно реалізації своєї практичної діяльності з визначених питань, що унеможливлює здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання такого звіту недійсним.

І все це при тому, що стаття 33 вказаного вище закону прямо передбачає, що спори, пов’язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку…

Протягом року, поки не було винесено протилежну правову позицію, юристи оскаржували оцінку на власний страх і ризик. Поки ВП ВС не було винесено постанови від 20 березня 2019 року по справі №821/197/18/4440/16.

Найважливіший висновок цієї постанови в тому, що на думку Великої Палати Верховного Суду, визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа — сам державний виконавець чи залучений ним суб’єкт оціночної діяльності, здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання на підставі виконавчих документів. Отже, оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.

Однак ця правова позиція також цікава і висновком про підсудність.

Позов було мотивовано тим, що відповідачем — суб’єктом оціночної діяльності протиправно, всупереч вимогам законодавства та із заниженням реальної вартості здійснено оцінку нерухомого майна позивача, а замовником оцінки майна — ДВС — протиправно передано нерухоме майно за такою вартістю на примусові торги.

По даній справі суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження, суд апеляційної інстанції змінив ухвалу, доповнивши її резолютивну частину роз’ясненням щодо можливості звернення позивача до суду в порядку цивільного судочинства.

Верховний суд направив справу для продовження розгляду до Херсонського окружного адміністративного суду і не погодився з висновком про необхідність розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства.

За правилами статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання рішень інших органів можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду.

На підставі цієї статті ВП ВС дійшла висновку, що під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні брати за основу суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Оскільки в цьому випадку оцінка майна здійснена в процесі виконання виконавчого напису нотаріуса, то в силу вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» така оцінка може бути оскаржена сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Відповідачем у такому випадку має бути орган державної виконавчої служби, а суб’єкт оціночної діяльності може бути залучений як третя особа.

В подальшому зі схожим висновком було винесено ще дві постанови ВП ВС.

Постанова ВП ВС від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц містить наступні узагальнюючі висновки:

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов’язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Відповідно до статті 383 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання скарги до суду) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.

Отже, право на звернення зі скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця пов’язане з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України.

Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, вчинених на виконання судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України, у таких випадках виключається адміністративна юрисдикція.

На думку Великої Палати Верховного Суду, визначення вартості майна боржника є процесуальною дією державного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа — сам державний виконавець чи залучений ним суб’єкт оціночної діяльності — здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання рішень відповідних органів, уповноважених осіб та суду. Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців.

Оскільки в цьому випадку оцінка майна здійснена в процесі виконання рішень Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області про стягнення заборгованості та про звернення стягнення на предмет іпотеки, то в силу вимог Закону України «Про виконавче провадження» така оцінка може бути оскаржена сторонами, іншими учасниками та особами до суду у порядку цивільного судочинства.

Вказана правова позиція має також важливий висновок щодо строку оскарження оцінки.

Статтею 384 ЦПК України та статтею 58 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено 10-денний строк на оскарження оцінки майна з моменту отримання повідомлення про результати рецензування (а редакції на момент виникнення правовідносин).

Суд зазначає, що з огляду на вказані норми закону та встановлені обставини справи суд попередньої інстанції зробив обґрунтований висновок, що з моменту отримання результатів рецензування скаржник на десятий день оскаржив їх у судовому порядку.

Таке оскарження було здійснено не відповідно до порядку, визначеного ЦПК України (в порядку позовного провадження), про що її повідомлено ухвалою суду від 08 листопада 2016 року.

Після отримання ухвали суду скаржник без зволікань звернувся до суду з указаною скаргою.

Зважаючи на вказане, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок, що строк звернення до суду пропущено з поважних причин, тому він підлягає поновленню.

Отже, як бачимо, строк було пропущено через відсутність єдиної судової практики та роз’яснень щодо того, в якому порядку необхідно оскаржувати оцінку. Добре, що хоч строк оскарження судом було поновлено, як свідчить судова практика, цей строк суд міг би й не поновити.

Щодо підсудності даної категорії справ та щодо порядку оскарження пізніше аналогічний висновок було сформульовано і в Постанові ВП ВС від 02 жовтня 2019 року по справі №346/79/17.

Зокрема, було зазначено, що юрисдикція спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби залежить від типу виконавчого документа, на підставі якого було відкрите виконавче провадження, а також суб’єктів їх видання.

В чому ж різниця для суб’єкта оскарження звіту про оцінку майна? Яка для нього практична відмінність процедури розгляду судами позовної заяви та скарги?

Перш за все, для скарги процесуальним законодавством встановлено значно більш скорочені строки судового розгляду. Це могло б бути великою перевагою, якби якість процесуальних норм щодо строків розгляду скарги не нівелювалась практикою застосування цих норм. На жаль, на даний час суди фактично нічого не розглядають у розумні строки чи в строки, які визначені законодавством.

У більшості випадків оцінку оскаржують для того щоб зупинити реалізацію майна. Стаття 57 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що оскарження в судовому порядку результатів визначення вартості чи оцінки майна не зупиняє передачі майна на реалізацію, крім випадків зупинення передачі майна на реалізацію судом.

В якому порядку суд має виносити ухвалу про зупинення передачі майна – законом не передбачено. Так само, як і не передбачено права чи обов’язку суду зупинити виконавче провадження до закінчення розгляду скарги.

В цьому є основна відмінність позову та скарги для сторони виконавчого провадження, яка оскаржує оцінку. При подачі позову чітко передбачена можливість винесення судами ухвали в порядку забезпечення позову. При розгляді скарги такої можливості не передбачено.

Іноді при розгляді скарг суди задовольняють клопотання про зупинення виконавчого провадження посилаючись на норми про забезпечення позову, однак це не зовсім правильно. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ в постанові пленуму від №6 від 07.02.2014 вказав, що суди розглядаючи скарги на дії виконавців не вправі вжити заходів забезпечення скарги (аналогічно забезпеченню позову) шляхом зупинення виконавчого провадження, зупинення дії оскаржуваного рішення тощо.

Однак, слід розуміти, що все-таки суди не позбавлені можливості зупиняти виконавче провадження на час розгляду скарги чи зупиняти передачу майна на реалізацію. В тій же постанові пленуму, яка була згадана вище, далі зазначається: … разом із тим до завершення розгляду скарги при наявності для цього підстав суд може зупинити стягнення на підставі виконавчого листа (пункт 4 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року).

В новій редакції Закону України «Про виконавче провадження» дана підстава зупинення виконавчого провадження передбачена ч.2 ст. 34, відповідно до якої виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа.

Враховуючи строки розгляду судом скарг на дії державних та приватних виконавців, зупинення виконавчого провадження судом на час розгляду такої скарги є необхідним та дуже важливим заходом, спрямованим у першу чергу на безперешкодне виконання винесеного рішення, якщо воно буде ухвалено на користь скаржника.

При розгляді судами скарг є ще один нюанс, на який варто звернути увагу, а саме – те, що суди на даний час досить часто залишають скаргу без руху на тій підставі, що вона не відповідає вимогам до позовної заяви. Такі ухвали обґрунтовуються застосуванням принципу «аналогії закону», який передбачений частиною 9 статті 10 ЦПК, очевидно, при цьому суд спотворює цей принцип, оскільки зі змісту статті видно, що він стосується аналогії норм матеріального, а не процесуального права.

Також дивує в даному випадку вибірковість застосування такого принципу, оскільки при застосуванні до скарги заходів забезпечення позову принцип «аналогії закону» не застосовується, а при вирішенні питання щодо вимог і форми, яким має відповідати скарга цей принцип застосовується. На жаль, при цьому суди нехтують правом скаржника на доступ до правосуддя.

Надмірний формалізм – одна з найбільших проблем судової системи в Україні. Періодичні повернення справи на новий розгляд через власне трактування підсудності Верховним Судом не сприяють захисту прав сторін спору та реалізації їхнього права на доступ до суду. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що при застосуванні судами норми права важливішим є зміст а не форма цієї норми.

У зв’язку з цим залишається сподіватись, що наступна правова позиція Великої Палати Верховного суду буде містити висновок про те, що в особи, яка звертається до суду за захистом свого права і просить визнати недійсним звіт з оцінки майна в межах виконавчого провадження, є свобода вибору способу такого захисту. Якщо ця особа подає позов до суб’єкта оціночної діяльності – то суди зобов’язані розглядати такий позов, а якщо подається скарга на виконавця – то суди зобов’язані розглянути таку скаргу. І не створювати штучні перешкоди в доступу до правосуддя.

Посилання на використані постанови ВП ВС:

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року по справі №914/881/17: http://reyestr.court.gov.ua/Review/72819699

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року по справі №821/197/18/4440/16: http://reyestr.court.gov.ua/Review/81013816

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року по справі №308/12150/16-ц: http://reyestr.court.gov.ua/Review/82637252

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року по справі №346/79/17: http://reyestr.court.gov.ua/Review/84788876

Адвокат, керівник відділу

по роботі з фізичними особами АО «Кравець і Партнери»

Бабенко Юрій

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Ухвала Верховного суду у справі справа № 757/172/16-ц опублікована в Єдиному державному реєстрі судових рішень, про що повідомив старший партнер Адвокатської компанії «Кравець і партнери» Ростислав Кравець.

В ухвалі зокрема зазначено:

«У деяких наведених судових рішеннях, суд касаційної інстанції вважав, що на власників істотної участі банку та/або їх керівників може бути покладена відповідальність лише за наявності в сукупності певних умов, які разом утворюють склад цивільного правопорушення, а саме: наявність шкоди, протиправної поведінки, причинного зв’язку між поведінкою і шкодою, вини.

Разом із тим, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 25 вересня 2017 року, справа 753/10904/16-ц, та від 04 жовтня 2017 року, справа № 761/25478/15-ц,  зазначив лише про той факт, що вкладнику гарантована сума вкладу виплачена і вкладник, згідно Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не позбавлений права отримати згідно із чергою решту коштів. При цьому суд касаційної інстанції взагалі не вважав за необхідне досліджувати вину власника істотної участі банку.

Крім того, спростовуючи доводи касаційної скарги щодо непорушності права власності та дотримання всіх складових принципу верховенства права  при вирішенні спорів, пов’язаних з власністю особи, Вищий господарський суд України у постанові від 07 червня 2017 року, справа №910/15296/16, вказав, що надання необґрунтованих переваг одному з кредиторів банку за рахунок стягнення заборгованості з одного з акціонерів банку, вина якого у настанні неплатоспроможності банку не доведена, свідчило б про порушення принципу  верховенства права.

У справі, яка переглядається, як на підставу доведеності вини ОСОБА_3, власника істотної участі в банку, ОСОБА_1 посилається на те, що  судовими рішеннями, ухваленими у порядку адміністративного судочинства, якими ОСОБА_7 відмовлено в задоволенні позову до Національного банку України, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору — публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», про визнання дій та бездіяльності протиправними, стягнення моральної шкоди, встановлено, що саме власники істотної участі не вжили дієвих і своєчасних заходів з фінансової підтримки банку для приведення його діяльності у відповідність до вимог законодавства України.

Так, даним судовим рішенням  установлено, що «протягом липня 2014 року банк не дотримувався нормативу миттєвої ліквідності (Н4), значення якого не перевищувало 17,46% (нормативне значення не менше ніж 20%). Станом на 05 серпня 2014 року норматив миттєвої ліквідності (Н4) становив лише 7,37%. Банк порушував вимоги Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою правління Національного банку України від 28 серпня 2011 року №368, у частині недотримання нормативу миттєвої ліквідності (Н4), починаючи з 20 березня 2014 року та не усунув це порушення».

У матеріалах справи також наявна ухвала Печерського районного суду м. Києва від 16 грудня 2015 року, у якій йдеться про кримінальне провадження, розпочате за фактом заволодіння колишніми службовими особами спільно з власниками та керівниками банку державними коштами Національного банку України в особливо великому розмірі.

Разом із тим, у постанові Правління Національного банку України від 06 лютого 2015 року «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до категорій неплатоспроможних» основна причина віднесення ПАТ «КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних зазначено — недокапіталізація банку відповідно до вимог стрес-тестування та неприведення діяльності у відповідність до вимог законодавства України.

Національний банк зазначив, що віднесення ПАТ «КБ «Надра» до категорії неплатоспроможних стало наслідком його нежиттєздатності ще з часу введення тимчасової адміністрації у 2009 році, призначення якої було викликано, зокрема, ризиковою діяльністю попереднього менеджменту на чолі з ОСОБА_8, який не забезпечив якісного управління банком та фактично довів його до банкрутства. Однак зусилля та заходи, що в подальшому вживалися менеджментом ПАТ «КБ «Надра» для покращення його діяльності та функціонування відповідно до встановлених нормативів, виявилися недостатніми в умовах фінансово-економічної кризи.

Ураховуючи, що положенням частини шостої статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не урегульовано питання, у який саме спосіб має бути доведена вина власника істотної участі в банку у віднесенні банку до категорії неплатоспроможних та зважаючи на те, що суди касаційної інстанції при вирішенні аналогічних справ доходять різних висновків, які впливають на єдність судової практики, колегія суддів вважає, що вирішення цього правового питання, з урахуванням наведених вище правових висновків судів касаційної інстанції у подібних правовідносинах, містить виключну правову проблему для забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

При цьому однакове застосування закону забезпечує загальнообов’язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське прийняття справедливості та правосуддя, а також довіру  до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

А, отже, правовою проблемою є загальне визначення підстав, меж, принципів відповідальності власника істотної участі в банку, зокрема, відповідальності за бездіяльність та її наслідки (частина четверта статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність») або дії та їх наслідки (частина п’ята статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), тягар доведення вини тощо.«

АНТИРЕЙД

Адвокатская компания Кравец и Партнеры