Суддя-доповідач у справі – Олег Первомайський. 

Стаття 615 Кодексу визначає особливий режим кримінального провадження в умовах воєнного стану. Згідно з частиною п’ятою статті 615 Кодексу „у разі неможливості проведення підготовчого судового засідання обраний слідчим суддею, керівником органу прокуратури під час досудового розслідування запобіжний захід у вигляді тримання під вартою вважається продовженим до вирішення відповідного питання у підготовчому судовому засіданні, але не більше ніж на два місяці“.

На думку автора клопотання, оспорюваний припис Кодексу, зокрема, призводить до втрати ефективного судового контролю та можливості ув’язнення особи без дослідження обґрунтованості обвинувачення та ризиків, передбачених Кодексом, дає змогу ухвалювати невмотивовані судові рішення.

Дослідивши питання, порушені в конституційній скарзі, Суд виснував, що частина п’ята статті 615 Кодексу не відповідає Конституції України.

Суд ухвалив, що припис Кодексу, визнаний неконституційним, утрачає чинність через три місяці з дня ухвалення цього Рішення.

Крім того, Суд наголосив на необхідності приведення Верховною Радою України нормативного регулювання, установленого частиною пʼятою статті 615 Кодексу, що визнана неконституційною, у відповідність до Конституції України та цього Рішення.

Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті Конституційного Суду України 2 квітня ц.р.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Згідно пункту 5 частини першої статті 46 Закону № 1556 однією з підстав для відрахування здобувача вищої освіти є „порушення умов договору (контракту), укладеного між закладом вищої освіти та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання“. 

На думку автора клопотання, застосування оспорюваного припису Закону № 1556 у його справі призвело до порушення гарантованого частиною другою статті 58 Конституції України права „не бути притягнутим до відповідальності за діяння, що не визнається законом як правопорушення“.

Дослідивши конституційне подання та долучені до нього матеріали, Конституційний Суд України ухвалив Рішення, яким визнав конституційним пункт 5 частини першої статті 46 Закону № 1556, однак, при цьому вказав, що Київський апеляційний суд у постанові від 3 жовтня 2023 року у справі Падєріна В.О. неправильно класифікував відповідальність, застосовану до нього, як дисциплінарну та, відповідно, невірно оцінив підставу для відрахування, передбачену пунктом 5 частини першої статті 46 Закону № 1556.

Конституційний Суд України виснував, що „передбачена пунктом 5 частини першої статті 46 Закону № 1556 відповідальність у формі відрахування за порушення умов договору (контракту) пов’язана з невиконанням цивільно-правових зобов’язань, що виникають внаслідок укладення договору (контракту)“.

Окрім цього, Суд вказав, що „законодавець може деталізувати порядок реалізації конституційного права на вищу освіту також і в спосіб визначення вимог щодо виконання освітньої програми та індивідуального навчального плану, включно з дотриманням правил академічної доброчесності, однак деталізація такого порядку не може прагнути надмірного розширення згаданих вимог, не обумовлених метою досягнення визначених для відповідного рівня вищої освіти результатів навчання, оскільки це може бути використано як підстава для відрахування здобувача освіти“.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Судді-доповідачі у справі – Юрій Барабаш, Оксана Грищук.

📝 До цього Рішення є Окрема думка судді Конституційного Суду України Петра Філюка, яка буде оприлюднена на офіційному вебсайті Суду у встановлені законодавством строки.

Резюме рішення: https://cutt.ly/xtYpxBn0
РІШЕННЯ: https://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/2_r_1_2026.pdf

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Суддя-доповідач у справі – Сергій Різник.

📑 Оскаржуваними приписами Кодексу встановлено, що „суддя, який брав участь у кримінальному провадженні під час досудового розслідування, не має права брати участі у цьому ж провадженні в суді першої, апеляційної і касаційної інстанцій, крім випадків перегляду ним в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, про зміну іншого запобіжного заходу на запобіжний захід у виді тримання під вартою або про продовження строку тримання під вартою, яка була постановлена під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті“.

📝 Суб’єкт права на конституційну скаргу зазначив, що „суддя, який брав участь на досудовому розслідуванні вже не зможе бути об’єктивним під час судового розгляду кримінального провадження, оскільки в нього, ще на етапі досудового розслідування вже склалась певна суб’єктивна думка відносно особи щодо якої здійснюється кримінальне провадження“, тому, на думку Горобця А. В., частина перша статті 76 Кодексу суперечить принципу справедливого та безстороннього розгляду справи судом, а відповідно, і частині першій статті 55 Конституції України.

📍 Дослідивши питання, порушені в конституційній скарзі, Суд виснував, що частина перша статті 76 Кодексу відповідає Конституції України.

📝Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті Суду 5 березня 2026 року.

АО «Кравець І Партнери»

Нечіткість визначення окремими приписами абзацу першого частини третьої статті 23 Закону відповідних випадків представництва прокурором інтересів держави в суді та підстав його звернення до суду не забезпечує юридичної визначеності для інших суб’єктів владних повноважень та заінтересованих учасників суспільних відносин та створює суттєві ризики, реальну загрозу порушення основних засад судочинства, закріплених
пунктами 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України, ще на стадії звернення прокурора до суду та істотно ускладнює реалізацію учасниками процесу конституційного права на судовий захист. 

З огляду на зазначене Суд дійшов висновку, що окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв’язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, суперечать також статті 55, пунктам 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України.

Водночас, проаналізувавши приписи абзаців першого, другого, третього частини четвертої статті 23 Закону в їх системному зв’язку та у взаємозв’язку з іншими приписами Закону та інших законів України Суд, зокрема, зазначив, що цими приписами встановлено низку гарантій належної реалізації функції прокуратури щодо представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначених законом.

Дослідивши питання, порушені в конституційній скарзі, Суд визнав такими, що відповідають Конституції України, абзаци перший, другий, третій частини четвертої статті 23 Закону.

Водночас Суд визнав неконституційними окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв’язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Установивши невідповідність Конституції України окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, Суд відтермінував утрату ними чинності. Так, у Рішенні встановлено, що вони втрачають чинність із 1 січня 2027 року.

Суд також постановив, що дія Рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону та продовжують існувати після втрати ними чинності.

Обираючи такий підхід, Суд врахував передусім, що в період дії воєнного стану в Україні вагомою є потреба усебічно забезпечити захист інтересів держави Україна та стабільність конституційного правопорядку, й виходив із того, що неперервність виконання прокуратурою визначених Конституцією України функцій є важливою передумовою належного функціонування держави в умовах воєнного стану.

Рішення ➡️ https://ccu.gov.ua/dokument/6-rii2025

У справі за конституційною скаргою ТОВ „Рейнір Бізнес Груп“ Суд ухвалив Рішення (резюме Рішення)

Другий сенат Конституційного Суду України 3 грудня 2025 року на пленарному засіданні ухвалив Рішення у справі за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю „Рейнір Бізнес Груп“ (далі – Товариство).

▪️Товариство звернулося до Суду з клопотанням перевірити на відповідність статті 131-1 Конституції України приписи абзацу першого частини третьої, абзаців першого, другого, третього частини четвертої статті 23 Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697–VII зі змінами (далі – Закон).

▪️Відповідно до статті 23 Закону „прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу“ (абзац перший частини третьої).

▪️Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону „наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

▪️Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

▪️Прокурор зобов’язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб’єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб’єктом владних повноважень“ (абзаци перший, другий, третій).

Розв’язуючи порушені в конституційній скарзі питання, Конституційний Суд України виходив із того, що внаслідок унесення змін до Конституції України Законом України „Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)“ від 2 червня 2016 року № 1401–VIII відбулося звуження конституційної функції прокуратури, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, порівняно з тією, яка була визначена в пункті 2 частини першої статті 121 Конституції України до конституційної реформи 2016 року. Таке звуження полягає, зокрема, у встановленні ознаки виключності для випадків здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді, що їх має бути визначено в законі.

Суд констатував, що словосполучення „у виключних випадках“, яке міститься в пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, вказує на його обмежувальний характер. Він не наділяє прокуратуру універсальними повноваженнями щодо представництва інтересів держави в суді та не встановлює для неї загальної чи альтернативної компетенції, а стосується представництва інтересів держави в суді лише у виняткових, нетипових за своєю юридичною природою обставинах.

Відповідно й припис „у виключних випадках і в порядку, що визначені законом“, який міститься в пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, серед іншого, означає, що хоча законодавець і має дискрецію щодо унормування в законах України випадків і порядку здійснення представництва прокуратурою інтересів держави в суді, однак обов’язковим є те, щоб такі випадки не лише установлювалися законом, а й були об’єктивно винятковими, чітко обмеженими, зведеними до мінімально необхідних, обумовленими особливими обставинами та сприймалися стороннім спостерігачем не як загальні правила, а саме як винятки.

Для того, щоб ці випадки не порушували конституційних меж відповідної функції прокуратури, їх перелік має бути чітким та вичерпним, а критерії/ознаки їх установлення прокурором та умови й порядок реалізації його повноважень у судовому провадженні мають бути детально внормовані законом.
Юридичне регулювання представництва прокурором інтересів держави в суді має чітко закріплювати його допоміжний (субсидіарний) характер, а також забезпечувати, щоб прокуратура, виконуючи цю функцію, не здійснювала функцій інших суб’єктів владних повноважень без наявності об’єктивних підстав.

Суд наголосив, що законодавче регулювання має унеможливлювати свавілля прокурора в питаннях представництва інтересів держави в суді, його безпідставне втручання в діяльність інших суб’єктів владних повноважень та законну діяльність учасників правовідносин, а також будь-яку регламентацію таких дій прокурора лише підзаконними актами, зокрема наказами Генерального прокурора, оскільки це призведе до порушення конституційного балансу повноважень між органами державної влади та створить ризик необґрунтованого втручання в права і свободи різних суб’єктів, у повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У Рішенні зазначається, що участь прокурора в судових провадженнях поза сферою кримінального права не має ставити під сумнів реалізацію конституційного права на судовий захист, гарантованого статтею 55 Основного Закону України, для суб’єктів, прав та інтересів яких це стосується, а також дотримання основних засад судочинства, що їх визначено, зокрема, пунктами 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України.

Вирішуючи питання про відповідність Конституції України абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в частині „прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави“, Суд виходив із того, що об’єктивно неможливо вичерпно визначити в Законі зміст поняття „інтереси держави“ без ризику істотного зниження ефективності здійснення відповідної функції прокуратури, з покладеного на прокурора обов’язку доводити підстави для представництва, а також із того, що здійснення представництва прокурором порушених чи загрожених інтересів держави можливе лише після підтвердження судом наявності підстав для цього. З огляду на зазначене Суд дійшов висновку, що абзац перший частини третьої статті 23 Закону у відповідному аспекті не суперечить Конституції України.

Водночас Суд наголосив, що законодавець має обов’язок та не позбавлений можливості конкретизувати перелік випадків представництва прокурором інтересів держави в суді, зокрема вказавши на критерії/ознаки їх установлення, для визначення меж дискреції прокурора та суду без шкоди для ефективності виконання прокуратурою покладеної на неї функції.

Невизначення в Законі меж дискреції для прокурора і суду, які розв’язують питання про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, має наслідком можливість керуватися цим органам фактично лише власним суб’єктивним розумінням того, що означає „не здійснює“ або „неналежним чином здійснює“. Це вказує на те, що дискреція прокурора та суду, яка випливає зі змісту відповідних приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, є такою, що її межі не визначені Законом чітко і зрозуміло. Унаслідок цього винятковий процесуальний інструмент прокуратури перетворено на універсальний механізм представництва інтересів держави в суді, чим розширено зміст відповідної конституційної функції прокуратури.

Отже, окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв’язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, суперечать статтям 6, 8, пункту 3 частини першої статті 131-1 Основного Закону України.

Суд також вказав, що припис пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України має розглядатися у взаємозв’язку, зокрема, з приписами статті 55 Конституції України.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Другий сенат Конституційного Суду України (далі – Суд) 21 січня 2025 року на пленарному засіданні розглянув справу за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю „Геомакс-Ресурс“ та ухвалив Рішення № 3-р(ІІ)/2025.

Товариство з обмеженою відповідальністю „Геомакс-Ресурс“ (далі – Товариство) звернулося до Суду із конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого припису абзацу другого підпункту 14.1.212 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі – Кодекс) в редакції Закону України „Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи“ від 28 грудня 2014 року № 71–VIII (далі – Закон № 71), а саме „товарів, зазначених у підпункті 215.3.4 пункту 215.3 статті 215 цього Кодексу“ (далі – оспорюваний припис Кодексу в редакції Закону № 71).

На обґрунтування неконституційності оспорюваного припису Кодексу в редакції Закону № 71 Товариство серед іншого зазначило, що зміна (доповнення) всіх обов’язкових елементів акцизного податку, визначених оспорюваним приписом в редакції Закону № 71, була прийнята менше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, з якого запроваджено такі правила та ставки, що є порушенням принципу стабільності податкового законодавства.

Суд установив, що оспорюваний припис Кодексу в редакції Закону № 71 втратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності.

У Рішенні вказано, що в разі якщо законодавче регулювання запроваджує нові вимоги, що погіршуватимуть правове становище певного кола осіб, законодавець повинен передбачити достатній перехідний період (розумний часовий проміжок) із моменту опублікування закону до набрання ним чинності (початку його застосування), протягом якого заінтересовані особи мали б можливість підготуватися до виконання нових вимог.

Суд зазначив, що Товариство, не могло мати достатньо часу для пристосування до змін у системі правовідносин, спричинених ухваленням Закону № 71, що призвело до порушення його законних очікувань та недотримання принципу юридичної визначеності.

Крім цього, Суд констатував, що перехідного періоду між опублікуванням Закону № 71 (31 грудня 2014 року) та набранням Законом № 71 чинності (1 січня 2015 року), менш ніж 1 день було недостатньо для того, щоб відповідні суб’єкти господарювання (зокрема, Товариство) змогли адаптуватися до законодавчих новел, вчасно змінити правила фінансового та податкового обліку своєї діяльності, скорегувати інші свої дії для належного виконання нового податкового зобов’язання.

З огляду на викладене, Суд дійшов висновку, що оспорюваний припис Кодексу в редакції Закону № 71 не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Суддя-доповідач у справі – Галина Юровська. Текст Рішення буде оприлюднено на офіційному вебсайті Суду.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Відповідно до оспорюваних приписів  „тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування можуть використовуватися на митній території України виключно громадянами, які ввезли зазначені транспортні засоби в Україну, для їхніх особистих потреб“.

На думку суб’єкта права на конституційну скаргу, абзац перший частини п’ятої статті 380 Кодексу не відповідає частині першій статті 41, частині першій статті 57 Конституції України, оскільки „внаслідок існування даної норми та відсутності її якості“ його позбавлено можливості користуватися ввезеним на митну територію України транспортним засобом, який належить йому на праві власності.

У Рішенні Суд зазначив, що виходячи з правомірної мети оспорюваного припису Кодексу та дослідження пропорційності обраного законодавцем засобу, Суд дійшов висновку, що абзац перший частини п’ятої статті 380 Кодексу є конституційним.

Суддя-доповідач у справі – суддя КСУ Василь Лемак.

Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті Суду 16 січня ц.р.

Джерело: Конституційний Суд України

АО «Кравець І Партнери»

Згідно зі статтею 51 Кодексу “до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин”.

Суб’єкт права на конституційну скаргу стверджував, що оспорювані приписи Кодексу порушують конституційний принцип недискримінації (стаття 24 Конституції України) та унеможливлюють застосування до фізичної особи-підприємця принципу зворотної дії в часі законів та інших нормативних актів в аспекті пом’якшення відповідальності особи (частина перша статті 58 Конституції України).

Суд дійшовши висновку, що приписи статті 51 Кодексу відповідають Конституції України (є конституційними), водночас акцентував, що основою юридичного статусу фізичної особи є гарантовані Конституцією України людські права і свободи. У випадку реалізації фізичною особою конституційного права на підприємницьку діяльність, її юридичний статус додатково набуває правомочностей, які випливають зі статусу підприємця. Відтак юридичний статус підприємця не обмежує фізичну особу щодо обсягу її людських прав і свобод, гарантованих Конституцією України. 

Конституційний Суд України наголосив також, що дотримання конституційних гарантій вільного розвитку підприємництва є значущим не лише для ефективного розвитку ринкової економіки, самозайнятості осіб і наповнення державного бюджету, а й також для зміцнення таких основоположних цінностей конституційного порядку України як демократія та правовладдя (верховенство права). 

На підставі наведеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що тлумачення та застосування приписів статті 51 Кодексу мають бути сутнісно узгодженими з принципами та нормами Конституції України (конституційно-конформний спосіб) задля того, щоб рівень конституційних гарантій прав і свобод людини в умовах реалізації нею права на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (частина перша статті 42 Конституції України), не було знижено. Суддя-доповідач у цій справі – суддя Конституційного Суду України Василь Лемак. 

Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті Суду 19 грудня ц.р.

АО «Кравець І Партнери»

Другий сенат Конституційного Суду України на пленарному засіданні розглянув справу та ухвалив Рішення у справі за конституційною скаргою Панченка Богдана Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 частини першої статті 51, підпункту 1 пункту 5-1 розділу ХІІІ „Перехідні положення“ Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697–VІІ зі змінами (далі – Закон № 1697).

За пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 прокурора звільняють з посади у разі, зокрема, „ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури“.

Згідно з підпунктом 1 пункту 5-1 розділу ХІІІ „Перехідні положення“ Закону № 1697: „1) прокурорами місцевих прокуратур призначаються: а) особи, які не мають досвіду роботи в органах прокуратури, – за умови успішного проходження ними тестування та подальшого стажування строком до одного року.

На таких осіб поширюються вимоги частин першої та п’ятої статті 27 цього Закону, крім вимоги щодо наявності стажу роботи в галузі права; б) особи, які мають досвід прокурорської діяльності, проте на день набрання чинності цим Законом не працюють в органах прокуратури, – за умови успішного проходження ними тестування; в) прокурори, які на день набрання чинності цим Законом працюють у міських, районних, міжрайонних, районних у містах прокуратурах, – за умови успішного проходження ними тестування. Проведення тестування, стажування здійснюється в порядку, затвердженому Генеральним прокурором України“.

Цим Рішенням Конституційний Суд України ухвалив:

Визнати таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), підпункт „в“ підпункту 1 пункту 5-1 розділу ХІІІ „Перехідні положення“ Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697–VІІ зі змінами. 

Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697–VІІ зі змінами та відтермінувати втрату його чинності  на шість місяців із дня ухвалення цього Рішення.  

Закрити конституційне провадження у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпунктів „а“, „б“ та абзацу п’ятого підпункту 1 пункту 5-1 розділу ХІІІ „Перехідні положення“ Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697–VІІ зі змінами на підставі пункту 4 статті 62 Закону України „Про Конституційний Суд України“ – неприйнятність конституційної скарги.   Суддя доповідач у справі – Олег Первомайський. Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті Суду 19 грудня ц.р.

АО «Кравець І Партнери»

Другий сенат Конституційного Суду України 13 листопада 2024 року на пленарному засіданні розглянув справу та ухвалив Рішення №10-р(ІІ)/2024 за конституційною скаргою Первинної профспілкової організації Всеукраїнської профспілки працівників науки, виробництва та фінансів ПАТ „АрселорМіттал Кривий Ріг“ щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 7 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)“ від 3 березня 1998 року № 137/98–ВР (далі – Закон).

Цим рішенням Суд визнав приписи статті 7 Закону України, за якими: «Розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється з питань, передбачених: пунктами „а“ і „б“ статті 2 цього Закону, – примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, встановлені статтею 9 цього Закону, – трудовим арбітражем» (абзаци перший, другий) такими, що відповідають Конституції України.

Суддя доповідач у справі – Олег Первомайський.

Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті Суду 14 листопада ц.р.

🔗 https://cutt.ly/reJoTj5F

Суд оприлюднив Рішення у справі за конституційною скаргою Первинної профспілкової організації Всеукраїнської профспілки працівників науки, виробництва та фінансів ПАТ „АрселорМіттал Кривий Ріг“

Другий сенат Конституційного Суду України 13 листопада 2024 року розглянув на пленарному засіданні справу та ухвалив Рішення № 10-р(ІІ)/2024 за конституційною скаргою Первинної профспілкової організації Всеукраїнської профспілки працівників науки, виробництва та фінансів ПАТ „АрселорМіттал Кривий Ріг“ (далі – Заявник) щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 7 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)“ від 3 березня 1998 року № 137/98–ВР (далі – Закон).

Суддя-доповідач у справі – Олег Первомайський.

Цим рішенням Конституційний Суд України визнав приписи статті 7 Закону України, за якими: «Розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється з питань, передбачених: пунктами „а“ і „б“ статті 2 цього Закону, – примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, встановлені статтею 9 цього Закону, – трудовим арбітражем» (абзаци перший, другий) такими, що відповідають Конституції України.

Заявник 28 травня 2020 року звернувся до Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства „АрселорМіттал Кривий Ріг“, Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства „АрселорМіттал Кривий Ріг“ про визнання недійсними змін до колективного договору, який ухвалою від 1 червня 2020 року відмовив у відкритті провадження за вказаною позовною заявою та роз’яснив, що «відповідно до статті 7 указаного Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)“ передбачено, що розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань укладення чи зміни колективного договору, угоди здійснюється примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, установлені статтею 9 цього Закону – трудовим арбітражем». Суди апеляційної та касаційної інстанцій ухвалу районного суду залишили без змін. Суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили ухвалу районного суду без змін.

Заявник звернувся до Конституційного Суду України вважаючи, що оскільки окремі приписи статті 7 Закону врегульовують лише позасудовий порядок вирішення колективного трудового спору (конфлікту), то вони не відповідають частині третій статті 8, частинам другій, шостій статті 55, статті 64, частині третій статті 124 Конституції України.

Розв’язуючи питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) оспорюваних приписів Закону, Суд виходив з такого.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів як це передбачено частиною третьою статті 36 Конституції України.

За статтею 55 Основного Закону України права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша); кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина шоста).

Згідно зі статтею 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди (частина перша); делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (частина друга); юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя); законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору (частина четверта).

Конституційний Суд України вважає, що приписи Закону внормовують порядок розв’язання колективного трудового спору (конфлікту), який має ознаки обов’язкового досудового порядку урегулювання спору.

Приписи статей 55, 124 Основного Закону України та юридичні позиції Конституційного Суду України сформульовані раніше, є підґрунтям висновку про те, що реалізація обов’язкового досудового порядку врегулювання юридичного спору за наявним конституційним порядком не має перешкоджати подальшій реалізації особою гарантованого їй конституційного права на звернення до суду.

За приписами частин першої – четвертої статті 124 Конституції України, розгляд та розв’язання колективного трудового спору (конфлікту) у разі, коли трудовий спір (конфлікт) є юридичним спором, примирною комісією та/або трудовим арбітражем є додатковими складниками механізму захисту сторін колективного трудового спору (конфлікту) незалежно від того, чи може розв’язання такого спору цими органами забезпечити належний рівень інституційних та процедурних гарантій для сторін колективного трудового спору (конфлікту).

Конституційний Суд України вважає, що окремі приписи статті 7 Закону не позбавляють первинну організацію професійної спілки (первинну профспілкову організацію) або іншу сторону колективного трудового спору (конфлікту), що є юридичним спором, наданих Конституцією України гарантій реалізації права на судовий захист на підставі норм відповідного процесуального закону у разі коли трудовий спір (конфлікт), що є юридичним спором, не було розвʼязано в обовʼязковому досудовому поряду, відповідно до Закону.

З огляду на наведене Конституційний Суд України висновує, що окремі приписи статті 7 Закону не суперечать частині третій статті 8, частині третій статті 36, частинам першій, шостій статті 55, частинам першій, другій, третій статті 124 Конституції України.

👉Резюме рішення: https://cutt.ly/eeJzLtJq
📑 Рішення № 10-р(ІІ)/2024: https://cutt.ly/EeJzL3vv

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

— Остання справа (№6-916цс17) від 11 жовтня стосувалася особи, яка на підставі закону «Про захист прав споживачів» захищала свої права, — розповідає адвокат Ростислав Кравець. — Якщо докладніше, то в березні 2016-го УкрСиббанк звернувся до суду з позовом до особи про стягнення заборгованості за договором про надання споживчого кредиту. Особа подала зустрічний позов, доводячи відсутність заборгованості перед ним, та скаргу до Апеляційного суду Черкаської області, але її було відхилено через несплату судового боргу (мова про 2299 гривень). Особа не погодилася з таким рішенням і подала заяву до Верховного Суду, який дійшов абсурдного висновку.

— Якого саме?

— Ще у 2015 році пан Яценюк тихо провів у парламенті зміни до Закону України «Про судовий збір», значно збільшивши розміри цього збору під приводом того, що це потрібно для МВФ, для отримання кредитів. Але там досить некоректно виписано норми щодо звільнення осіб від сплати цього збору та надання певних пільг.

Верховний Суд, щоб зменшити навантаження на судову систему, по-своєму трактував цей закон. У правовому висновку він зазначив, що у Законі «Про судовий збір» чітко не йдеться про те, що споживачів повністю звільнено від сплати судового збору. Тому ухвалив висновок: це стосується тільки суду першої інстанції. А за апеляційну скаргу, касаційну, за перегляд рішень у Верховному Суді потрібно сплачувати відповідний судовий збір, який вираховують як відсоток суми, сплаченої в першій інстанції.

— Про які розміру збору йдеться?

— У тому-то й річ, що в першій інстанції споживач нічого не платить. Відповідно до статті 4 Закону «Про судовий збір» його стягують у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Ставки судового збору за подання до суду апеляційної та касаційної скарг, заяви про перегляд судових рішень у Верховному Суді України становлять, відповідно, 110, 120, 130 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви. Але, нагадаю, в нашому випадку за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції не було сплачено жодної копійки. Тобто якщо нуль помножити на нуль, то й буде нуль.

Як визначатимуть суму збору — не відомо. Вважаю, що це рішення ВСУ суперечить ряду директив ЄС, якими передбачено відповідні права споживача.

На мою думку, Верховний Суд ще раз підтвердив свою цілковиту некомпетентність. Матимемо ситуацію, коли в суди тепер надходитимуть численні скарги на рішення, що вимагатимуть сплати судового збору. Довіра до судової гілки влади буде ще більше підірвана.

Зауважу, що в більшості країн ЄС судового збору не сплачують, коли йдеться про справи, де споживачі захищають свої права. Таким рішенням ВСУ підштовхує наших громадян до того, щоб вирішувати спори в позасудовому порядку. Бо коли людина не має можливості законнним способом вирішити спір, то вона, вибачте, просто прийде і наб’є комусь писок. Судді Верховного Суду, які висловили таку правову позицію, підлягають звільненню, а не переведенню до нового ВСУ, який тепер намагаються створити.

Леся ЯСИНЧУК, Експрес онлайн

Адвокатская компания Кравец и Партнеры