Предметом конституційного контролю у цій справі є приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“ Закону України „Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану“ від 15 березня 2022 року № 2136‒IX зі змінами (далі – Закон). 

У Законі визначено, що:

– “за рішенням роботодавця невикористані дні такої відпустки можуть надаватися без збереження заробітної плати“ (друге речення абзацу другого частини першої статті 12);
– “у період дії воєнного стану надання працівнику будь-якого виду відпустки (крім відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустки у зв’язку з усиновленням дитини) понад щорічну основну відпустку, передбачену абзацом першим цієї частини, за рішенням роботодавця може здійснюватися без збереження заробітної плати. Надання невикористаних днів такої відпустки переноситься на період після припинення або скасування воєнного стану. За рішенням роботодавця невикористані дні такої відпустки можуть надаватися без збереження заробітної плати“ (абзац третій частини першої статті 12);
– Закон діє у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України „Про правовий режим воєнного стану“, та втрачає чинність з дня припинення або скасування воєнного стану, крім:
„другого речення абзацу другого частини першої та третього речення абзацу третього частини першої статті 12 цього Закону, які втрачають чинність з моменту використання днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану“ (абзац другий пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“).

Дослідивши питання, порушені в конституційному поданні, Суд наголосив, що на конституційному рівні закладено гуманістичну модель праці, фактично засновану на принципі балансу між працею і особистим життям (work-life balance), який є засадничою цінністю сучасного трудового права та фундаментом європейських міжнародних стандартів у сфері праці, зокрема й щодо права на відпочинок.

У Рішенні зазначено, що конституційне право на відпочинок, з одного боку, походить від конституційного права на працю та гарантує належну його реалізацію, з іншого – є надважливим автономним конституційним правом людини, яке має соціально-економічний характер, засноване на принципі балансу між працею і особистим життям і спрямоване на збереження та зміцнення фізичного та психічного здоров’я людини, дотримання інших її прав і свобод та гармонійний розвиток як такий, що, зрештою, доконечно сприяє забезпеченню добробуту людини та гідного рівня її життя.

Суд зауважив, що законодавець, унормовуючи умови здійснення конституційного права на відпочинок, має гарантувати мінімальну тривалість оплачуваної щорічної відпустки для всіх осіб, які працюють, і забезпечувати посилені мінімальні гарантії реалізації цього права, які охоплюють збільшену тривалість оплачуваного часу відпочинку для уразливих категорій осіб, зокрема дітей та осіб з інвалідністю, що сприяє забезпеченню принципів балансу між працею та відпочинком, рівності та недискримінації працівників, що набуває в умовах воєнного стану особливої ваги.

Обмеження конституційного права на відпочинок може бути запроваджене лише домірно, із визначенням чітких строків. У період дії воєнного стану держава має забезпечити принаймні мінімальні гарантії відпочинку для відновлення сил працівників, щоб повністю не позбавити їх відпочинку.

Проаналізувавши приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“ Закону, Суд виснував, що ці приписи зберігають сутність права на відпочинок, що полягає в гарантуванні кожному працівникові оплачуваної щорічної основної відпустки, тривалість якої становить 24 календарних дні, а також встановлюють потрібні заходи, які раціонально пов’язані з досягненням легітимної мети цих приписів Закону.

Водночас приписи другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону не забезпечують у сфері праці та зайнятості для осіб віком до вісімнадцяти років та осіб з інвалідністю мінімальних гарантій права на відпочинок у вигляді щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів, що порушує принципи рівності, домірності та людську гідність, нівелюючи сутність конституційного права на відпочинок.

Суд також вказав, що приписи абзацу другого пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“ Закону не лише нівелюють вказані мінімальні гарантії права на відпочинок, оскільки пролонгують чинність приписів другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону до моменту, поки працівники фактично не використають днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану в Україні, а й порушують принцип юридичної визначеності та засадничу вимогу чіткості строків обмежень прав і свобод в умовах воєнного стану.

Такі обмеження права на відпустку для кожного працівника відбуваються в різний час і залежать від використання днів відпусток та їх надання, що фактично індивідуалізує строк дії вказаних обмежень і ставить його у залежність від обставин реалізації права на відпустку, уможливлюючи довільність та неоднаковість перебігу такого строку для працівників. Тобто перебіг вказаного строку не відбувається для всіх працівників за універсальними правилами, що зумовлює непевність у тривалості зазначених обмежень права на відпочинок, їх фактичних та юридичних наслідків.

Ураховуючи зазначене, Суд визнав неконституційними приписи:

➖другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону в тім, що вони не забезпечують надання особам віком до вісімнадцяти років та особам з інвалідністю оплачуваної щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів;
➖абзацу другого пункту 3 розділу „Прикінцеві положення“ Закону.

Водночас Суд визнав такими, що відповідають Конституції України, приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону.

Приписи Закону, визнані неконституційними, утрачають чинність з дня ухвалення Судом цього Рішення.

Рішення буде оприлюднено на офіційному вебсайті Суду 20 травня ц.р.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Підозру в державній зраді оголосили судді Івченку за судове рішення, ухвалене 13 років тому. Тоді суддя Івченко задовольнив позов Міністерства оборони РФ про стягнення з держави Україна 3,1 млрд гривень за невиконання гарантій по зобовʼязанням корпорації «Єдині енергетичні системи» у 1996-1997 рр. У Службі безпеки кажуть, що не існувало ніяких урядових гарантій по контрактах «ЄЕСУ» і це судове рішення було частиною злочинного плану з фінансування російської армії з українського бюджету.

У серпні 2012-го, коли справа надійшла до господарського суду Івченко перебував у відпустці, але за вказівкою керівництва апеляційного суду, начебто, був відкликаний, щоб справу розподілили на нього.

Інша суддя цього суду повідомила слідчих, що голова Київського апеляційного госпсуду Артур Ємельянов, навпаки, сказав їй узяти відпустку, щоби справа потрапила до потрібного судді. Багато інших суддів також написали заяви на відпустки, нібито, через побоювання примусу з боку Ємельянова.

Свого часу Ємельянову приписували втручання в систему авторозподілу справ через запровадження великої кількості штучних спеціалізацій. Як результат справа могла розподілятися на двох чи навіть одного суддю. Так, позов Міноборони РФ розподілявся тільки між двома суддями.

Суддя Івченко під час розгляду справи зобовʼязав українську сторону, яка була відповідачем, надати докази по справі, а саме листи за підписом премʼєр-міністра Лазаренка і врахував їх як гарантії по зобовʼязаням «ЄЕСУ». Сьогодні в прокуратурі кажуть, що такі листи не могли бути гарантіями.

11 суддів апеляційного і Вищого господарського суду брали участь у перегляді рішення Івченка і залишили його без змін.

У 2014-му рішення скасував суддя Господарського суду Роман Бойко за нововиявленими обставинами. Зʼявилася довідка Державної архівної служби України від 2013 року, що листи від 26.08.1996 року №64-2298/8 та №64-2297/8 за підписом прем’єр-міністра Павла Лазаренка на адресу глави уряду Російської Федерації Віктор Черномирдіна не виявлено, а їх вилучення з Центрального державного архіву вищих органів влади та управління на вимогу правоохоронних органів, знищення чи надсилання іншим установам не проводилося.

Тому суд зробив висновок, що листів не існує, а значить немає і відсутні і правовідносини гарантії (поруки) за якими Україна гарантувала б виконання «ЄЕСУ» своїх зобов’язань за контрактами на постачання матеріально-технічних ресурсів для потреб Міністерства оборони Російської Федерації в порядку взаєморозрахунків за природний газ на підставі договорів 1996 року.

Прокурор каже, що Івченко причетний до прийняття цього нового рішення у 2014 році, бо після зміни влади таким чином вживав заходів для уникнення відповідальності за скоєне. На той час із державного бюджету на користь Росії вже стягнули більше 38 млн грн.

Стверджується, що суддя діяв не один, а в певній змові, у тому числі з головою Київського апеляційного суду Артуром Ємельяновим. Прокурор посилається на очевидців їх спілкування, а також показання працівників виконавчої влади і представників «ЄЕСУ» про порушення при розгляді господарської справи.

Ще одним підозрюваним у цій справі є колишній премʼєр-міністр Віктор Янукович, який підписав протокол засідання у 2004 році змішаної українсько-російської комісії по співробітництву.

Суддю Бойка викликали на допит як свідка, але він зʼявився і зіслався на зайнятість на роботі. Прокурор вбачає у цьому можливий вплив Івченка на свого колегу.

Первісне кримінальне провадження за цими подіями зареєстрували ще 2014-му за ст.375 Кримінального кодексу України — постановлення завідомо неправосудного рішення. У 2015 році в кабінеті судді Івченка провели обшук і в тому ж таки році Вища кваліфікаційна комісія рекомендувала його для обрання на посаду судді безстроково.

У наступні роки реєструвалися нові кримінальні провадження, обʼєднувалися і виділялися, але всі вони стосувалися того самого рішення за позовом Міноборони РФ.

У 2020 році статтю 375 ККУ визнали неконституційною. У 2021-му слідчий додав до кримінального провадження статтю 111 Кримінального кодексу, хоча фабула не змінилася.

Суддя Івченко офіційно не мав статусу підозрюваного, але за його скаргами Печерський суд Києва визнав, що слідство розцінювало його як підозрюваного ще з 2014 року, а також, що обʼєднання і виділення кримінальних проваджень не змінює строку досудового розслідування і такий сплив 01.01.2022.

Івченко каже, що всі ці роки, маючи статус свідка, був обмежений у доступі до матеріалів справи і провів титанічну роботу щодо захисту своїх прав, робив запити до правоохоронних органів, ініціював закриття кримінальних проваджень, оскаржував дії слідчих і прокурорів. Його скарга з цього приводу перебуває у Європейському суді з прав людини.

Господарський кодекс передбачає, що оригінали документів не не надаються, якщо учасники не заперечують щодо їх дійсності. Суддя не має обовʼязку витребувати оригінал документа.

Суддя переконаний, що його рішення було обгрунтованим і гарантії за боргом «ЄЕСУ» в справі були.

— Чи був в матерілах справи документ як додаток до гарантії, що вона стосується ЗАТ «ЄЕСУ»? — запитав член ВРП Маселко

— Так.

Івченко вважає, що все було законно. З відпустки його не відкликали. Про можливе втручення у систему авторозподілу справ він не знає. Експертиза КНДІСЕ втручання не підтвердила.

22 січня Рада суддів України визнала дії правоохоронців щодо Івченка такими, що мають ознаки втручання у діяльність судді та загрожують суддівській незаклежності.

У засіданні Вищої ради правосуддя Івченко дякував суддям Господарського суду Києва, Раді суддів України та юридичній громадськості, які висловили йому підтримку. Дякував їм за активну громадянську позицію щодо збереження незалежності судової гілки влади та її авторитету.

— Ситуація абсурдна. Суддя прийняв рішення. Через 13 років прокурор вважає, що рішення було незаконним, тому це державна зрада. Тому що є інший суддя Ємельянов, який зараз знаходиться у СІЗО. У справі Ємельянова нема ніякої обґрунтованої підозри, тому треба ще державну зраду. 2/3 цієї історії це Ємельянов, — говорив його адвокат Ростислав Кравець.

У 2016 році суддю Ємельянова звинуватили у втручанні в роботу суддів Господарського суду Києва. Троє суддів цього суду — Алла Зіневич (Пригунова), Ганна Бондаренко і Сергій Ковтун були визнані потерпілими. У лютому-березні 2014-го до суддів Господарського суду Києва на наради приїздив голова Київського апеляційного суду Ємельянов і, начебто, давав вказівки, які рішення треба ухвалити, пояснював, що в певних справах є «державне питання». У разі незгоди судді втрачали його заступництво і їм загрожували проблеми з правоохоронцями.

Однак Івченко стверджує, що нічого такого не було. Він із труднощами, але все ж пригадав зустріч суддів із Ємельяновим.

— Питання впливу дуже субʼєктивне і оціночне. На робочій нараді я був. Була якась фраза людини. Я не вважаю, це був якийсь призив до мене… Всі ці припущення на грані йдуть і кожен може тлумачити по-своєму.

Коментувати прийняте судове рішення Івченко не захотів, кажучи, що йому це не дозволяє робити кодекс суддівської етики. «Обговорення зараз судового рішення підриває фундаментальні основи держави і гілок влади і правопорядку (…) Судові рішення є загальнообовʼязковими незалежно від наукової думки, оцінки. Я, наприклад, можу вважати рішення свого колеги з юридичної точки зору невірним, але якщо воно не скасоване, це еталон права…».

Член ВРП Роман Маселко запитав Івченка, коли, на його думку, Росія почала готуватися до знищення обороноздатності України. Адвокат Кравець втрутився і попросив зняти запитання: «Воно не має стосуватися цієї справи. Я вважаю, що Богдан Хмельницький неправильно підписував Переяславські статті. Це має значення?! Пан Маселко намагається маніпулювати!». Однак запитання не зняли, а Івченко сказав, що підтримує відповідь свого адвоката.

Джерело: sudreporter.org

АО «Кравець І Партнери»

На сьогодні непоодинокими залишаються випадки, коли при розгляді подібних справ, які стосуються права власності на майно можна зустріти різні формулювання як в прохальних частинах позову, так і в резолютивних частинах судових рішень як от, наприклад, зобов’язати повернути майно, зобов’язати передати майно, витребувати майно.

На жаль, не кожне з таких здавалося б цілком зрозумілих та однотипних формулювань матиме бажаний наслідок у формі фактичного повернення майна та безперешкодної реєстрації речових прав на майно.

Проблема в тому, що судові органи, органи примусового виконання судових рішень та суб’єкти реєстрації речових прав на практиці по-різному сприймають для себе обов’язки (як власне уповноважені представники держави) щодо сприяння ефективного захисту та поновлення прав особи.

Слід зазначити, що судові органи розмежовують як два самостійні способи захисту – зобов’язання повернути майно та витребування майна (хоч на практиці таке розмежування, яке було зроблено в переважній більшості суддями-науковцями без практичного досвіду, призводить лише до плутанини та не полегшує пересічним громадянам реалізації права на судовий захист, адже особа звертається до суду аби повернути собі втрачене майно і її єдиною метою є отримання свого ж майна, а не отримання сумнівної наукової праці з приводу того, що хоч майно і її, але спосіб захисту неефективний, тому в позові відмовлено).

І власне з цього й починаються труднощі при виконанні судових рішень. Так, на даний час, більш менш сталою є позиція ВП ВС з приводу того, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (йдеться в постанові Верховного Суду по справі №910/9381/20 від 14.06.2022 року).

Однак, ефективним відновленням порушених прав на підставі такого рішення є декілька нюансів та проблем.

За змістом ст. 63 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про витребування майна буде розцінене державним виконавцем як рішення немайнового характеру, адже за цим рішенням боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

На жаль, законодавець передбачив досить дивний та взагалі неефективний спосіб для примусового виконання рішень немайнового характеру, який полягає в тому, що спочатку виконавець перевіряє виконання рішення боржником, потім у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу (який стягується на користь держави), повторно перевіряє виконання рішення боржником, у разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Тобто, рішення суду немайнового характеру в примусовому порядку не може бути виконане, штраф і той сплачується державі, а особа отримує в результаті ще одне довготривале провадження, тепер уже кримінальне з невідомим фіналом, що власне і підтверджує висновок про те, що бачення ефективного способу захисту і його реалізації як мінімум у суддів та виконавців – різне.

Насправді було б справедливо залучати до такого примусового виконання правоохоронні органи, які навіть із застосуванням спеціальних засобів могли б фактично забезпечити повернення майна його законному власнику.

Є ще один важливий нюанс з приводу примусового виконання такого рішення, адже боржником у виконавчому провадженні не буде державний реєстратор, а буде інша особа, яка незаконно заволоділа майном і в якої витребується таке майно, примусове виконання такого судового рішення через державного виконавця в частині забезпечення внесення змін в реєстр речових прав таким судовим рішенням не охоплюється.

Це означає, що особа повинна самостійно подати документи на внесення змін в реєстр речових прав на нерухоме майно, але тут також є деякі нюанси. Для державної реєстрації права власності у разі витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння на підставі рішення суду подаються необхідні для відповідної реєстрації документи, передбачені статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що підтверджують право власності на нерухоме майно належного власника, крім випадку, коли право власності належного власника на таке майно було зареєстроване в Державному реєстрі прав (п. 67 постанови КМУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» №1127 від 25.12.205 року).

На практиці це означає, що лише самого судового рішення про витребування майна недостатньо, якщо права позивача раніше не були зареєстровані в реєстрі, а необхідно подати весь перелік документів як для нової реєстрації, тобто надати правовстановлюючі документи, що в деяких випадках також може спричинити проблеми, адже досить часто судове рішення ґрунтується на архівних документах, на підставі яких судом в мотивувальній частині визнається право власності позивача, при тому, що в самого позивача правовстановлюючі документи відсутні.

Насправді така вимога закону є не досить логічною, адже суд вирішуючи справу про витребування майна встановлює та перевіряє доказами юридичний факт – належність права власності на майно позивачу, подання ж додаткових документів реєстратору, окрім такого судового рішення, призводить лише до проблем саме з ефективним відновленням порушених прав та невиправданим формалізмом, що лише створює ще одну перешкоду, яка навіть може перерости в ще один невиправданий судовий процес.

З наведеного можна зробити висновок, що на даний час держава не забезпечує саме ефективне відновлення порушених прав законного власника майна, умисно це робиться чи через недбалість або неосвіченість – спірне питання, але в силах кожного це змінити: юристи – допомогти правильно сформулювати позовні вимоги та донести суддям, що ефективний спосіб захисту – це не змагання в теоретичних знаннях, а врахування особливостей реальної можливості відновлення порушених прав; судді – приймати рішення з максимально уніфікованим підходом, спрямованим на допомогу особі, а не створення ще більшої плутанини на фоні власних амбіцій; виконавці – вчасно застосовувати заходи виконання та ініціювати внесення змін при виявленні проблем з виконанням; реєстратори – зменшити рівень надмірного формалізму та бюрократії і також ініціювати внесення змін при виявленні проблем з реєстраторам; законодавцям та урядовцям – приймати акти та зміни до них на основі реальних подій та зауважень і пропозицій від тих, хто дійсно є спеціалістами у своїй сфері, а не заради популізму.

Анна Мартиненко, адвокат АО Кравець і партнери

АО «Кравец и Партнеры»

Телеканал ZiK

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Вже декілька років триває чергова судова реформа, яка розпочалась власне із очищення судової влади в Україні, що стало одним з ключових лозунгів передвиборної компанії та є по сьогоднішній день улюбленою темою для популізму.

Всі хочуть справедливості, законності, щоб закон один для всіх, щоб ставлення однакове, щоб закон якісний, щоб знати як себе вести, однак всі хочуть це тільки по відношенню до когось, а не по відношенню до всіх, та не для того, об це стало монолітним принципом існування країни на століття.

Яскравим прикладом цього може бути процес «очищення» судової влади в Україні, який розпочався із прийняття в квітні 2014 року Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні».

На момент прийняття даного закону була чинна і  ст. 19 Конституції України, яка передбачає, що органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, діяла і ст. 8 Конституції України, яка закріплює існування принципу верховенства права і вказує, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. До речі вони діють і зараз.

Варто звернути увагу, що відповідно до ст. 94 Конституції України закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» підписаний виконуючим обов’язків Президента України – Турчиновим О., однак згідно ст. 112 Конституції України виконуючий обов’язків може набути повноважень лише у випадку дострокового припинення повноважень Президента України.

Так, ст. 108 Конституції України передбачає, що повноваження Президента України припиняються достроково у разі: відставки; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; усунення з поста в порядку імпічменту; смерті.

Жодна з обставин, які надають право виконуючому обов’язків Президента України підписувати закони, не настала у квітні 2014 року, коли було прийнято Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», тому даний закон прийнятий не на основі Конституції України, оскільки підписаний особою, яка не набула повноважень на його підписання.

Отже, даний закон не може породжувати правові наслідки, бо прийнятий з порушенням визначеної процедури та підписаний не уповноваженою особою.

Поруч з цим суб’єкти владних повноважень і навіть члени так званої Громадської ради доброчесності «не помічають» даних порушень, мало того замість того, щоб викоренити наслідки, породжені цим законом, продовжують активно їх використовувати.

Так, вже не перший рік Вища рада юстиції (нині – Вища рада правосуддя) продовжує розглядати висновки та матеріали Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції, яка була створена Законом України «Про відновлення довіри до судової влади в України».

Практикою Європейського суду з прав людини вже встановлювалось, що «судом» може бути названо й інший адміністративний орган, якщо в нього є наявність організованої процедури, наявність так званої «повної юрисдикції», обов’язковість рішення.

Тобто, як Тимчасову спеціальну комісію з перевірки суддів судів загальної юрисдикції, так і Вищу раду юстиції/правосуддя можна вважати судом, який також у відповідності до практики Європейського суду з прав людини має бути «створений на підставі закону», бо в протилежному випадку, незалежно від результатів розслідування даного органу, буде порушено основоположні права людини. Визначні ст. 6 Конвенції – право на судовий захист.

Сьогодні ще й досі продовжують реформувати судову систему, вже більше року намагаються прийняти процесуальні кодекси, які були б пристосовані до «нової» системи судоустрою, вже скоро рік як відбувається добір до «нового» Верховного Суду, а от позитивний результат отримали, мабуть, тільки реформатори та органи контрою за суддями. Особливо з огляду на отриманні гранти, та встановлені заробітні плати, які виглядають як хабар для членів цих органів з єдиною метою – не помічати порушення, які є незручними для діючої влади.

Що ж маємо на разі від судової реформи – судовий збір, на який треба збирати роками, адвокатську монополію, шалені затримки з розгляду справ, бо судовий корпус «очистили», а новий тільки більш ніж через рік почали призначати, виконавчий збір за системою авансованого платежу і з невизначеним результатом.

Що матимемо в майбутньому від тої ж судової реформи – численні справи в Європейському суді з прав людини і, мабуть, ще одну судову реформу. І це в найкращому випадку. А скоріше всього досить скоро ми побачимо загони  самооборони та суди, які не мають жодного відношення до судової системи і таку ж “виконавчу” службу. В кінці кінців є велика вірогідність того, що це  призведе до розколу України на окремі держави, що, мабуть. і є головною метою діяльності сьогодньошньої влади.

Існує мудрість, що найбільше зло завжди прикривається благими намірами. Сьогоднішній популізм щодо проведення судової реформи з цинічним порушенням основоположного закону є мильною бульбашкою, яка гарно виглядає і дорого коштує, але в решті решт лопне, і варто вже відволіктись від її споглядання, щоб не опинитися в тоталітарній державі, яка збудована, тим, хто надув бульбашку.

Верховенство права не може будуватись на фальсифікаціях та намаганні змінити законодавство для себе і на певний час, результатом цього завжди є відсутність правового захисту та як наслідок будь-якого права окрім права сили в державі.

Анна Мартиненко
Адвокат, Адвокатська компанія Кравець і партнери

Ростислав Кравець
Адвокат, старший партнер
Адвокатська компанія Кравець і партнери для Обозревателя

Адвокатская компания Кравец и Партнеры