Суддя-доповідач у справі – Галина Юровська.

Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу “працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті”.

Автор клопотання стверджував, що законодавець, “обмеживши право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати строком у три місяці, не надавши при цьому працівникові гарантій розгляду судом питання про поновлення строку на звернення до суду, знизив рівень доступу до суду осіб, які є суб’єктами звернення із заявою про стягнення заборгованості із заробітної плати, чим допустив звуження змісту й обсягу існуючих конституційних прав працівників на звернення до суду з позовом про стягнення належної їм заробітної плати без обмеження будь-яким строком та обмежив їхнє право на судовий захист у тому обсязі, як його гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України, чим знівельовано можливість ефективної реалізації права особи на судовий захист”.

Дослідивши питання, порушені в конституційному поданні, Суд виснував, що оспорюваний припис Кодексу в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є таким, що не відповідає Конституції України.

Суд зазначив, що законодавець наділений дискрецією у визначенні строків звернення працівника до суду у трудових спорах і може встановлювати різні строки для різних категорій таких спорів з урахуванням характеру спірних правовідносин, правової природи вимог, тривалості або регулярності порушення, способу його виявлення, обсягу і складності доказування, тощо. Законодавець має також враховувати надзвичайний характер правового режиму воєнного стану та пов’язані з ним об’єктивні перешкоди у доступі до правосуддя.

Хоча установлення часового обмеження для реалізації визначеного законом права особи є питанням розсуду законодавця, однак, лише за умови, що таке обмеження не порушує сутності права, установлене з легітимною метою та його досягають домірними засобами, воно є справедливим та об’єктивно виправданим, – йдеться у Рішенні.

Аналіз чинного трудового законодавства дає Суду підстави стверджувати, що законодавець пов’язав строк звернення до суду лише з актами, якими оформлюють припинення трудових відносин, та не врахував специфіки правовідносин, що тривають. Так, працівник, перебуваючи у трудових відносинах, у випадку систематичної невиплати винагороди чи періодичних затримок виплати має подавати позови кожних три місяці, щоб не втратити право на судовий захист.

Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю.

Отже, Суд наголосив, що установлення тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.

Суд постановив, що частина перша статті 233 Кодексу, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Судом цього Рішення.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

🔸Постанова ВП ВС щодо строку дії договору оренди землі укладеного після 01.01.2013 який збігається з моментом укладення, а не з державною реєстрацією – https://forum.antiraid.com.ua/topic/15298-postanova-vp-vs-shhodo-stroku-diyi-dogovoru-orendi-zemli-ukladenogo-pislja-01012013-jakij-zbigajetsja-z-momentom-ukladennja-a-ne-z-derzhavnoju-rejestracijeju/

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

АО «Кравець І Партнери»

Кримінальним кодексом України визначено, що геноцид є кримінально караним діянням та утворює індивідуальний склад злочину. Фактично кримінальне законодавство дає визначення поняття геноциду як дії, за вчинення яких особи можуть понести покарання.

Зокрема, частина 1 статті 442 Кримінального кодексу України тлумачить геноцид як діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.

Вчинення такої категорії суспільно небезпечних дій обов’язково здійснюється з мотивів явної нетерпимості (національної, етнічної, расової, релігійної). При цьому законодавець передбачає відповідальність, у тому числі, й за публічні заклики до геноциду, за виготовлення матеріалів, які закликають до геноциду з метою їх розповсюдження, а також за розповсюдження матеріалів, які закликають до геноциду (ч. 2 ст. 442 Кримінального кодексу України).

Визначення поняттю «геноцид» надає також і міжнародне законодавство. Так, у статті 2 Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього від 12 січня 1951 року вказано, що геноцидом є будь-які з наступних дій, здійснюваних з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: вбивство членів цієї групи; нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи; навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи; дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи; насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Звичайно, розслідування такого виду злочину як геноцид та притягнення винних за його вчинення є надзвичайно актуальним процесом, що потребує спеціальних знань та умінь. На службових осіб, які в рамках кримінального провадження збирають докази, виявляють осіб, причетних до скоєння злочину, а також проводять інші дії, направлені на встановлення об’єктивної істини у справі, покладається величезний тягар відповідальності у вигляді доказування.

Процес розслідування кримінальних проваджень – це поетапний механізм збору, фіксації та використання доказів уповноваженою на те службовою особою. Розслідування проводиться слідчим, процесуальне керівництво провадженням здійснює прокурор, а оперативні співробітники допомагають виконувати доручення в рамках розслідування.

Вчинення таких дій здійснюється з однією метою – швидко, всебічно та повно дослідити обставини справи і прийняти законне рішення.

Розслідування тяжких резонансних справ перебуває на контролі органу досудового розслідування, в якому воно проводиться, та Міністерства внутрішніх справ України, тому завжди знаходиться під пильною увагою не тільки керівництва підрозділу, а й громадськості, засобів масової інформації тощо. На слідчого, прокурора одночасно покладається найвищий ступінь відповідальності за розслідування, а кожна їх дія перебуває під наглядом.

Геноцид безспірно належить до категорії злочинів, за розслідуванням яких стежить вся країна. Вказане діяння є злочином проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. Злочин має численну кількість потерпілих осіб, права та законні інтереси яких були порушені та підлягають поновленню.

Загальновідомим є факт, що відкрита російська експансія супроводжується вчиненням загарбниками злочинів агресії, воєнних злочинів, а також злочинів геноциду та злочинів проти людяності.

Зазначені злочини у більшості випадків зафіксовані, задокументовані та внесені до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань. За даними Офісу Генерального прокурора, станом на серпень 2023 року зареєстровано близько 89 000 таких злочинів.

Але така кількість зареєстрованих кримінальних проваджень – це не лише формальне внесення даних у Реєстр, адже кожен злочин ретельно фіксують і розслідують правоохоронні органи. Водночас робота слідчого неможлива без судового контролю, оскільки більшість слідчих дій має бути санкціонована судом.

Саме тому з перших днів повномасштабної агресії перед судами також постало важливе й відповідальне завдання – забезпечити, щоб доказова база була належним чином зафіксована і могла бути використана.

Окрім того, слід вказати, що набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливостей обчислення строків досудового розслідування в умовах воєнного стану» від 23 серпня 2023 року №3341-IX.

Даним законом було внесено зміни до статті 615 Кримінального процесуального кодексу України, що встановлює особливий режим кримінального провадження в умовах воєнного стану, і якими коректується первинне нормативне регулювання питання обчислення під час дії воєнного стану строків досудового розслідування у кримінальних провадженнях, в яких жодній особі не було повідомлено про підозру на дату введення воєнного стану.

Зокрема, у кримінальних провадженнях, в яких з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР та на дату введення в Україні воєнного стану жодній особі не повідомлено про підозру, строк від дати введення воєнного стану до дати його припинення чи скасування не включається до загальних строків, передбачених частиною другою статті 219 Кримінального процесуального кодексу України.

Також, у кримінальних провадженнях, в яких відомості про кримінальне правопорушення внесено до ЄРДР або винесена постанова про початок досудового розслідування у порядку, встановленому статтею 615 Кримінального процесуального кодексу України, від дати введення воєнного стану і до дати його припинення чи скасування строк досудового розслідування до дня повідомлення особі про підозру становить 30 місяців. Дана норма не стосується злочинів, передбачених статтями 437-439, ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України.

Ключовими є зміни, внесені до ч. 2 статті 219 Кримінального процесуального кодексу України, відповідно до яких строк досудового розслідування, з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР або винесення постанови про початок досудового розслідування у порядку, встановленому статтею 615 Кримінального процесуального кодексу України, до дня повідомлення особі про підозру не обчислюється у кримінальних провадженнях щодо злочинів, передбачених статтями 437-439 Кримінального кодексу України (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масового знищення) чи ч. 1 статті 442 Кримінального кодексу України (геноцид). Так само не обчислюється загальний строк досудового розслідування й при об’єднанні кримінальних проваджень у порядку, передбаченому статтею 217 КПК, якщо досудове розслідування хоча б в одному з них здійснюється за ознаками злочину, передбаченого статями 437-439 чи частиною першою статті 442 Кримінального кодексу України.

Враховуючи викладене, питання притягнення до відповідальності воєнних злочинців однозначно є важливим та дійсно потребувало актуальних змін у відповідності до ситуації, що склалась. Зважаючи на складність цих розслідувань та важливість збору доказів для їх передачі до судових інстанцій як України, так і міжнародних, що може зайняти необмежену кількість часу, виключення обмежень щодо строків досудового розслідування до повідомлення особі про підозру є важливим кроком.

Адвокат, Інна Цесельська

АО Кравець і партнери

АО «Кравець І Партнери»