Бажаєте бути в курсі важливих змін в законодавстві України? Підписуйтесь на канал і запрошуйте друзів:
https://bit.ly/2G12dHy

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

➡️ Підписатись https://t.me/+Ug5cImH9DexxvTtU

АО «Кравец и Партнеры»

Загалом пришвидшений розгляд нескладних справ є доцільним нововведенням, однак за умови його чіткого регулювання процесуальними кодексами.

Отже, розглянемо з якими проблемами можуть стикатися учасники малозначних справ.

Насамперед необхідно звернути увагу на відсутність в кодексі чіткого переліку малозначних справ.

Сам перелік наведений в ч. 6 ст. 19 ЦПК України і з 08.02.2020 року він став дещо розширеним. Малозначними є такі справи:

• в яких ціна позову не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (227 000 грн. станом на лютий 2020 року);
• справи про захист прав споживачів з ціною позову не більше 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (567 500 грн.);
• про розірвання шлюбу;
• справи, що стосуються аліментів чи додаткових витрат на дитину;
• справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження.

Цей перелік далеко не такий однозначний і зрозумілий, як видається з першого погляду. Наприклад щодо другого пункту – то варто нагадати, що свого часу знадобилось рішення Конституційного Суду України для того, щоб судді розібрались в елементарному питанні: чи поширюється Закон України «Про захист прав споживачів» на кредитні правовідносини, які виникли між фізичною особою та банком (Рішення від 10 листопада 2011 року по справі №1-26/2011).

Щодо останнього пункту – то, на мою думку, саме він вносить найбільшу плутанину у категорії «малозначних справ», по суті надаючи суду дискреційні повноваження на визначення того питання, чи є конкретна справа значної складності чи незначної. Що робити у випадку коли позов, на думку судді, «виявився» не складним, а потім надійшов відзив, пояснення третьої особи, які були обґрунтовані додатковими доказами і справа вже стала значної складності? Зі спрощеного провадження в загальне суддя може перейти, а от передумати і визнати не малозначною справу, яку він вже визнав малозначною – не може. Очевидно, тут залишається єдине – продовжувати розгляд складної справи як малозначної – а отже і в спрощеному провадженні, бо не може суд розглядати справу, визнану ним малозначною не в спрощеному провадженні (це випливає зі змісту пункту 1 частини 4 ст. 19 ЦПК України і прямо передбачено пунктом 1 частини 1 ст. 274 ЦПК України).

В даному випадку навіть більшою проблемою буде не те, як розглядатиме суд справу, а те, що така справа не підлягатиме оскарженню в касації (про це дещо пізніше).

Як можливий варіант вирішення цієї проблеми – треба внести зміни в процесуальні кодекси і передбачити що суд в ухвалі зобов’язаний вказувати чи відніс він справу до категорії малозначних і надати право суду в процесі розгляду справи прийняти рішення про виключення справи з категорії малозначних.

Або ж простіший варіант – просто передбачити чіткий і вичерпний перелік справ, які б вважались малозначними без надання суду можливості визнавати справи малозначними.

Справи щодо аліментів, додаткових витрат на дитину та розірвання шлюбу є в переліку ч. 6 ст. 19 ЦПК України, тобто є малозначними в силу закону. А як щодо інших вимог немайнового характеру? За яких умов справа немайнового характеру може розглядатись судом як малозначна?

Щоб дати відповідь на таке питання потрібно умовно всі малозначні справи розділити на дві категорії: 1) справи, які є малозначними згідно закону; 2) справи, які визнані малозначними судом.

Згідно з конструкцією норми ч. 6 ст. 19 ЦПК України суд може визнати малозначною справу незначної складності, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження. Такого переліку справ ЦПК не містить, але є перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження (частина 4 ст. 274 ЦПК України).

Такими справами є:

• справи, в яких ціна позову перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (наразі 567 500 грн.);
• сімейні (крім тих, що стосуються аліментів, додаткових витрат на дитину і розірвання шлюбу, бо ці справи є малозначними в силу закону);
• щодо спадкування;
• щодо приватизації державного житлового фонду;
• про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави

Отже, якщо справа не є малозначною в силу закону і не підпадає під вищевказаний перелік справ, суд має повноваження визнати її малозначною.

Кодекс не містить жодного порядку чи процедури визнання справ малозначними, але з даного питання є позиція Верховного Суду, висловлена в постанові від 27 грудня 2018 року по справі №589/3937/17.

В цій постанові суд робить кілька висновків. По-перше: суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду; по-друге: справа може бути визнана малозначною лише за постановлення ухвали суду про віднесення її до категорії малозначних; по-третє: справа не може бути малозначною в силу закону, якщо серед позовних вимог наявні вимоги немайнового характеру.

Отже, можна зробити наступний висновок: якщо позов містить хоча б одну немайнову вимогу то справа за його розглядом не є малозначною поки суд не винесе ухвалу про віднесення справи до категорії малозначних.

Однак не забуваймо з якою періодичністю Верховний Суд змінює свої позиції, тому такі висновки не є стовідсотково остаточними. І висновки Верховного Суду не є обов’язковими для інших судів, суди лише повинні їх «враховувати» при виборі і застосуванні норм права (частина 4 ст. 263 ЦПК України).

Однак на даний час така позиція видається найбільш логічною.

Чи не найбільшою проблемою також є відсутність чітких критеріїв можливості оскарження в касаційному порядку рішення в малозначній справі.

За загальним правилом, судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню, однак з цього є чотири винятки (пункт 2 частини 3 ст. 389 ЦПК України):

• касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
• особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
• справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
• суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Було б доцільно, включаючи в кодекс таке поняття, як «фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики», зазначити конкретно в яких випадках є сумнів в єдності судової практики, наприклад, при наявності різних позицій апеляційних судів, або неузгодженості їх висновків з висновками Верховного Суду.

Фактично будь-яку малозначну справу можна підставити під критерії, за якими вона підлягала б оскарженню в суді касаційної інстанції, однак ймовірність відкриття касаційного провадження значно знижується, тому що ВС на власний розсуд трактуватиме ці ж самі критерії при вирішення питання про відкриття провадження. І як би не доводив учасник справи, що дана справа має для нього «виняткове значення», виявляється, що суд може знати відповідь на це питання краще за нього.

Однак для того, щоб дізнатись таку думку суду доведеться сплатити дуже великий судовий збір. До речі, раніше всі рішення можна було оскаржувати до суду касаційної інстанції і судовий збір становив 70% від ставки, що підлягала сплаті при подачі позову, згодом даний показник зріс до 120%, тепер він складає 200% (максимальна ставка судового збору на даний час 1 471 400,00 грн., чи багато знайдеться людей, охочих сплатити таку ціну правосуддя?).

З інтерв’ю багатьох суддів Верховного Суду видно, що вони вважають так звану всеосяжність касаційного оскарження проблемою касаційного перегляду і виступають за запровадження фільтрів касаційного перегляду, тобто встановлення певних категорій справ, рішення в яких можуть бути оскаржені в касаційному порядку чи певних умов, за яких ці рішення можуть бути оскаржені (з 08.02.2020 року вже такі фільтри почали діяти, але, на мою думку, ефективними вони не будуть тому що ці фільтри лише передбачають що особі, яка подає касаційну скаргу, потрібно буде в різних випадках по-різному свою касаційну скаргу обгрунтовувати).

На моє переконання, така позиція суддів не враховує наскільки величезною є проблема різного трактування і різного застосування норм права апеляційними судами при розгляді судових справ та винесенні рішень.

Не можемо ми в реаліях української правової системи запроваджувати прецедентне право; практикуючі адвокати зараз розуміють наскільки «сталими» є такі «прецедентні» правові позиції Верховного Суду. У моїй практиці траплялось так, що позиції Великої Палати Верховного Суду змінювались два рази лише протягом того періоду, якого не вистачило суду для закінчення підготовчої стадії судового процесу. Верховний Суд зараз ще не виконує своєї функції забезпечення єдності судової практики.

Спроби пришвидшити розгляд певних категорій справ не повинні виражатись в тій формі, яка обмежує доступ громадян до правосуддя. А з наявною якістю законодавчої бази нічим іншим, як обмеженням доступу до правосуддя запроваджені касаційні фільтри назвати не можна.

Дійсно, в рішеннях ЄСПЛ у справах Levages Prestations Services v. France, від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року йдеться про компетенцію держави у питанні визначення умови прийнятності касаційної скарги, однак потрібно враховувати правові реалії країни, щодо якої такі рішення застосовувати.

Тим більше, компетенція держави у зазначеному питанні не повинна суперечити праву на справедливий суд, яке гарантує стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі Delcourt v. Belgium ЄСПЛ зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення. У справі Bellet v. France ЄСПЛ вказав, що рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві.

Також варто зауважити, що обмеження права на касаційне оскарження в такому форматі, як воно передбачено в чинних процесуальних кодексах – а саме, не встановлення чітких критеріїв неможливості оскарження, а надання права суддям Верховного Суду приймати рішення щодо неможливості прийняття касаційної скарги до розгляду – суперечить принципу правової визначеності, який є складовою принципу верховенства права. Основою принципу правової визначеності є ідея передбачуваності очікування суб’єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми та забезпечення того, щоб правовідносини залишалися передбачуваними (рішеннях від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005, від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року №23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року №10-рп/2011).

Ще однією проблемою розгляду малозначних справ є те, що всі вони розглядаються у спрощеному провадженні, однак це не завжди доцільно і навіть через більш ніж два роки застосування таких категорій як «малозначна справа» та «спрощене провадження» між ними досі існує плутанина.

Як вже зазначалось, всі малозначні справи суд зобов’язаний розглядати у спрощеному провадженні. Однак далеко не всі справи, які суд може розглянути у спрощеному провадженні є малозначними. Кодексом передбачений перелік справ, які розглядаються у спрощеному провадженні і малозначні справи є лише одним пунктом у цьому переліку (пункт 1 частини 1 ст. 274 ЦПК України).

Якщо суд розглядає справу в порядку спрощеного провадження, то він про це повинен зазначити в ухвалі про відкриття провадження (пункт 4 частини 2 ст. 187 ЦПК України). Однак ніщо не зобов’язує суд вказувати, чи відніс він справу до категорії малозначних справ. Це створює плутанину.

Це важливо вказувати хоча б з урахуванням того, що в усіх малозначних справах представником учасника спору може бути особа, яка не є адвокатом. Зараз часто трапляється, що такий представник просто не знає, чи може він представляти інтереси сторони спору якщо суд призначив справу до розгляду у спрощеному провадженні, але не вказав про її малозначність.

Також існує чимало інших не визначених питань, наприклад, чи може суд апеляційної інстанції віднести справу до категорії малозначних, якщо цього не зробив суд першої інстанції? Чи має право суд касаційної інстанції відмовити у відкритті касаційного провадження через малозначність справи, якщо цю справу не визнавали малозначною попередні дві інстанції?

Отже, для учасників малозначних справ запитань виникає багато. На деякі з них надав відповіді Верховний Суд, однак більше залишаються без відповіді.

Метою запровадження малозначних справ було розвантаження суддів та спрощення доступу до правосуддя, однак на практиці вийшло так, що доступ до правосуддя не спростився, а лише ускладнився. При цьому з’явились нові труднощі, як на етапі віднесення справи до категорії малозначних, так і на етапах представництва інтересів в суді та подачі касаційної скарги.

Бабенко Юрій

Адвокат, керівник відділу по роботі з фізичними особами

Адвокатського об’єднання «Кравець і Партнери»

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Завдяки намаганням повністю знищити суди касаційної інстанції та під виглядом спрощення доступу до правосуддя, на практиці, вийшло досить суперечливе формування суддівського корпусу та максимальне утруднення доступу до правосуддя в Україні.

Варто відмітити, що вже тертій місяць не вдається дізнатись про колектив авторів, які розробляли процесуальні кодекси, що з такою терміновістю набрали силу, завдяки не зовсім, як на мій погляд, обміркованим діям щойно призначених суддів Верховного суду (без України).

Мабуть, захопившись руйнацією судової системи, невідомі «експерти», які навряд чи мають закінчену юридичну освіту, підготували, а Верховна Рада України не читаючи, під головуванням пана Парубія, який не помітив, що в залі присутні не більше 50 народніх обранців, проголосували за Закон України від 03.10.2017 № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі – Закон).

Зазначений Закон практично дав змогу запустити так званий Верховний суд (без України) та повністю змінив процесуальне законодавство. Саме питання реєстрації Верховного суду (без України) 09.11.2017 без відповідного закону, як це передбачено діючим законодавством, взагалі окрема історія і наразі розглядається в суді.

Практично відразу після досить сумнівної реєстрації, Президент України своїм Указом від 10.11.2017 №357/2017, відповідно до частини п’ятої статті 126, частини першої статті 128 Конституції України та статей 80, 81 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» призначив суддів у Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд, Касаційний кримінальний суд та Касаційний цивільний суд.

Однак повертаючись до Закону, який так поспішали прийняти депутати та який в дію запустив Пленум Верховного суду (без України) від 30.11.2017, не передбачено існування Касаційного кримінального суду. Законом внесені зміни до Кримінального процесуального кодексу України, яким ч.5 ст.31 викладено в наступній редакції:

«5. Кримінальне провадження в касаційному порядку здійснюється колегією суддів Кримінального касаційного суду Верховного Суду у складі трьох або більшої непарної кількості суддів.»

Таким чином, як можна побачити, завдяки «експертам» та невідомим фахівцям, в Україні з’явився Кримінальний  касаційний суд, який не передбачений Законом України «Про судоустрій і статус суддів» і в який, Президент України, нікого не призначав.

З огляду на це, фактично всі справи, які розглянуті Касаційним кримінальним судом до цього часу, є не законними, а прийнятті ним вироки не мають юридичної сили. Крім того, особи, які фактично самовільно присвоїли собі владні повноваження, скоїли злочин. І все це відбулось завдяки активістам та «експертам» з судової реформи за мовчання всіх нас. При цьому злочинцями стають не тільки судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду, а і всі судді Великої палати Верховного суду, які приймали і приймають участь у перегляді рішень не існуючого Кримінального  касаційного суду.

Дивлячись на те що відбувається відразу пригадуєш цитату з книги американської письменниці Айн Ренд «Атлант розправив плечі»:

«- Ви дійсно думаєте, ніби ми хочемо, щоб ці закони дотримувалися? — почав доктор Ферріс. — Ми хочемо, щоб вони порушувалися. Вам би краще запам’ятати: ви маєте справу не з групою бойскаутів, і час красивих жестів пройшов. За нами сила, і ми це знаємо. Ваші друзі — паінькі, а ми знаємо справжній стан речей, і вам слід бути розумнішими. Вкрай складно управляти безневинними людьми. Єдина влада, яку має уряд — сила, здатна зламати злочинний елемент. Ну, а якщо злочинців недостатньо, потрібно їх створювати. Приймається така кількість законів, що людині неможливо існувати, не порушуючи їх. Кому потрібна нація, що складається суцільно з законослухняних громадян? Яка від неї користь? А ось видайте закони, які не можна ні дотримуватися, ні проводити в життя, ні об’єктивно трактувати, і ви отримаєте націю порушників, а значить, зможете заробити на злочинах.»

Мабуть, саме таким чином і вирішило йти сьогодні керівництво нашої країни. Суддів не тільки залякують всілякою люстрацією та недолугими конкурсами, а з них вже роблять злочинців, щоб простіше було ними керувати та їх руками скоювати злочини. Пора вже прокидатись і припиняти все це безглуздя з так званою судовою реформою і всілякими експертами нічого не розуміючими в юриспруденції.

Анна Мартиненко

Адвокат, Адвокатська компанія Кравець і партнери

Ростислав Кравець

Адвокат, старший партнер

Адвокатська компанія Кравець і партнери

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Телеканал ZiK

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

«У Постанові Верховного Суду України від 5 березня 2012 року (справа № 21-421а11) міститься правовий висновок, відповідно до якого податкові накладні, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

Отже, оскільки у справі, яка розглядається, містяться відомості, що Селезньов В.В. – засновник та директор ТОВ «Торенія» ( контрагента ТОВ «Фозі-Фуд») заперечує свою участь у створенні та діяльності ТОВ «Торенія», зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, то перевірка та встановлення такої обставини має значення для правильного вирішення спору.»

Таким чином ВСУ у зазначеній Постанові, приймаючи доводи податкової інспекції, намагається покласти відповідальність на сумлінного платника податків за дії контрагентів.

Варто відзначити, що у податкових спорах щодо відновлення порушеного права платників ПДВ на податковий кредит по взаємовідносинам із «сумнівними», «недобросовісними» постачальниками товарів (робіт, послуг), адміністративні суди у своїх рішеннях посилаються в тому числі і на практику Європейського суду з прав людини у контексті застосування права кожної особи мирно володіти своїм майном, задекларованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (надалі — Конвенція). Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (ст.1 Протоколу 1 Конвенції).

У цій категорії справ найбільш відомі рішення Європейського суду з прав людини щодо захисту прав платників ПДВ на податковий кредит за операціями з постачальниками є справи «Булвес» АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) і «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії (2010 рік, заява № 6689/03).

Європейським судом з прав людини при розгляді справ зазначено, що «…платник податку не повинен відповідати за наслідки невиконання постачальником його зобов’язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню. Такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності».

Дотримання положень Конвенції державами-учасницями забезпечено через такий контролюючий механізм, як Європейський суд з прав людини. Але закріплення на національному рівні самих лише положень Конвенції, як частини національного законодавства України, унеможливлює виконання одного з основних завдань Конвенції, а саме забезпечення та подальше удосконалення забезпечення здійснення прав та основних свобод людини.

З метою подолання зазначеної прогалини та удосконалення системи дотримання прав та свобод людини, забезпечених як Конвенцією, так і Конституцією України, зокрема, шляхом реалізації висновків Європейського суду з прав людини, зроблених під час розгляду заяв стосовно порушень державами-учасницями прав та основоположних свобод людини, законодавець, з прийняттям Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. №3477-ІV, на національному рівні закріпив практику Європейського суду з прав людини як джерела права.

Так, статтею 17 Закону передбачено застосування судами при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права для реалізації на практиці таких основних принципів Конвенції, як верховенство права, справедливість, справедливий баланс тощо. Крім того у ч. 2 ст. 8 КАС України зазначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Таким чином, законодавець закріпив пріоритетне значення над національним законодавством України не тільки положення Конвенції, а й практики Європейського суду з прав людини, що в свою чергу може досить позитивно вплинути на забезпечення принципу верховенства права, як одного з основних принципів демократичної держави.

З огляду на наведене вище, необхідно відмітити існуючу правову позицію Верховного Суду України щодо вирішення зазначеної категорії податкових спорів, яка на сьогоднішній день не є однозначною.

Так, в адміністративних справах протягом 2007-2010р.р. Верховним Судом України прийнято Постанови, де зазначається, що платник податку не повинен відповідати за невиконання постачальником його зобов’язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню, що узгоджується із зазначеною вище практикою Європейського Суду з прав людини.

У Постанові від 11.12.2007 року у справі № 21-1376во06 Верховний Суд України дійшов висновку, що у разі невиконання контрагентом зобов’язання зі сплати податку до бюджету, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи.

У Постанові від 13.01.2009 року у справі № 21-1578во08 Верховний Суд України зазначив, що визнання недійсними установчих документів юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ самі по собі не можуть слугувати підставою недійсності всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи.

Протилежна за змістом правова позиція викладена у Постановах ВСУ та від 5 березня 2012 року (справа № 21-421а11) та від 22 вересня 2015 року (справа № 21/887а15).

У Постанові Верховного Суду України від 5 березня 2012 року (справа № 21-421а11) міститься правовий висновок, відповідно до якого податкові накладні, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

Аналогічна ситуація склалась і у прийнятій 22 вересня 2015 року Постанові, що зазначена на початку статті.

Маючи на меті усунення розбіжностей у правозастосуванні судами касаційної інстанції у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у вищевказаних Постановах закріплює різний за змістом підхід у вирішенні такого роду справ.

У справі за позовом ТОВ «Фоззі-Фуд» з контрагентом ТОВ «Торенія» вказано, що по ТОВ «Торенія» є всі підстави вважати діяльність фіктивною, що підтверджується ухвалою про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, щодо засновника та директора підприємства (в одній особі), у зв’язку із закінченням строків давності. Відповідальність за неправомірне нарахування податкового кредиту в адміністративній справі в такому випадку повинні нести винні особи ТОВ «Торенія», або встановлені «невідомі» особи, але в будь-якому випадку така відповідальність не може покладатись на добросовісного платника, при умові відсутності з його боку порушень податкового законодавства.

Крім того, згідно Закону України «Про систему оподаткування» від 25.06.1991 № 1251-XII зі змінами і доповненнями для платника податку не передбачено обов’язку (ст. 9) та не надано права (ст. 10) вимагати від іншого платника податку будь-яких відомостей (в т.ч. і щодо реєстрації в якості платника податку, ведення останнім будь-яких бухгалтерських книг, журналів тощо), а також перевіряти відповідність його установчих документів нормам діючого законодавства та встановлювати дійсний намір його засновників на ведення господарської діяльності. Так само, Податковий кодекс України не передбачає обов’язку або права одного платника податку контролювати показники податкової звітності по податку на додану вартість іншого платника податку.

При необхідності податковий орган та його підрозділи податкової міліції мають можливість ініціювати слідчі дії за фактом протиправної діяльності із залученням відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців державної реєстраційної служби. Адже під час державної реєстрації юридичної особи власником або уповноваженою особою (на підставі нотаріальної довіреності) подається вичерпний комплект документів, що дає змогу встановити або перевірити в тому числі правоздатність осіб, інші фактичні обставини справи.

В даній категорії справ суттєвим є факт доведення, чи дійсно мало місце загублення особою документів, (про що своєчасно заявлено до правоохоронних органів), або подання до реєстраційної служби підроблених документів, тощо.

Але в будь-якому разі не повинна на судовому рівні закріплюватись можливість податковому органу обмежитись у своїх рішеннях наявною інформацією щодо недобросовісного контрагента, про те, що «…особа заперечує свою участь у діяльності підприємства», для позбавлення добросовісного платника ПДВ права на податковий кредит.

На думку авторів, така інформація не може вважатись належним доказом в адміністративній справі. Крім того, якщо відсутні докази участі у такій діяльності підприємства, в даному випадку ТОВ «Фоззі-Фуд», то сам по собі факт здійснення невідомими особами протиправної діяльності від імені підприємства-контрагента не може слугувати підставою для винесення стосовно ТОВ «Фоззі-фуд» рішення про донарахування податкового зобов’язання та штрафних санкцій. Таким чином на підприємство покладається відповідальність за незаконну діяльність третіх осіб, що суперечить чинному законодавству та нормам міжнародного права.

В такому сенсі висновки Верховного Суду України, викладені у зазначених Постановах, на сьогоднішній день встановлюють певні обмеження у єдиному застосуванні національними судами зазначеної судової практики Європейського суду з прав людини, та потребують подальшого роз’яснення.

Якщо аналізувати аналогічні судові провадження, зокрема щодо постачання пального групою компаній ВЕТЕК, то в даній категорії справ, напевно, не може бути єдиного підходу, оскільки доказова база підприємства -позивача може обмежуватися видатковими накладними по операціями з контрагентами у штаті яких є одна людина при обороті роздрібної торгівлі наприклад в 1 млрд. грн. в день. І навпаки, може бути архів первинної документації, що включає договори, товаро-транспортні накладні, довіреності, штат, склади, наявність ліцензій, тощо.

Тому при розгляді вищезазначеної категорії справ всі ці обставини повинні бути враховані і чітко відображені в рішенні.

Светлана Савченко
Начальник відділу по роботі з юридичними особами
Адвокатської компанії «Кравець і партнери»

Ростислав Кравець
Адвокат, старший партнер
Адвокатської компанії «Кравець і партнери»

Адвокатская компания Кравец и Партнеры