Очевидно, що пріоритетним для батьків має ставати саме забезпечення цих умов, навіть в ситуації коли їх спільне проживання як подружжя є неможливим. Однак, якщо між людьми вже існує непорозуміння в тому, як вести спільний побут, скоріше за все, їхнє бачення виховання та формування дитини як особистості, закладення моральних і матеріальних цінностей та спосіб ведення життя будуть відрізнятись один від одного, що як наслідок, призведе до виникнення спору, який вирішити спільно мирним шляхом стає справжнім завданням із «зірочкою». Саме негативний вплив цих спірних відносин між батьками є головною підставою для звернення до Суду для вирішення спору даної категорії.

Зроблю акцент, що в подібній ситуації дуже влучною є норма закону, що передбачає залучення до участі у розгляді Служби у справах дітей, яка має оцінити умови проживання, які забезпечують обоє батьків, а також оцінити в цілому стан дитини, в якому вона перебуває на момент судового процесу.

В суспільстві існує досить стереотипна думка, що дитині, незалежно від статі, завжди краще бути біля матері. Однак, згідно чинного законодавства, і матір, і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини з урахуванням її найкращих інтересів. Цей принцип характерний для більшості правових систем європейських країн. Виокремивши загальні тенденції в Постановах Верховного Суду в цій категорії справ, існує маса аспектів та обставин, на які має звертати увагу Суд під час розгляду даної категорії справ, зокрема:

• особиста прихильність дитини до кожного з них;
• вік дитини, стан її здоров’я;
• сталі соціальні зв’язки дитини;
• місце навчання дитини, її оточення;
• її психологічний стан;
• власне бажання дитини на проживання з одним із батьків;
• ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків;
• особисті людські якості батьків, спосіб життя та відсутність шкідливих звичок;
• відносини, які існують між кожним із батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов’язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною);
• можливість створення дитині умов для виховання та розвитку;
• можливість належного матеріального забезпечення.

У Постанові від 23.02.2023 р. у справі № 188/1542/20 Верховний Суд зробив акцент на тому, що сім’я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину й забезпечити те, що їй потрібно, аби дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, у якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Дитина потребує уваги, підтримки й любові обох батьків. Дитина є найбільш вразливою стороною під час будь-яких сімейних конфліктів.

Окрім цього, як важливий аспект хотілось би виділити ще забезпечення безпеки дитини в умовах воєнного стану в Україні, адже в нинішній ситуації це може стати визначним.

Саме цей фактор зіграв вагому роль при винесенні Постанови Верховного Суду від 09.02.2023 р. у справі № 753/572/20.

Київським апеляційним судом у своїй постанові було зазначено, що позивач не надав достатніх належних і допустимих доказів на підтвердження необхідності визначення місця проживання дитини з батьком з огляду на інтереси самої дитини, які переважають над інтересами й бажаннями її батьків, з чим в свою чергу погодився і Верховний суд, зазначивши що в умовах воєнного стану в Україні дитині безпечніше залишатися з матір’ю в Румунії, оскільки зараз не можна стверджувати, з ким із батьків дитині буде краще через невизначений проміжок часу. Саме тому Суд відхилив доводи батька про те, що після поліпшення ситуації в Україні дитині буде краще з ним.

На противагу цьому, Верховний Суд у своїй Постанові від 22.03.2023 р. у справі № 757/13688/21-ц , навпаки, погодився з висновками судів попередніх інстанцій, щодо визначення місця проживання сина з батьком.  Зазначено, що саме батько більш відповідально ставиться до належного виконання своїх батьківських обов’язків, забезпечуючи всі необхідні умови для виховання дитини, а інше рішення могло б суперечити інтересам самої дитини, оскільки середовище, у якому проживає мати є неспокійним та нестійким.

Водночас Верховний Суд наголосив, що у разі, якщо батьки зможуть налагодити взаємовідносини перш за все між собою, а також вирішити спільно питання щодо їхнього спілкування та проведення часу з дитиною, визначене у цій справі місце проживання дитини може бути змінено як за згодою батьків, так і в судовому порядку.

Підсумовуючи зазначене, можу впевнено зробити висновок, що справи даної категорії потребують деталізованого та кропіткого розгляду в судах усіх інстанцій, оскільки подібні рішення мають визначну роль для інститутів сім’ї та суспільства, оскільки наше майбутнє та майбутнє всього світу залежить саме від того, яким чином ми будемо ростити та виховувати наші наступні покоління.

Сітайло Владислав Миколайович

Адвокатське об’єднання «Кравець і партнери»

АО «Кравець І Партнери»

Закон України “Про захист прав споживачів” встановлює основні принципи, права та обов’язки споживачів і виробників, а також регулює відносини між ними. Одним з важливих аспектів цього закону є досудове врегулювання спорів.

Досудове врегулювання спорів — це процес, який спрямований на вирішення розбіжностей між споживачами й виробниками або постачальниками товарів і послуг без звернення до суду. Метою досудового врегулювання спорів є спрощення процедур вирішення конфліктів, зменшення судових витрат та швидке вирішення проблем споживачів.

Першим кроком у вирішенні спору є звернення споживача до продавця або виробника з вимогою усунути порушення своїх прав. На цьому етапі сторони можуть самостійно домовитись про усунення недоліків товару, заміну на якісний товар, повернення грошової суми чи надання додаткових послуг.

Законодавство України визначає наступний порядок звернення до продавця або виробника:

• Виявлення порушення: Споживач повинен виявити порушення своїх прав, пов’язане з якістю, безпекою, комплектністю або іншими характеристиками товару або послуги.
• Збір доказів: Споживач має зібрати докази, які підтверджують порушення його прав, такі як чеки, товарно-транспортні документи, гарантійні талони, фотографії, відео тощо. Окрім того, важливо зауважити, що у разі необхідності, для встановлення причини недоліків товару або некоректного надання послуг, може бути проведена експертиза за рахунок продавця або виробника. Результати експертизи є доказом у спорі та можуть бути використані для врегулювання конфлікту між сторонами.
• Складання претензії: Споживач має скласти письмову претензію до продавця або виробника, описуючи проблему, вимоги та строк вирішення проблеми (зазвичай, він становить 14 календарних днів). У претензії слід вказати ім’я, прізвище та контактні дані споживача, детальний опис порушення прав споживача, надати копії доказів, зазначити вимоги споживача також можна зауважити, що в разі неможливості вирішення конфліктної ситуації в добровільному порядку, споживач має право на звернення до органів захисту прав споживачів.
• Надсилання претензії: Претензію слід відправити рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто передати продавцю чи виробнику, отримавши квитанцію про отримання документів.
• Очікування відповіді: Продавець або виробник має розглянути претензію та надати відповідь протягом 14 календарних днів з дня її отримання. Відповідь має містити інформацію про задоволення вимог споживача або обґрунтовану відмову у задоволенні вимог.

Якщо продавець або виробник не відповідає на вимоги споживача або не забезпечує їх виконання, споживач може звернутися до місцевих органів державного захисту прав споживачів. Ці органи здійснюють контроль за дотриманням законодавства у сфері захисту прав споживачів та можуть вжити заходів, щоб забезпечити виконання вимог споживача.

В Україні за контроль дотримання законодавства у сфері захисту прав споживачів відповідають наступні органи:

1. Державна служба України з питань безпеки продуктів та захисту споживачів (ДСБПЗС) – це головний орган у системі захисту прав споживачів на національному рівні. ДСБПЗС забезпечує контроль якості товарів та послуг, проводить розслідування порушень прав споживачів, а також вносить пропозиції щодо вдосконалення законодавства у сфері захисту прав споживачів.
2. Територіальні органи ДСБПЗС – регіональні структурні підрозділи Державної служби з питань безпеки продуктів та захисту споживачів. Вони здійснюють контроль за дотриманням законодавства на місцевому рівні та надають консультації споживачам у вирішенні проблем, пов’язаних з порушенням їхніх прав.
3. Органи місцевого самоврядування також можуть брати участь у захисті прав споживачів, розробляти та реалізовувати відповідні програми, сприяти забезпеченню безпеки продуктів та послуг на своїй території.
4. У разі виявлення порушень прав споживачів пов’язаних з якістю, безпекою продуктів харчування, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та побутової хімії, контроль може здійснюватися також за допомогою Державної служби України з питань безпеки харчових продуктів та захисту споживачів (ДСБХПЗС).
5. Щодо контролю якості і безпеки медичних товарів та послуг, Державна служба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (ДСЛЗКН) відповідає за контроль у сфері медичних товарів, лікарських засобів та медичних послуг, що гарантує захист прав споживачів на якісні та безпечні медичні продукти та послуги.
6. У сфері телекомунікацій, інтернет-послуг та поштових послуг, контролюючим органом є Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (НКРЗІ). Вона відповідає за контроль та дотримання законодавства у сфері зв’язку та інформатизації, що стосується захисту прав споживачів.
7. Національна комісія з регулювання енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП) контролює дотримання законодавства у сфері енергетики та комунальних послуг, забезпечуючи права споживачів на якісні та доступні послуги в цій сфері.
8. У сфері фінансових послуг контроль за дотриманням законодавства здійснює Національний банк України (НБУ) та Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР), які відповідають за захист прав споживачів фінансових послуг та регулювання фінансового ринку відповідно.
9. У сфері транспортних послуг контроль за дотриманням законодавства здійснює Міністерство інфраструктури України та його підрозділи, такі як Державна авіаційна служба України, Державна служба України з безпеки на транспорті та інші, які забезпечують захист прав споживачів у сфері транспортних послуг.

Ці та інші спеціалізовані органи державної влади співпрацюють між собою та з місцевими органами влади, а також з громадськими організаціями, що представляють інтереси споживачів, для забезпечення ефективного контролю за дотриманням законодавства у сфері захисту прав споживачів в Україні.

Окрім того, споживач може спробувати вирішити спір шляхом медіації чи переговорів з продавцем або виробником. У цьому процесі сторони можуть залучити професійного медіатора, який допоможе їм домовитися про компроміс.

Якщо досудове врегулювання спору не дає результатів, споживач може звернутися до суду за захистом своїх прав. У такому випадку рекомендується залучити адвоката, який допоможе правильно оформити позов та представити інтереси споживача у суді.

Під час звернення до продавця або виробника у спорах про захист прав споживачів важливо дотримуватися встановлених законодавством порядку та строків, зібрати достатньо доказів та чітко формулювати свої вимоги. У разі не вирішення ситуації на досудовому етапі, споживач може звернутися до компетентних органів або суду для захисту своїх прав і законних інтересів. Не забувайте, що важливим аспектом є дотримання всіх формальностей та процедур, встановлених законодавством, для забезпечення ефективного захисту прав споживачів.

Зверніть увагу, що споживач має право звернутися до суду без попереднього звернення до продавця або виробника, але передсудове врегулювання спору має безліч переваг, зокрема:

Економія часу та ресурсів. Досудове врегулювання спорів зазвичай займає менше часу, ніж судовий процес, оскільки не вимагає відведення часу на підготовку документів, очікування судових засідань та виконання судових рішень.

Гнучкість. Медіація та інші форми досудового врегулювання дозволяють сторонам самим визначати умови вирішення спору та розробляти креативні рішення, які відповідають їх потребам та інтересам.

Конфіденційність. Досудове врегулювання спорів забезпечує конфіденційність процесу, що дозволяє сторонам відкрито обговорити проблеми та запропонувати компромісні рішення без страху розголошення інформації про спір або можливого негативного впливу на їх репутацію.

Збереження стосунків між сторонами. Досудове врегулювання спорів може допомогти сторонам зберегти та відновити партнерські стосунки, оскільки спілкування між ними здійснюється в менш конфронтаційному середовищі, а медіатор зосереджується на допомозі сторонам знайти взаємовигідне рішення.

Підсумовуючи вищезазначене, можна прийти до висновку, що звернення до суду є крайнім заходом. Отже, перед зверненням до суду важливо використати всі надані законодавством засоби для врегулювання конфлікту. Досудове врегулювання спорів у справах про захист прав споживачів є важливим механізмом, який надає можливість сторонам вирішити конфлікт без звернення до суду. Процес досудового врегулювання спорів включає звернення до продавця або виробника, органів державного захисту прав споживачів, проведення експертизи, медіацію та, у разі необхідності, звернення до суду.

Переваги досудового врегулювання спорів полягають в економії часу та ресурсів, гнучкості, конфіденційності та збереженні стосунків між сторонами. Застосування досудового врегулювання спорів у справах про захист прав споживачів може сприяти ефективному вирішенню конфліктів та підвищенню рівня захисту прав споживачів в Україні.

Тетяна Савченко, адвокат АО Кравець і партнери

АО «Кравець І Партнери»

Основним нормативно-правовим актом, що регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів, є прийнятий 12 травня 1991 року Закон України «Про захист прав споживачів».

Норми чинного законодавства на перший погляд є чіткими та зрозумілими рівно до тих пір, поки не постане питання захисту порушеного права в суді, тут особлива увага вже приділяється судовій практиці з того чи іншого питання, адже практикуючі юристи та адвокати досить часто зустрічають у своїй діяльність різного роду процесуальні «нюанси».

ЗУ «Про захист прав споживачів» чітко визначає:

• Захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом.

Частина 5 статті 28 Цивільного Процесуального Кодексу України (далі – ЦПК України) визначає, що позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

Тобто зрозуміло, що споживач має, так би мовити, привілею з питання вибору підсудності.

Далі, стаття 8 Закону України «Про захист прав споживачів» нібито чітко та послідовно визначає послідовність дій споживача у разі придбання ним товару неналежної якості, однак судова практика тут йшла у розріз і була не однозначною.

Частина 3 статті 8 ЗУ «Про захист прав споживачів» вимоги споживача, пред’являються на вибір споживача продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача.

Таким чином бачимо, що Законодавець наділяє споживача правом самостійно обрати до кого він буде пред’являти свої вимоги.

Що ж відбувається на практиці.

Як приклад розглянемо постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі №199/6062/15-ц від 24 липня 2019 року, де предметом розгляду було усунення недоліків товару або заміну неякісного товару на новий.

Позивач зазначав, що придбав мобільний телефон, який припинив працювати. Він звернувся до сервісного центру з вимогою про гарантійне обслуговування мобільного телефону, проте йому було відмовлено у проведенні гарантійного ремонту, а також проведенні експертизи продукції. Крім того, у примусовому порядку та без його згоди телефон було оформлено на оплатний ремонт, який був визначений у два дні, проте до теперішнього часу телефон йому не повернуто, чим порушенні його права як споживача послуг.

У даній справі цікавою є позиція апеляційного суду, який, на мою думку, здійснив поверхневий розгляд справи, що призвело до помилкової відмови у задоволені позову з підстави начебто неналежного відповідача по справі.

Оскільки у даній справі також наявне неналежне сервісне обслуговування то і Відповідачем по даній справі було обрано сам сервісний центр та офіційний представник виробника в Україні, в той чай, як позиція суду стосувалась того, що відповідач є неналежним, адже ним є не магазин, де останній придбав свій гаджет.

«Враховуючи те, що споживач має право вибору, до кого пред’являти вимогу, висновок апеляційного суду про те, що позов пред’явлено до неналежного відповідача є неправильним.

Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що вимоги до сервісного центру, по суті, стосувалися того, що вона прийняла на ремонт телефон і не повертає його, тобто не стосувався прав, які має споживач, згідно зі статтею 8 Закону України «Про захист прав споживачів».

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції не вирішив спір по суті, не виконав вказівки суду касаційної інстанції, а самоусунувся від вирішення спору.

У зв`язку з наведеним оскаржуване рішення апеляційного суду не можна вважати законним й обґрунтованим.»

Отже, на прикладі даної справи бачимо, «різноманітні» підходи суду, що вирішення справи і трактування, здавалося б, очевидних норм чинного законодавства.

• Споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.

Так би мовити «битва» норми чинного законодавства щодо звільнення споживачів від сплати судового збору та судова практика, що це стосується споживачів лише при зверненні до суду першої інстанції, була тривалою та неодноразово змінювалась.

У 2017 році Верховний Суд України у постановах від 06.09.17 у справі № 6-185цс17 та від 11.10.17 у справі № 6-916цс17 приходить до висновків, що споживач, право якого порушене і який у зв’язку з цим подає позов, відповідно до статті 22 Закону України від 12.05.1991 № 1023-XII «Про захист прав споживачів», звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, та має обов’язок щодо сплати судового збору при вчинені відповідних дій у всіх інших судових інстанціях та у Верховному Суді України.

Такі висновки викликали масу обурення зі сторони практиків та теоретиків.

21 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду відступила від установленої практики Верховного Суду України та зазначила, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред’явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу.

Саме з завдяки постанові Великої Палати Верховного Суду по справі №761/24881/16-ц від 21 березня 2018 року, було змінено установлено судову практику та звільнено споживачів від обов’язку сплачувати судовий збір на всіх стадіях цивільного процесу. 

• При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відносини щодо відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), регулюються Законом України «Про захист прав споживачів».

Захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди (частини перша, друга статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Досить довго судова практика сформована з данного питання була наступною: «Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законом.»

Саме такої практики притримувались суди, розглядаючи справи за позовами споживачів на захист своїх прав в частині стягнення моральної шкоди, незважаючи на внесені зміни у 2011 році до Закону, судова практика лишалась незмінною.

Постановою Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду по справі №490/8831/15-ц від 26.09.2018 року стягнувши з відповідача 1 500 грн на відшкодування моральної шкоди, Верховний Суд наголосив, що відповідно до п. 5 ч. 1  споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

І хоч вищевказана постанова Верховного Суду не містить чіткого висновку про відступлення від вже раніше складеної судової практики, однак, її підтримує у Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019 року по справі №360/723/16-ц, який визнав, що порушення прав споживача призвели до необхідності застосування додаткових зусиль для організації свого побуту та професійної діяльності, тобто була завдана моральна шкода у вигляді душевних страждань у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї, що дає їй право на відшкодування такої шкоди та додатково у своїх висновках підкреслив, що Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 490/8831/15-ц.

Додатково заслуговує на увагу постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 року по справі №331/5054/15-ц, де суд встановив, що нездійснення передачі товару та не повернення його сплаченої вартості /попередньої оплати є підставою для стягнення таких коштів з урахуванням індексу інфляції та 3% річних.

Дана справа є цікавою в розумінні того, що між позивачем та ТОВ «Ельдорадо» існували господарсько-правові відносини вже більше трьох років, а сам позивач є фізичною особо-підприємцем.

Однак, судами було встановлено, що Позивач придбав товар як споживач, а не на виконання договору укладеного між сторонами, де останній виcтупав як фізична особа-підприємець.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10, від 5 червня 2018 року по справі №522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 216/181/16-ц).

Відносини щодо захисту прав позивача передбачають більш просте підтвердження самих правовідносин – не потрібні навіть первинні документи – достатньо фіскального чеку, квитанцій тощо (Постанова ВП ВС від 15.05.2019 року по справі №331/5054/15-ц):

43. У пункті 7 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що договір — це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами.

44. Суди першої й апеляційної інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи фіскальних чеків та інших документів встановили, що у сторін виникли зобов`язальні правовідносини: позивач оплатив вартість товару готівкою, а відповідач товар позивачеві не передав.

45. Суди оцінили електронні накладні відповідача на внутрішнє переміщення товарів, вказавши, що ці документи не відповідають вимогам законодавства щодо форми їх складення, оскільки у них відсутня інформація, передбачена у наказі Міністерства статистики України від 21 червня 1996 року № 1193 «Про затвердження типових форм первинних облікових документів з обліку сировини та матеріалів». Зазначені накладні про переміщення товарів із основного складу на проміжний склад (кросс-док), а далі з проміжного складу (кросс-доку) на склад магазинів не підтвердили факт передання товару позивачеві. Суди встановили відсутність первинних документів, на підставі яких цей факт можна би було встановити.

Вбачається, що захист прав споживачів має ряд тонкощів, які вимагають чіткої стратегії та тактики захисту, адже навіть чітко визначені норми чинного законодавства неодноразово були піддані різним підходам їх трактування, що відображено у судовій практиці.

Карина Василевська

адвокат, Адвокатське об`єднання Кравець і партнери для Юрист&Закон

АО «Кравец и Партнеры»

В своей официальной позиции по данном вопросу, суд объясняет такой подход достаточно просто: физлица судятся с ФГВФЛ в качестве потребителей финансовых услуг, а значит защищены законодательством о защите прав потребителей.

“Размер судебного сбора составляет немногим более 2 000 грн. Чаще всего с Фондом гарантирования вкладов судятся вкладчики с депозитами до 200 000 грн, которым необоснованно отказывают в выплате положенной по закону компенсации: ФГВФЛ делает все, чтобы поменьше заплатить людям, поскольку сам претендует на средства ликвидируемых банков в третьей очереди кредиторов. Реже начинают судебные споры вкладчики с вложениями более 200 000 грн. Они разочарованы в системе гарантирования вкладов – из-за того, что получить возмещение более 200 000 грн практически невозможно, у них опустились руки”, – рассказал “Стране” юрист Дан Бялик.

Количество судебных споров с Фондом гарантирования резко выросло после 2014 года, когда начался банкопад, в ходе которого Нацбанк вместе с ФГВФЛ остановили работу более 90 банковских структур. Не всем пострадавшим вкладчикам удавалось получать компенсацию до 200 000 грн.

“Фонд готов использовать любые способы и уловки, чтобы не рассчитываться с людьми. Потому иски подавались пачками по всей стране, многие из них рассматриваются до сих пор (проходят путь от местных судов до Верховного). А с учетом сегодняшнего сообщения о том, что банк “Аркада” был признан проблемным, можно прогнозировать увеличения числа судебных споров с ФГВФЛ”, – отметил в разговоре со “Страной” старший партнер адвокатской компании “Кравец и партнеры” Ростислав Кравец.

Чтобы вернуть вклады свыше 200 000 грн украинцы подают иски не только к Фонду гарантирования, но еще и к акционерам закрытых банков, а также к Нацбанку, который несвоевременно принимал решения о введении временных администраций в проблемные структуры. К тому моменту из финучреждений успевали вывести активы.

“Думаю, что при подаче исков к акционерам и Нацбанку, вкладчики также не должны платить судебный сбор, поскольку в данном случае также речь идет о защите прав потребителя финансовых услуг. Это правило работает не только в отношении стороны договора (банка), но и остальных причастных субъектов. Ведь, когда вы покупаете товар в магазине, и он оказывается бракованным, то ответчиком в споре может быть не только торговая точка, но и его производитель”, – объяснил Дан Бялик.

2 000 грн судебного сбора – значительная статья расхода для пострадавшего вкладчика. Особенно в случае с небольшими суммами исков. Как, кстати, в случае с вышеупомянутым делом №761/736/20: речь шла о взыскании с ФГВФЛ материального и морального ущерба на 10 000 грн за затягивание взыскания ущерба Фондом гарантирования (оно длилось 209 дней).

СТРАНА

АО «Кравец и Партнеры»

Очень странно, т.к. банк не подает реестр акцептированных требований, это делает именно уполномоченное лицо.

Суд указал, что поскольку уполномоченное лицо Фонда является работником Фонда и действует от имени банка в пределах полномочий Фонда, такое лицо в хозяйственном процессе не имеет самостоятельной процессуальной дееспособности и может только выступать представителем банка в случае предъявления к нему иска. В этом деле истец определил ответчиком уполномоченное лицо Фонда, а не ПАО «Дельта Банк», участвующий в деле в качестве третьего лица, не заявляющего самостоятельных требований относительно предмета спора.

Текст решения.

Если видео будет для вас полезным, не забывайте поставить лайк, подписаться на канал и поделиться ссылкой со своими друзьями.

✔ Запись на консультацию: https://wa.me/380442296950 (сам номер телефона +380-44-229-6950) или по электронной почте info@knpartners.com.ua

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

У зв’язку з цим, при визначенні п’яти найважливіших висновків слід, в першу чергу, звернути увагу на правові позиції Верховного Суду України (надалі – ВСУ), які згідно норм чинних процесуальних кодексів мають враховуватися іншими судами при винесенні рішень, і на які обов’язково слід посилатись при формуванні своєї позиції в суді.

1. Виселення з іпотечного житла, яке було прибдано не за кредитні кошти, а вже належало на праві власності іпотекодавцю, на момент укладення кредитного та іпотечного договорів, є незаконним без надання іншого житла для постійного проживання.

 Постанова ВСУ від 02 вересня 2015 року по справі №6-915цс15

 Постанова ВСУ від 30 вересня 2015 року по справі №6-1892цс15

 Постанова ВСУ від 7 жовтня 2015 року по справі №6-1468цс15

 Постанова ВСУ від 21 жовтня 2015 року по справі №6-1484цс15

 Постанова ВСУ від 11 листопада 2015 року по справі №6-1630цс15

 Постанова ВСУ від 25 листопада 2015 року по справі №6-1061цс15

 Постанова ВСУ від 16 грудня 2015 року по справі №6-1469цс15

 Постанова ВСУ від 03 лютого 2016 року по справі №6-1449цс15

 Постанова ВСУ від 03 лютого 2016 року по справі №6-2947цс15

 Постанова ВСУ від 10 лютого 2016 року по справі №6-2830цс15

 Постанова ВСУ від 02 березня 2016 року по справі №6-3064цс15

 Постанова ВСУ від 14 грудня 2016 року по справі №6-1141цс16

Насправді правові позиції ВСУ з даного питання почали з’являтись ще в 2015 році (більшість з них було винесено наприкінці року), однак оскільки вони є дуже важливими і актуальними, а протягом всього 2016 року ВСУ продовжував їх приймати – в даній статті все-таки пропонується звернути на них увагу.

Якщо підсумувати, то всі ці правові позиції зводяться до того, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 1322 ЖК УРСР.

Тепер розглянемо детальніше.

В Житловому кодексі УРСР існує стаття 109 в якій дослівно зазначено наступне: громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Дана стаття існує вже дуже давно (якщо бути конкретнішим, то про необхідність надання іншого житла в даній статті йшла мова ще на момент прийняття кодексу в 1984 році) і про її існування було відомо як юристам так і суддям. Чому ж суди не застосовували її раніше? Це запитання швидше риторичне і схожих з ним до судової гілки влади в нашій державі можна поставити дуже багато.

Отже, на даний час, обов’язковою умовою для задоволення позовних заяв про виселення в таких випадках є надання іншого жила. При цьому, важливо звернути увагу, що ВСУ неодноразово в своїх правових позиціях звертає увагу на те, що в самому рішенні суду повинно бути вказано, яке саме житлове приміщення надається відповідачу, оскільки такий обов’язок суду зазначений і в статті 109 ЖК УРСР.

Житловий кодекс було прийнято вже, м’яко кажучи, давно і не всі його статті є актуальними і не всі правильно кореспондуються з іншими нормами чинного законодавства. Однак, якщо відповідна стаття існує – то суд зобов’язаний її застосовувати у винесених рішеннях. Завдання практикуючих юристів – донести дану правову позицію до суду. На щастя, прийняті останніми роками правові позиції ВСУ з даного питання полегшують це завдання.

Аналізуючи наведені правові позиції Верховного суду України також необхідно зазначити, що на даний час, наскільки мені відомо, не існує жодного рішення суду, яким би надавалось інше житло у зв’язку з виселенням. На жаль, на практиці держава не надає такого житла, тому банківські установи поставлені в «тупікову» (краще думаю вжити слово у лапках) ситуацію: вони можуть отримати рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, але не можуть виселити осіб, які там проживають без їхньої згоди.

2. Строк позовної давності стосовно вимог, що випливають з кредитного договору, повинен розраховуватись з моменту виникнення права на подачу позову відповідно до умов договору (з моменту порушення позичальником умов договору).

 Постанова ВСУ від 6 квітня 2016 року по справі №6-2520цс15

 Постанова ВСУ від 2 листопада 2016 року по справі №6-1174цс16

Стосовно строків позовної давності протягом останніх років ВСУ приймалось дуже багато різних правових позиції і загалом не поодинокі випадки, коли прийняті правові позиції з даного питання суперечать одна одній.

Розглянемо детальніше чим же цікаві саме ці дві правові позиції.

В першій правовій позиції аналізуючи норми чинного законодавства ВСУ зазначає про те, що початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи і робить висновок про те, що «початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд».

Схожою є друга правова позиція, де суд зазначає, що у зв’язку з неналежним виконанням умов договору змінюється строк виконання основного зобов’язання, а після зміни строку виконання зобов’язання усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, оскільки за умовами договору позичальник зобов’язаний повернути кредит у повному обсязі до вказаної дати, й усі наступні щомісячні платежі за графіком після зміни строку виконання основного зобов’язання не підлягали виконанню.

Частиною другою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Аналогічні пункти містяться практично в усіх кредитних договорах

Отже, відповідно до наведених правових позицій, при виникненні щонайменшої прострочки по кредиту починається перебіг строку позовної давності, протягом якого банк має право подати позовну заяву. Загальний строк позовної давності встановлено в межах трьох років і його пропуск є підставою для відмови в задоволенні позову. При цьому, як зазначає ВСУ, усі наступні платежі після виникнення прострочки «не мають правового значення», тобто, не переривають та не зупиняють строку позовної давності.

Звідси висновок: навіть якщо позичальник погасив борг, який тимчасово у нього виник, строк позовної давності все одно почався розраховуватись після виникнення цього боргу. На жаль, далеко не всі суди дотримуються аналогічної позиції; більшість суддів виходять з того, що у договорах зазначається, що вони діють до повного погашення заборгованості і не вдаються в деталі. Тому в судах при розгляді даної категорії справ обов’язково потрібно посилатись на правові позиції, які відповідно до статті Стаття 360-7 ЦПК України мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, лише у випадку наведення відповідних мотивів.

Також, в кредитних договорах дуже часто можна знайти пункти, відповідно до яких навіть при найменшому порушенні умов кредитного договору банк має право достроково розірвати договір та вимагати повернення всієї суми кредиту. Наприклад, Правекс Банк включав у кредитні договори умови, які надавали йому право дострокового вимагати всю суму кредиту навіть у випадку виникнення заборгованості за комунальні послуги (!) або у випадку неукладення чергового договору страхування іпотечного майна (іпотекодавець зобов’язаний був кожен рік укладати такі договори).

Працівники юридичних департаментів банків, звичайно ж, не слідкують за виконанням позичальником чи іпотекодавцем всіх таких умов і часто самі не знають, про те, що в них виникло право вимоги всієї суми наданого кредиту. А якщо і знають – то не подають позовних заяв до позичальників, які справно сплачують кошти згідно графіку погашення кредиту.

Але оскільки виникло таке право – то й позовна давність вже почала розраховуватись, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову у разі його пред’явлення.

В даному питанні є один надзвичайно важливий момент – строк позовної давності може бути застосований судом лише за наявності заяви відповідача про його застосування. На жаль, позичальники, в яких виникла заборгованість за кредитним договором частіше за все самі не знають про сплив строку позовної давності до вимог, що випливають з кредитного договору і тому не заявляють клопотання про застосування цих строків в суді.

3. У випадку неповернення банком на вимогу вкладника депозитних коштів з нарахованими процентами, банк зобов’язаний виплатити вкладнику проценти за банківським вкладом до дня фактичного повернення грошового вкладу, 3% від простроченої суми в день згідно Закону України «Про захист прав споживачів» та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання.

 Постанова ВСУ від 1 червня 2016 року по справі №6-2558цс15

 Постанова ВСУ від 28 вересня 2016 року по справі №6-1699цс16

Найцікавіше в даних правових позиціях – це можливість стягнення з банків 3% від простроченої суми в день (це 1095% річних) за невчасне повернення депозиту фізичній особі.

Ще 10 листопада 2011 року Конситуційним судом України було поставлено крапку в питанні, чи поширюється Закону України «Про захист прав споживачів» на кредитні правовідносини. Так, рішенням КСУ у справі №1-26/2011 було зроблено довгоочікуваний на той час висновок про те, що дія зазначеного закону поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

У свою чергу відповідно до частини п’ятої статті 10 вказаного закону у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Аналізуючи норми чинного законодавства, ВСУ робить висновок про те, що вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк — їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.

Даний висновок вважається цілком логічним і теж залишається риторичним запитання, чому не всі суди його дотримуються.

Отже, в даній категорії справ найважливішою є ініціатива вкладників – у випадку подачі ними відповідних позовних заяв та доведення своєї позиції в суді, неповернення коштів може коштувати банку дуже дорого.

4. Звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому поряду шляхом визнання права власності є незаконним, оскільки такий спосіб захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора може здійснюватись лише у позасудовому порядку.

 Постанова ВСУ від 30 березня 2016 року по справі №6-1851цс15

 Постанова ВСУ від 14 вересня 2016 року по справі №6-1219цс16

 Постанова ВСУ від 28 вересня 2016 року по справі №6-1243цс16

 Постанова ВСУ від 12 жовтня 2016 року по справі №6-504цс16

 Постанова ВСУ від 26 жовтня 2016 року по справі №6-1625цс16

 Постанова ВСУ від 2 листопада 2016 року №6-2457цс16

У наведених правових позиціях ВСУ аналізує способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки і доходить до висновку, що законодавцем визначено три такі способи: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

Якщо коротко, то логіка прийнятих правових позицій в тому, що за загальним правилом право власності не може виникати на підставі рішення суду. Можливість виникнення права власності за рішенням суду законодавство передбачає лише в разі набуття права власності на безхазяйну річ та на об’єкт самочинного будівництва. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема на підставі правочинів, а рішення суду не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує це право.

Характерним для зазначених правових позицій ВСУ є те, що при розгляді даних справ суд проявив повний правовий нігілізм. Зокрема, в усіх наведених правових позиціях, окрім першої та останньої, суд визнав порушення попередніми інстанціям норм чинного законодавства при задоволенні позовних вимог банку, однак вказав, що оскільки існує факт невиконання грошового зобов’язання, то суд «правильно вирішив спір по суті».

Отже, як вказав суд, не важливо, чи вірно суди попередніх інстанцій застосовують законодавчі норми, прийняті рішення не підлягають скасуванню у випадку якщо суд правильно вирішив спір по суті. При цьому, не зрозуміло, чим тоді визначається зазначена «правильність». Як на мене, судді, які підписали дані рішення підлягають як мінімум звільненню з посади через порушення ними присяги.

Останнє рішення від 2 листопада 2016 року є перемогою юристів нашої компанії і вже не містить таких суперечливих доводів, як попередні рішення.

5. Судові рішення про стягнення коштів з власників істотної участі банків та про визнання незаконною бездіяльності НБУ, яка спричинила віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

 Рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 05 грудня 2016 року по справі №760/13601/16-ц (ПАТ «Авант Банк»)

 Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року по справі № 757/34878/15-ц (ПАТ «Брокбізнесбанк»)

 Рішення Апеляційного суду м. Києва від 5 липня 2016 року по справі №761/3002/15-ц (ПАТ «ВіЕйБі Банк»)

 Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 березня 2015 року по справі №826/19469/14 (ПАТ «Брокбізнесбанк»)

 Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 березня 2016 року по справі №826/26255/15 (ПАТ «Укргазпромбанк»)

 Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року по справі №826/7697/16 (ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»)

Підсумовуючи зроблені судом висновки в наведений рішеннях можна зазначити – що це два судових шляхи, пройшовши які можна сподіватись на отримання коштів, які перевищують гарантовану Фондом гарантування вкладів суму у випадку введення у банку тимчасової адміністрації та застосування процедури ліквідації. З одного боку, законодавством передбачено випадки, коли власники істотної участі несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями банку; з іншого боку, через непродуману та непослідовну політику Національного Банку України завжди існують дуже великі недоліки в здійсненні ним банківського нагляду і є можливість визнати в судовому порядку незаконною бездіяльність НБУ – іншими словами встановити вину НБУ в доведенні банку до неплатоспроможності. У випадку встановлення даного факту судом, законодавство надає можливість стягнути з НБУ суму збитків, що були завдані вкладнику (яка в даному випадку дорівнює сумі коштів, що не повертається).

Вище наведені лише рішення, якими було вирішено спір по суті. Більшість з даних справ вже розглядались в усіх трьох інстанціях і всі наведенні рішення, крім останнього, що стосується ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», набрали законної сили.

Отже, хоча раніше в Україні подібної судової практики не існувало, зараз судді все більше стають на бік вкладників та власників рахунків у банках, що виводяться з ринку, і ті особи, які ставлять перед собою чітку мету захистити свої порушені права через суд, мають можливість її досягти.

Звичайно, даний список судових висновків можна довго продовжувати, так як протягом року було винесено дуже багато цінних та корисних для практикуючих юристів висновків, але зупинимось на п’яти, на мою, думку, одних з найважливіших.

Завдяки єдності судової практики реалізується конституційний принцип рівності громадян перед законом і судом. На жаль, на даний час, особа, яка звернулась до суду за захистом своїх прав здебільшого не може з впевненістю розраховувати на винесення рішення на її користь, але вивчаючи судову практику, аналізуючи прийняті раніше правові позиції можна посилити свою позицію в суді і отримати позитивне судове рішення.

Юрій Бабенко
Адвокат, старший юрист
Адвокатської компанії Кравець і партнери

Адвокатская компания Кравец и Партнеры