Слід зауважити, що застосування інституту перегляду справ за нововиявленими обставинами застосовується національними судами дуже обережно, оскільки механізм перегляду справи за нововиявленими обставинами у будь-якому разі втручається у принцип «res judicata», який передбачає принцип поваги до остаточного рішення суду та неприпустимість безкінечного та необґрунтованого перегляду судового рішення у випадках, коли одна із сторін лише не погоджується з мотивами, зазначеними у судовому рішенні.

Водночас, якщо звернутись до судової практики щодо перегляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності, то, загалом, національні суди дотримуються однієї риторики – Кодекс України про адміністративні правопорушення прямо не передбачає можливості здійснення перегляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності, а відтак здійснення перегляду подібних справ у такому порядку не є можливим.

У зв’язку з цим, слід віднайти причини такої однозначної позиції національних суддів, що власне не потребує глибокого занурення у судову практику.

Так, на сьогодні у судовій практиці побутують дві тези, що зумовлюють такий безумовний висновок судів: правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року (провадження № 51-4998ска19) та відсутність прямої норми у КУпАП, що передбачала б застосування за аналогією закону право на перегляд рішення за нововиявленими обставинами.

Розглядаючи першу причину, а саме правовий висновок Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року (провадження № 51-4998ска19), то у ньому Судом було визначено таке, цитовано:

«…При цьому нормами КУпАП не передбачена ні можливість касаційного оскарження постанови апеляційного суду у справі про адміністративне правопорушення, а ні можливість перегляду такої постанови Верховний Судом за нововиявленими обставинами.

Так само нормами КПК не передбачено можливості перегляду за нововиявленими обставинами судових рішень у справах про адміністративні правопорушення. Більше того, за змістом ст. 463 КПК навіть у межах кримінальних проваджень заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами подається до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку, а не до суду вищої інстанції…»

Тобто, якщо ж дослідити зміст зазначеного правового висновку, то у ньому жодним чином не було надано категоричного висновку щодо неможливості здійснення перегляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності за нововиявленими обставинами, оскільки у означеній постанові Верховний Суд відмовив у відкритті провадження у першу чергу та головним чином через те, що заява надійшла до суду касаційної інстанції, а не до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку. Іншими ж словами, особа у даному випадку звернулась до суду не у порядку перегляду справи за нововиявленими обставинами, за якого заява про перегляд подається до того суду, який першим «помилився», а у порядку перегляду справи за виключними обставинами – тоді, коли заява про перегляд за виключними подається одразу до Верховного Суду.

Таким чином, з наведеного можна дійти логічного висновку, що причиною безумовного висновку національних судів про неможливість здійснення перегляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності зумовлена невірним трактуванням правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 15 жовтня 2019 року (провадження № 51-4998ска19).

Аналізуючи другу причину відмови суддів у розгляді заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами при розгляді справ про притягнення до адміністративної відповідальності – неможливість застосування аналогії закону, то у такому разі суди доходять висновку, що так як КУпАП не передбачає прямо норми, яка б дозволяла застосовувати аналогію закону при розгляді справ про притягнення до адміністративної відповідальності, то, відповідно, і застосування аналогії закону у такому разі не є можливим. На цьому ми пропонуємо зупинитись більш детально.

У даному контексті, слід почати з того, що при зверненні до суду із заявою про перегляд справи про притягнення до адміністративної відповідальності особи застосовують положення кримінального процесуального законодавства за аналогією закону, покликаючись на те, що адміністративні та кримінальні правопорушення схожі за своєю правовою природою, оскільки обидва передбачають вчиненні відповідною особою протиправного діяння на шкоду правам, свободам та суспільним інтересам, при цьому різниця між зазначеними видами правопорушення полягає в ступені суспільної шкоди, яка наноситься зазначеними видами правопорушень.

Така позиція основується на тому, що у свій час Європейський суд з прав людини у своїх прецедентних рішеннях неодноразово зазначав про подібність правової природи самих правопорушень та необхідність у застосуванні передбачених кримінально-процесуальних гарантій при розгляді справ про притягнення до адміністративної відповідальності, до прикладу «Лучанінова проти України», «Гурепко проти України», «Швидка проти України» «Надточій проти України».

Тож, позиція Європейського суду з прав людини в частині поширення гарантій кримінального-процесуального законодавства станом на сьогодні є однозначно,  актуальною та необхідною.

Якщо ж розглядати можливість застосування положень кримінального процесуального законодавства за аналогією закону в частині перегляду справи про адміністративне правопорушення за нововиявленими обставинами, то слід зауважити на тому, що власне здійснення перегляду справи за нововиявленими обставинами є однією з гарантій кримінального процесуального законодавства.

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 11-1270/11, однак, право особи на оскарження спрямоване насамперед на реалізацію гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.

Подібне за своєю суттю було зазначено і у рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2024 року № 5-р(ІI)/2024, в якій Суд зазначив, що додержання принципу остаточності судового рішення (res judicata) не має наслідком існування категоричної заборони на перегляд за нововиявленими обставинами судових рішень, ухвалених унаслідок неврахування судом доказів, що мають істотне значення, оскільки завданням кримінального провадження є не лише те, щоби кожного, хто вчинив кримінальне правопорушення, було притягнуто до відповідальності, а також те, щоби жодного невинуватого не було піддано необґрунтованому процесуальному примусу, звинувачено або засуджено.

Таким чином, з наведеного вбачається, що інститут перегляду справи за нововиявленими обставинами не є суто технічною процедурою, а виступає додатковою гарантією забезпечення законності та правосудності судового рішення і механізмом захисту прав і законних інтересів щоб кожного, хто вчинив адміністративне або кримінальне правопорушення, не було піддано необґрунтованому покаранню, щоб його вина була доведена згідно стандарту доказування «поза розумним сумнівом», а також щоб притягнення осіб до відповідальності відбувалось у відповідності до належної правової процедури. Відсутність ж у положеннях КУпАП прямо норми, яка передбачає право на перегляд справи за нововиявленими обставинами не дає підстав безумовно та однозначно стверджувати про неможливість здійснення такого перегляду в цілому.

Більш того, слід зауважити і на тому, Європейський суд з прав людини поряд із прирівнюванням адміністративної відповідальності до кримінальної, встановив і випадки, за наявності яких гарантії, передбачені кримінально-процесуальним законодавством, поширюються при розгляді справ про адміністративне правопорушення.

Даному факту послужило прийняття Європейським судом з прав людини рішення у справі «Енгель та інші проти Нідерландів», за якими можна характеризувати правопорушення як кримінальне і застосувати відповідні наслідки, в тому числі і гарантії кримінального-процесуального законодавства, яких є три: першим критерієм є правова кваліфікація правопорушення відповідно до національного права, другим – сам характер правопорушення, а третім – ступінь суворості покарання, яке може бути застосоване до винної особи. При цьому, другий і третій критерії носять альтернативний характер, тобто такий при якому їх обов’язкове врахування у сукупності не вимагається. Водночас, однак, це не виключає застосування кумулятивного підходу, коли окремий аналіз кожного критерію не дозволяє зробити однозначний висновок про існування кримінального обвинувачення.

Загалом, на підставі першого критерію досить важко встановити можливість/неможливість застосування кримінально-процесуальних гарантій при розгляді справ про притягнення до адміністративної відповідальності, оскільки логічно, що національне законодавство кваліфікує суспільно шкідливі діяння як адміністративні, а тому тут доречним є встановлення наявності другого та третього критеріїв Енгеля.

За загальним правилом, у випадку, якщо певний акт носія публічної влади, вчинений у безпосередньому зв`язку з певним кримінальним діянням, не містить елементу покарання як такого, суд не визнає факту кримінального обвинувачення. Якщо ж елемент покарання наявний, а передбачені санкції є достатньо суворими, скоєне правопорушення має природу кримінального злочину.

У даному розрізі слід зауважити на тому, що як визначено у ст. 23 КУпАП, адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Отже, адміністративне стягнення, яке передбачене у адміністративних правопорушеннях у будь-якому випадку має на меті перш за все покарання особи, що притягується до адміністративної відповідальності, за вчинене ним діяння, яке спрямоване на порушення прав, свобод, та інтересів або конкретно-визначеної особи, або суспільства в цілому, тобто, адміністративні стягнення за своєю правовою природою мають каральний характер. При цьому, наявність у адміністративних стягненнях функції карального характеру, прямо зумовлюють і виникнення у них такої функції як виховна (стимулююча), яка в цей же час є похідною від каральної, а не рівнозначною чи, тим більше, основною.

Тож, саме на підставі другого та третього критеріїв Енгеля вбачається за можливе встановити чи було у справі про адміністративні правопорушення особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, висунуте «кримінальне обвинувачення», що у кінцевому результаті дозволить встановити наявність/відсутність підстав для застосування гарантій, передбачених кримінально-процесуальним законодавством, у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, а не на підставі наявності/відсутності чіткої норми у КУпАП, яка передбачає право на перегляд справи про адміністративне правопорушення за нововиявленими обставинами.

Менше з тим, вважаємо за необхідне зазначити і про те, що застосування національними судами критеріїв Енгеля при встановленні можливості застосування кримінально-процесуальних гарантій є радше додатковою аргументацією (якою на жаль досить часто нехтують), а не основним чинником який відіграє роль при вирішенні питання поширення тих чи інших гарантій, передбачених кримінально-процесуальним законодавством, при розгляді справ про адміністративне правопорушення, адже вкотре наголошуємо, що прямої заборони у КУпАП щодо перегляду справи про притягнення до адміністративної відповідальності не має, в той час як відсутність чітко врегламентованого процесу перегляду за нововиявленими у КУпАП не може бути безумовною підставою для ствердження про неможливість здійснення такої процедури в цілому.

Попри це, слід наголосити, що подекуди можна віднайди у реєстрі судових рішень декілька прикладів, коли національні суди все ж переглянули справу про адміністративне правопорушення за нововиявленими обставинами, але прикрим є те, що відсоток таких рішень напрочуд малий у порівнянні з відсотком судових рішень про повернення заяви про перегляд справи про адміністративне правопорушення за нововиявленими обставинами.

Резюмуючи, питання перегляду справ про притягнення до адміністративної відповідальності за нововиявленими обставинами потребує переосмислення з боку національних судів, оскільки адміністративна та кримінальна відповідальності є подібними за своєю правовою природою, а при притягненні особи до адміністративної відповідальності є потреба у застосуванні повного спектру гарантій для забезпечення відправлення належного правосуддя. Відсутність у КУпАП прямої норми про право на перегляд справи за нововиявленими обставинами не дає підстави безумовно стверджувати про неможливість застосування такої екстраординарної процедури, оскільки це не є суто технічною процедурою, а додатковою гарантією, щоб кожний, хто вчинив адміністративне  правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був необґрунтовано покараний, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожної особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, була застосована належна правова процедура.

Марія Країло

Юрист Адвокатського об’єднання «Кравець і партнери»

АО «Кравець І Партнери»

🔸Постанова ВП ВС про підстави відшкодування шкоди Державою за незаконне притягнення до адміністративної відповідальності патрульною поліцією – https://forum.antiraid.com.ua/topic/15805-postanova-vp-vs-pro-pidstavi-vidshkoduvannja-shkodi-derzhavoju-za-nezakonne-pritjagnennja-do-administrativnoju-vidpovidalnosti-patrulnoju-policijeju/

✔️Не забудьте підписати петицію про мобілізацію активістів, що ховаються за іноземцями – https://t.me/rkravetsUA/15749

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

АО «Кравець І Партнери»

🔸ст.204-1 КУпАП https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10#n2398

🔸Судова практика оскарження незаконної заборони перетину кордону – https://forum.antiraid.com.ua/forum/28-viyizd-za-kordon-v-umovah-vojennogo-stanu-mobilizacija-ta-vijskova-sluzhba/

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Не забудьте приєднатись до телеграм каналу t.me/rkravetsUA

АО «Кравець І Партнери»

Окрім самого поняття «порушення присяги» виник спір і щодо строків, протягом яких суддю можна притягнути до відповідальності за порушення присяги.

Так, за останні два роки було прийнято і Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», і Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-VIII, яким також викладено в новій редакції Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI та внесені зміни в Закон України «Про Вищу раду юстиції», однак жодним з них не вирішено питання щодо їх узгодженості між собою.

Верховний Суд України у своїй постанові по справі №800/485/15 від 12.04.2016 року висловив таке своє бачення:

«…правила і строки для здійснення дисциплінарного провадження, які можуть бути застосовані при проведенні провадження щодо звільнення за порушення присяги судді, на думку колегії суддів, були передбачені саме положеннями Закону №2453-VI в редакції Закону №192-VIII, які набрали чинності з 28 березня 2015 року».

Тобто, Верховний Суд України вважає, що незалежно від дати подання скарги на суддю мають застосовуватися в сукупності Закон України «Про Вищу раду юстиції» та Закон України «Про судоустрій та статус суддів» в редакції та зі змінами Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд».

Таку думку Верховного Суду України варто більш детально розглянути з точки зору складу правопорушення, дисциплінарних стягнень та строків, що стосуються саме порушення присяги.

Відповідно до ст. 97 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у виді: попередження; догани — з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; суворої догани — з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців; тимчасового (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя — з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов’язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; переведення судді до суду нижчого рівня; висновку про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги.

По-перше, наведений вище перелік дисциплінарних стягнень є вичерпним.

По-друге, наведений вище перелік не відносить до видів дисциплінарного стягнення – рішення Вищої ради юстиції про внесення подання про звільнення судді з посади за порушення присяги.

Висновок про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги та власне рішення Вищої ради юстиції про внесення подання про звільнення судді з посади за порушення присяги – це два абсолютні різні рішення, які виносяться різними органами в рамках різних проваджень, що можуть здійснюватися відносно судді.

Так, згідно ч. 5 ст. 96 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» за наслідками дисциплінарного провадження Вища кваліфікаційна комісія суддів України може прийняти рішення про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади за наявності для цього підстав. Також, згідно ст. 7 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» за результатами перевірки суддів Тимчасова спеціальна комісія ухвалює висновок про порушення суддею присяги, який разом із матеріалами перевірки направляється Вищій раді юстиції для розгляду та прийняття нею рішення.

Тобто, застосувати такий вид дисциплінарного стягнення як висновок про направлення рекомендації до Вищої ради юстиції для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги може лише ВККС України або ТСК, що черговий раз підтверджує той факт, що рішення Вищої ради юстиції про внесення подання про звільнення судді з посади за порушення присяги не віднесено чинним законодавством до видів дисциплінарних стягнень, які можуть бути застосовані до судді.

Отже, норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів», як в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», так і в попередній редакції, тобто як до 28 березня 2015 року, так і після — не відносили рішення Вищої ради юстиції про внесення подання про звільнення судді з посади за порушення присяги до видів дисциплінарного стягнення.

Серед іншого ч. 4 ст. 96 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», яку на думку Верховного Суду України необхідно застосувати, сформульована наступним чином: дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Наголошуємо на тому, що цитована вище чинна норма визначає строки застосування дисциплінарних стягнень, до яких не віднесено рішення Вищої ради юстиції про внесення подання про звільнення судді з посади за порушення присяги.

Отже, норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів», як в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», так і в попередній редакції, тобто як до 28 березня 2015 року, так і після – містили виключно строки застосування дисциплінарних стягнень.

Варто звернути увагу, що Верховним Судом України грубо проігноровано положення п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», де передбачено, що заяви і скарги, подані до набрання чинності цим Законом, а також дисциплінарні провадження щодо суддів, розпочаті до набрання чинності цим Законом, здійснюються відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, що діяла на момент подачі відповідної заяви (скарги), відкриття відповідного дисциплінарного провадження

Серед іншого слід наголосити на тому, що в даній категорії справ Вища рада юстиції (в справах за скаргами, поданими до 28 березня 2015 року), приймаючи рішення про внесення подання про звільнення суддів з посади за порушення присяги, окрім норм щодо визначення строків, посилається на попередні редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і Закону України «Про Вищу раду юстиції», як на правові підставі внесення подання про звільнення суддів з посади за порушення присяги.

Посилання на попередні редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і Закону України «Про Вищу раду юстиції» є цілком логічним, адже нові редакції цих законів не містять визначення «порушення присяги».

Поняття та зміст порушення присяги було визначено виключно ч. 2 ст. 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» в попередній редакції до прийняття Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд».

Крім того, Закон України «Про Вищу раду юстиції» в попередній редакції містив ст. 37 під назвою «види стягнень, які може накласти Вища рада юстиції», де частиною третьою передбачено, що Вища рада юстиції може прийняти рішення про невідповідність судді займаній посаді та про внесення подання про звільнення цього судді з посади до органу, який його призначив чи обрав.

В свою чергу й ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» не відносить до підстав застосування дисциплінарної відповідальності порушення присяги судді.

Зважаючи на думку Верховного Суду України можна дійти також висновку, що Вища рада юстиції (у справах за скаргами, поданими до 28 березня 2015 року), приймаючи рішення про звільнення судді з посади за порушення присяги, не правильно застосувала норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і Закону України «Про Вищу раду юстиції» в попередній редакції, оскільки застосуванню підлягали норми чинного законодавства, що в свою чергу також свідчить про протиправність рішення Вищої ради юстиції.

З огляду на те, що Верховний Суд України прийшов до висновку щодо застування чинних редакцій Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і Закону України «Про Вищу раду юстиції», які не містять визначення складу такого проступку як «порушення присяги», не відносять порушення присяги до підстав дисциплінарної відповідальності, не зазначають виду дисциплінарного стягнення, яке може бути застосоване за порушення присяги, а отже не містять і строків його застосування, то відповідно притягнути суддю до відповідальності за порушення присяги неможливо.

Це черговий приклад того, що підготовка законів повинна здійснюватися з врахуванням діючої законодавчої бази та у взаємозв’язку з іншими нормативними актами, а не вноситись до Верховної ради під політичними гаслами. Абсурдність саме цієї ситуації полягає в тому, що деякі з членів Вищої ради юстиції приймали активну участь в розробці цих законів і наразі намагаються їх застосувати вибірково в порушення діючого законодавства та здорового глузду. Що на нашу думку яскраво свідчить про перетворення Вищої ради юстиції на каральний орган з метою знищення незалежної судової влади в Україні та побудові тоталітарної держави.

Анна Мартиненко
Адвокат, Адвокатська компанія «Кравець і партнери»

Ростислав Кравець
Адвокат, старший партнер Адвокатської компанії «Кравець і партнери»

Адвокатская компания Кравец и Партнеры