Такі питання включені до порядку денного засідання ПДП ВРП, що заплановане на 10:00.

Так, на суддю Чугуївського міського суду Харківської області Оксани Золотоверху направив дві скарги її колега Олег Кирильчук з Миколаєва. Він зазначає, що суддя незаконно зупинила провадження у справах про адміністративне правопорушення — за стст.124 та 130 КпАП. Обидві скарги об’єднали в одне провадження та передали на розгляд ПДП.

Дві скарги Романа Маселка стосуються «змови на зрив кваліфоцінювання» в Окружному адміністративному суді м.Києва. Цього разу в цьому він звинувачує Тетяну Скочок та Сергія Каракашьяна. Справу щодо останнього почали слухати ще у грудні минулого року, але оголосили перерву — до отримання відповідей на запити від Офісу Генпрокурора та НАБУ. Оскільки, як пояснив представник судді адвокат Ростислав Кравець (на фото ліворуч), розмова, що нібито відбувалася в кабінеті голови ОАСК і на яку посилається дисінспектор, мала місце на три години пізніше, ніж зазначено на носії.

На суддю Подільського районного суду м.Києва Світлану Захарчук поскаржився мер столиці Віталій Кличко. Він звинуватив суддю в «систематичному безпідставному затягуванні розгляду справи» за його позовом до «ТРК «Студія 1+1» про захист честі, гідності та ділової репутації, що перебувала в її провадженні із вересня 2020 року.

В поясненнях С.Захарчук наголосила, що недотримання строків розгляду пов’язане із надмірним навантаженням на суд, де на момент надходження позову працювала лише третина суддів від штату. До речі, у вересні 2025 року суддя завершила розгляд цього позову, відмовивши в його задоволенні.

Місяць тому справу почали розглядати, але оголосили перерву для додаткового дослідження матеріалів.

До судді Шевченківського районного суду м.Києва Ольги Юзькової виникли претензії через безпідставне, на думку скаржника, повернення позовної заяви, в оскаржувалася постанова про накладання стягнення за порушення правил паркування. Втім, місяць тому суддя вийшла у відставку, тож палаті доведеться лише виконати формальності та закрити провадження.

Крім цього, перша ДП має визначитися із відкриттям справи за скаргою активістки щодо судді Якимівського районного суду Запорізької області Тетяни Нестеренко (відряджена до Самарського районного суду м.Дніпра), а також затвердити 19 висновків дисінспекторів про відмову у відкритті провадження, а ще 42 скарги — повернути без розгляду.

Джерело: zib.com.ua

АО «Кравець І Партнери»

📱Щоб дізнатись більше корисної інформації, не забудьте підписатись на канал. Слідкуйте за новинами та підтримуйте Україну💙💛.

🔸Постанова ВП ВС про відсутність обов’язку у виконавця при накладені арешту у виконавчому провадженні самостійно визначати залишок заборгованості – https://forum.antiraid.com.ua/topic/16254-postanova-vp-vs-pro-vidsutnist-obovjazku-u-vikonavcja-pri-nakladeni-areshtu-u-vikonavchomu-provadzhenni-samostijno-viznachati-zalishok-zaborgovanosti/

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

🙏Буду вдячний за ⚡️зарядження та підтримку каналу💙💛

АО «Кравець І Партнери»

Обговорюємо рішення Великої палати, яке впливає на здійснення судочинства у кримінальних, господарських, цивільних та адміністративних справах. Це стосується особливостей застосування законодавства в умовах воєнного стану.

📱Щоб дізнатись більше корисної інформації, не забудьте підписатись на канал. Слідкуйте за новинами та підтримуйте Україну💙💛.

🔸 Постанова ВП ВС про зупинення провадження у справі у разі, якщо сторона є військовослужбовцем – https://forum.antiraid.com.ua/topic/16221-postanova-vp-vs-pro-zupinennja-provadzhennja-u-spravi-u-razi-jakshho-storona-je-vijskovosluzhbovcem/

🔸ст. 335 КПК. Зупинення судового провадження – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#n2878

🔸ст. 251 ЦПК. Обов’язок суду зупинити провадження у справі – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#n7875

🔸ст. 227 ГПК. Обов’язок суду зупинити провадження у справі – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12#n3216

🔸ст. 236 КАСУ Зупинення провадження у справі – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#n11238

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Приєднуйтесь до каналу https://t.me/rkravetsUA

🙏Буду вдячний за ⚡️зарядження та підтримку каналу💙💛

АО «Кравець І Партнери»

Кримінальне провадження №12025105100000394 було зареєстроване 13 березня. Витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань розмістив на своїй сторінці у Telegram сам адвокат Ростислав Кравець.

«З матеріалів справи вбачається, що 21 серпня 2024 року особа Федорів Ірина Павлівна на своїй сторінці «Фейсбук», а також на сторінці громадської організації «ГОЛКА» опублікувала пост про адвокатську діяльність Кравця Р.Ю., чим втрутилася в його адвокатську діяльність», – повідомляється у документі.

Очевидно йдеться про пост, де жінка порушує заборону ототожнення адвоката з клієнтом і закликає звернути увагу на тих адвокатів, «які системно та самостійно обирають собі «ватних» клієнтів і у судових засіданнях відчайдушно їх захищають». А в авторській публікації цього дня на сайті «Голка» (І.Федорів є головою цієї громадської організації) йдеться про «адвокатів, хто системно представляє в суді інтереси зрадників, «суддів майдану» та інших шкідників державності».

Нагадаємо, згідно з ч.1 ст. 397 КК вчинення в будь-якій формі перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника чи представника особи по наданню правової допомоги або порушення встановлених законом гарантій їх діяльності та професійної таємниці карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або пробаційним наглядом на строк до трьох років, або обмеженням волі на той самий строк.

Джерело: advokatpost.com

АО «Кравець І Партнери»

Згідно з оголошенням ВАКС і повідомленням адвоката Ростислава Кравця у фейсбуці, зазначених осіб, а також колишніх на момент видачі кредиту директорку департаменту банківського нагляду НБУ Світлану Фабер, заступницю начальника Головного управління НБУ в Києві та Київській області Ірину Мєзєнцеву і директора юрдепартаменту НБУ Віктора Новікова звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку зі спливанням строків давності та закриттям кримінального провадження, з майна і коштів знято арешти.

Водночас, як зазначив Кравець, клопотання про звільнення ексвласника виведеного з ринку VAB Банку Олега Бахматюка від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності залишено без задоволення.

Згідно із судовим документом, Бахматюк і його сестра Наталія Василюк проходять за іншим кримінальним провадженням, яке було порушено в грудні 2019 року.

Рішення ВАКС від 20 грудня про закриття кримінального провадження наразі відсутнє в базі судових рішень.

Як повідомлялося, детективи НАБУ 11-12 листопада 2019 року повідомили про підозру експершому заступнику голови Нацбанку України Олександру Писаруку, який на той момент очолював правління Райффайзен Банку Аваль, члену ради НБУ Миколі Каленському та ексголові банківського нагляду НБУ Аллі Шульзі в заволодінні грошовими коштами стабілізаційного кредиту VAB Банку на 1,2 млрд грн у жовтні 2014 року. Крім них, про підозру було повідомлено ще п’ятьом особам: голові наглядової ради та заступнику голови правління VAB Банку, а також трьом посадовим особам приватних компаній, пов’язаних із власниками банку.

З 13 до 15 листопада ВАКС ухвалив рішення про домашній арешт Каленського і взяття під варту п’ятьох інших підозрюваних на 60 днів з альтернативою застави. Найбільшу суму застави було визначено для Шульги – 15,368 млн грн, для директора “Станіславської торговельної компанії” – 1,92 млн грн, ексзаступника голови правління VAB Банку – 1,15 млн грн, директора ТОВ “Бізнес-центр “Експертиза” – 0,38 млн грн і засновника одного з товариств – 0,58 млн грн. Писаруку ВАКС обрав запобіжний захід у вигляді застави 5 млн грн без тримання під вартою.

Наприкінці листопада 2019 року МВС України за заявою НАБУ оголосило в розшук у цій справі ексвласника VAB Банку Бахматюка та його сестру, гендиректорку”Авангарду” Василюк.

НБУ в листопаді 2014 року через 40 днів після надання стабкредиту визнав ВіЕйБі Банк неплатоспроможним, а 20 березня 2015 року вирішив відкликати його банківську ліцензію і ліквідувати.

Джерело: interfax.com.ua

АО «Кравець І Партнери»

Заявник просив Суд перевірити на відповідність Конституції України частину другу статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України “Про судовий збір” від 8 липня 2011 року № 3674–VI зі змінами (далі – Закон).

Зазначеними приписами Закону встановлено обов’язок стягувача у виконавчому провадженні сплачувати судовий збір за подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи виконавчої служби за зверненням з апеляційною чи касаційною скаргою на ухвалу судді, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця.

Автор клопотання наголошував, що застосування в остаточному судовому рішенні в його справі приписів Закону, що їх він оспорює, порушує його право на судовий захист та на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55 Конституції України) та не забезпечує виконання державою судового рішення й контролю за його виконанням (стаття 129-1 Основного Закону України).

Розв’язуючи питання порушені в конституційній скарзі, Конституційний Суд України визнав частину другу статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України “Про судовий збір” від 8 липня 2011 року № 3674–VI зі змінами такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), в тім, що вони уможливлюють справляння судового збору при поданні апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду, постановлену за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

У Рішенні Суд наголосив на значущості приписів частин першої, другої статті 55 Конституції України щодо права кожного захищати в судовому порядку свої права і свободи, що зазнають порушення або утиску внаслідок рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень, а також вказав, що приписи третього речення частини другої статті 3, статті 8, частин першої, другої статті 55 Основного Закону України зобов’язують державу запровадити на законодавчому рівні такий юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, який забезпечуватиме процесуальні можливості для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод.

Суд вважає, що право на судовий захист, установлене частиною першою статті 55 Конституції України, слід розглядати у зв’язку з основними засадами судочинства, визначеними приписами частини другої статті 129 Конституції України, та з урахуванням права на справедливий суд (складником якого є обов’язок держави виконати судове рішення), ґарантованого статтею 6 Конвенції, як його тлумачить Європейський суд із прав людини.

Суд констатував, що має місце необґрунтоване втручання в право стягувача на доступ до суду, оскільки особі, яка сплатила судовий збір за подання до суду позовної заяви й отримала доступ до суду та домоглася ухвалення на її користь обов’язкового судового рішення, доводиться додатково (повторно) сплатити судовий збір за здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.

Зазначене вказує на відсутність належних юридичних механізмів реалізації права на доступ до суду, а також свідчить про брак реального судового контролю на стадії виконання судового рішення, оскільки має місце ускладнення практичної реалізації особою її права на доступ до суду, що є порушенням конституційних засад судочинства та принципів цивільного процесуального права.

З огляду на наведене, ураховуючи те, що особа, оскаржуючи ухвалу суду першої інстанції, намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, Суд вказав, що законодавець не діяв відповідно до принципів справедливості, розумності, пропорційності, забезпечення балансу між інтересами держави в стягненні судового збору та інтересами заявника щодо доступу до правосуддя.

Суд дійшов висновку, що частина друга статті 3, підпункт 9 пункту 1 частини другої статті 4 Закону є такими, що суперечать частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 55, статті 129-1 Конституції України.

Визнані неконституційними в зазначеному аспекті приписи Закону, утрачають чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Суддя-доповідач у цій справі – Галина Юровська. Текст Рішення буде оприлюднено на офіційному вебсайті Суду 14 травня 2024 року.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

 Із зростанням кількості випадків притягнення до відповідальності за  вчинення домашнього насильства – зростає кількість судових справ та формується судова практика.

Кримінальний кодекс передбачає відповідальність за домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи.

Об’єктивну сторону кримінального правопорушення, передбаченого ст. 126-1 КК України, становлять діяння, що виражаються в систематичному насильстві у формах фізичного, психологічного та економічного насильства. Сексуальне насильство виходить за межі цих форм і за наявності підстав кваліфікується за відповідними статтями КК України (постанова ККС ВС від 25 лютого 2021 року у справі № 583/3295/19 (провадження № 51-6189км20).

Відповідно до п. 1 ч. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство – діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Для того, щоб обґрунтувати наявність домашнього насильства у конкретному випадку, сторона обвинувачення має довести обставини, які свідчать, що потерпіла від інкримінованого злочину особа є водночас і жертвою домашнього насильства.

Це не виключає того, що докази існування ситуації домашнього насильства можуть міститися і в самих обставинах злочину, які доводять, що певний випадок насильства є проявом поведінки, характерної для домашнього насильства.

Докази того, що інкримінований злочин пов`язаний з домашнім насильством, мають бути надані стороною обвинувачення, аби сторона захисту отримала можливість їх спростувати.

Необхідною умовою визнання судом злочину таким, що пов`язаний з домашнім насильством, є відображенням цієї обставини у формулюванні обвинувачення з встановленням органом досудового розслідування відповідних фактичних обставин. (Правова позиція Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 17 червня 2021 року у справі № 717/764/20 Кримінальна юрисдикція)

Щодо необхідної умови визнання судом злочину таким, що пов`язаний з домашнім насильством

В даній статті розглядаються справи тільки кримінального судочинства. Адміністративні правопорушення тут не досліджуються, хоча  слід зазначити, що вони розглядаються судом,  який вирішує питання щодо притягнення винуватця до кримінальної відповідальності як епізоди систематичності і їх приймає до уваги.

Так, щодо доведення систематичності домашнього насильства Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду виклав Правову позицію в  Постанові від 28 лютого 2023 року у справі № 725/4683/20. Суд не погодився з підходом апеляційного суду, який зводився до того, що кримінальне провадження за статтею 126-1 КК може бути розпочате лише після того, як за попередні епізоди домашнього насильства особа була не менш ніж двічі притягнута до відповідальності за статтею 173-2 КУпАП.  «…Домашнє насильство майже ніколи не становить собою окремий епізод, а зазвичай охоплює кумулятивне та взаємопов`язане фізичне, психологічне, сексуальне, емоційне, вербальне та фінансове насильство щодо близького члена сім`ї чи партнера, наслідки якого виходять за межі обставин окремого епізоду. Повторення послідовних епізодів насильства в особистих стосунках становить собою особливий контекст і динаміку домашнього насильства. Воно становить собою триваюче правопорушення, що характеризується продовжуваним зразком поведінки, в якому кожен окремий інцидент є цеглиною більш загального зразку поведінки.

Для доведення систематичності домашнього насильства важливими є сам факт і обставини вчинення окремих його епізодів. Правові наслідки, які настали чи не настали для кривдника за цими окремими епізодами, а також час, коли такі наслідки настали, не є обставинами, які можуть впливати на доведеність цих епізодів.

Мета адміністративного покарання і інших адміністративних заходів держави полягає в негайному реагуванні на окремий випадок домашнього насильства, який сам по собі не становить кримінального правопорушення, з метою своєчасно та ефективно запобігти подальшій ескалації насильства та захистити жертву.

Для доведення систематичності домашнього насильства важливими є сам факт і обставини вчинення окремих його епізодів. Правові наслідки, які настали чи не настали для кривдника за цими окремими епізодами, а також час, коли такі наслідки настали, не є обставинами, які можуть впливати на доведеність цих епізодів.

Суд вже зазначав, що домашнє насильство може доводитися будь-якими доказами, допустимими у кримінальному провадженні, і закон не містить вимоги доведення його спеціально визначеними засобами доказування( Постанова від 14 червня 2022 року, справа № 585/3184/20). Серед іншого, суд може прийняти до уваги адміністративні протоколи поліції, обмежувальні приписи, рішення суду в справі про адміністративне правопорушення (Постанови від 25 лютого 2021 року, справа № 583/3295/19; від 14 червня 2022 року, справа № 585/3184/20), які оцінюються ним у сукупності з іншими доказами, наданими сторонами.…»

Отже, підсумовуючи  вище зазначене, слід наголосити на тому, що в судовій практиці склалось чітке розуміння  об’єктивної сторони кримінального правопорушення, передбаченого ст. 126-1 КК України, а саме домашнього насильства.

Ірина Коваленко

Адвокат, керівник кримінальної практики АО «Кравець і партнери»

+380-44-229-6950

АО «Кравець І Партнери»

Кримінальним кодексом України визначено, що геноцид є кримінально караним діянням та утворює індивідуальний склад злочину. Фактично кримінальне законодавство дає визначення поняття геноциду як дії, за вчинення яких особи можуть понести покарання.

Зокрема, частина 1 статті 442 Кримінального кодексу України тлумачить геноцид як діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу.

Вчинення такої категорії суспільно небезпечних дій обов’язково здійснюється з мотивів явної нетерпимості (національної, етнічної, расової, релігійної). При цьому законодавець передбачає відповідальність, у тому числі, й за публічні заклики до геноциду, за виготовлення матеріалів, які закликають до геноциду з метою їх розповсюдження, а також за розповсюдження матеріалів, які закликають до геноциду (ч. 2 ст. 442 Кримінального кодексу України).

Визначення поняттю «геноцид» надає також і міжнародне законодавство. Так, у статті 2 Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього від 12 січня 1951 року вказано, що геноцидом є будь-які з наступних дій, здійснюваних з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: вбивство членів цієї групи; нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи; навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи; дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи; насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Звичайно, розслідування такого виду злочину як геноцид та притягнення винних за його вчинення є надзвичайно актуальним процесом, що потребує спеціальних знань та умінь. На службових осіб, які в рамках кримінального провадження збирають докази, виявляють осіб, причетних до скоєння злочину, а також проводять інші дії, направлені на встановлення об’єктивної істини у справі, покладається величезний тягар відповідальності у вигляді доказування.

Процес розслідування кримінальних проваджень – це поетапний механізм збору, фіксації та використання доказів уповноваженою на те службовою особою. Розслідування проводиться слідчим, процесуальне керівництво провадженням здійснює прокурор, а оперативні співробітники допомагають виконувати доручення в рамках розслідування.

Вчинення таких дій здійснюється з однією метою – швидко, всебічно та повно дослідити обставини справи і прийняти законне рішення.

Розслідування тяжких резонансних справ перебуває на контролі органу досудового розслідування, в якому воно проводиться, та Міністерства внутрішніх справ України, тому завжди знаходиться під пильною увагою не тільки керівництва підрозділу, а й громадськості, засобів масової інформації тощо. На слідчого, прокурора одночасно покладається найвищий ступінь відповідальності за розслідування, а кожна їх дія перебуває під наглядом.

Геноцид безспірно належить до категорії злочинів, за розслідуванням яких стежить вся країна. Вказане діяння є злочином проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. Злочин має численну кількість потерпілих осіб, права та законні інтереси яких були порушені та підлягають поновленню.

Загальновідомим є факт, що відкрита російська експансія супроводжується вчиненням загарбниками злочинів агресії, воєнних злочинів, а також злочинів геноциду та злочинів проти людяності.

Зазначені злочини у більшості випадків зафіксовані, задокументовані та внесені до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань. За даними Офісу Генерального прокурора, станом на серпень 2023 року зареєстровано близько 89 000 таких злочинів.

Але така кількість зареєстрованих кримінальних проваджень – це не лише формальне внесення даних у Реєстр, адже кожен злочин ретельно фіксують і розслідують правоохоронні органи. Водночас робота слідчого неможлива без судового контролю, оскільки більшість слідчих дій має бути санкціонована судом.

Саме тому з перших днів повномасштабної агресії перед судами також постало важливе й відповідальне завдання – забезпечити, щоб доказова база була належним чином зафіксована і могла бути використана.

Окрім того, слід вказати, що набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо особливостей обчислення строків досудового розслідування в умовах воєнного стану» від 23 серпня 2023 року №3341-IX.

Даним законом було внесено зміни до статті 615 Кримінального процесуального кодексу України, що встановлює особливий режим кримінального провадження в умовах воєнного стану, і якими коректується первинне нормативне регулювання питання обчислення під час дії воєнного стану строків досудового розслідування у кримінальних провадженнях, в яких жодній особі не було повідомлено про підозру на дату введення воєнного стану.

Зокрема, у кримінальних провадженнях, в яких з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР та на дату введення в Україні воєнного стану жодній особі не повідомлено про підозру, строк від дати введення воєнного стану до дати його припинення чи скасування не включається до загальних строків, передбачених частиною другою статті 219 Кримінального процесуального кодексу України.

Також, у кримінальних провадженнях, в яких відомості про кримінальне правопорушення внесено до ЄРДР або винесена постанова про початок досудового розслідування у порядку, встановленому статтею 615 Кримінального процесуального кодексу України, від дати введення воєнного стану і до дати його припинення чи скасування строк досудового розслідування до дня повідомлення особі про підозру становить 30 місяців. Дана норма не стосується злочинів, передбачених статтями 437-439, ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України.

Ключовими є зміни, внесені до ч. 2 статті 219 Кримінального процесуального кодексу України, відповідно до яких строк досудового розслідування, з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР або винесення постанови про початок досудового розслідування у порядку, встановленому статтею 615 Кримінального процесуального кодексу України, до дня повідомлення особі про підозру не обчислюється у кримінальних провадженнях щодо злочинів, передбачених статтями 437-439 Кримінального кодексу України (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масового знищення) чи ч. 1 статті 442 Кримінального кодексу України (геноцид). Так само не обчислюється загальний строк досудового розслідування й при об’єднанні кримінальних проваджень у порядку, передбаченому статтею 217 КПК, якщо досудове розслідування хоча б в одному з них здійснюється за ознаками злочину, передбаченого статями 437-439 чи частиною першою статті 442 Кримінального кодексу України.

Враховуючи викладене, питання притягнення до відповідальності воєнних злочинців однозначно є важливим та дійсно потребувало актуальних змін у відповідності до ситуації, що склалась. Зважаючи на складність цих розслідувань та важливість збору доказів для їх передачі до судових інстанцій як України, так і міжнародних, що може зайняти необмежену кількість часу, виключення обмежень щодо строків досудового розслідування до повідомлення особі про підозру є важливим кроком.

Адвокат, Інна Цесельська

АО Кравець і партнери

АО «Кравець І Партнери»

Їхні справи, згідно з ухвалою Верховного Суду про зміну територіальної підсудності, передали на розгляд судам в інших регіонах України.

Теоретично це мали бути суди, найбільш близькі за прихильністю до тих, які опинилися в окупації, але на практиці це не завжди так. І нерідко виходить, що підсудний та свідки у справі перебувають за 300-400 км від суду, куди тепер мають прибути для свідчень.

До того ж, у ході бойових дій частину судів було зруйновано, частину матеріалів проваджень – втрачено, а судді не хочуть переймати на себе відповідальність за старі справи, що розглядалися іншими судами.

Крім того, далеко не на всіх звільнених теренах суди відновили роботу.

“Страна” розбиралася, як працюють суди на звільнених територіях та з якими складнощами при розгляді справ вони стикаються.

Проблеми логістики

Адвокат Євген Солодко розповідає “Страні” про конкретний приклад роботи одного із судів на звільненій території Харківської області – Куп’янського суду, чиї функції було передано суду у Новомосковську (Дніпропетровська область).

“Уявіть цю логістику. Поліція у Куп’янську затримала якогось злочинця, він сидить у Харківському СІЗО, а справу слухає суд у Новомосковську, слідчий суддя у Новомосковську, а апеляція – у Дніпрі. Як вам така географія?”, – каже Солодко.

Через плутанину з передачею справ та складною логістикою більшість засідань у справах на звільнених територіях вимушено проводять у режимі відеоконференцій. А враховуючи якість зв’язку та перебої з інтернетом, забезпечити якісний розгляд справ за таких умов дуже важко.

“Якщо ви не хочете, щоб ваш підзахисний катався по етапу, то судді просто ставлять тебе перед фактом – засідання пройде в режимі відеоконференції. Підзахисний може наполягти на тому, щоб особисто приїхати на засідання, але його повезуть під конвоєм в іншу область та безпеку шляху ніхто не гарантує. І ось, людина дає свідчення суду із СІЗО, дивлячись у монітор. Людський контакт відсутній повністю. Всі ж пам’ятають, що суд при ухваленні рішень керується у тому числі своїм внутрішнім переконанням. А яке враження про людину можна отримати, бачачи її лише через екран ноутбука?”, – розповідає Євген Солодко.

Частину справ втратили, частину не встигли передати

Після звільнення територій деякі суди почали відновлювати роботу, наприклад, у Херсоні.

Проте у Балаклії, Куп’янську та багатьох інших звільнених містах Харківської області суди так і не відновили роботу.

До того ж, багато приміщень судів отримали пошкодження під час бойових дій, були пограбовані, а деякі з них – повністю зруйновані. Частину матеріалів справ, які не встигли звідти вивезти, просто втрачено, і відновити матеріали проваджень у повному обсязі у низці випадків вже не вдасться.

“Звідти, де йшли активні військові дії, частину справ було передано на розгляд іншим судам. Але виникли проблеми: десь встигли передати справи, а десь ні. До того ж, не в усіх судах встигли вивезти справи, особливо на Херсонщині. Є процедура відновлення втраченого провадження. Що вдасться – відновлять, але велике питання – як це позначиться на об’єктивності розгляду справ”, – каже “Страні” адвокат Ростислав Кравець.

Судовий пінг-понг

Є й інша проблема: ті суди, які прийняли справи з окупованих територій, просто завалені роботою – вони зобов’язані продовжувати розглядати і свої провадження. На цьому ґрунті вже виникають скандали.

“Судам пачками скинули тисячі справ, а коли вони почали розбиратися, виявилося, що деякі провадження, включаючи кримінальні, розглядалися по десять років. Судді не хочуть брати на себе цю відповідальність, адже потім почнуться питання від ЄСПЛ, що вони затягували розгляд, хоча вони тут взагалі ні до чого”, – розповідає Ростислав Кравець.

Частина справ, переданих зі звільнених територій, суди розглянули та повертають назад – але проблема в тому, що ті суди вже не хочуть їх приймати, навіть якщо вони відновили роботу.

“Треба розуміти, що передавали ці справи найчастіше до судів, які самі є прифронтовими. У них своїх проблем достатньо: постійні повітряні тривоги, обстріли, відсутність світла, інтернету. У деяких судах лише дві години на день працює інтернет. Вони і свої справи до ладу розглянути не можуть, а тут ще тисячі справ їм скинули з інших судів.Тому, звісно, назрівають конфлікти. Нема фінансування, низькі зарплати у секретарів судів – люди звільняються. Справи передали до нових судів, частину справ суди їм повертають, а ті вже приймати ці справи назад не хочуть – мовляв, ми розпочнемо роботу з чистого аркуша”, – каже Ростислав Кравець.

СТРАНА

АО «Кравець І Партнери»

На жаль, судова практика пішла шляхом закриття кримінальних проваджень за п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України – набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою.

Дійсно, на даний час чинний КПК України не передбачає порядок дій суду у випадку визнання неконституційною норми, що регулювала склад кримінального правопорушення та відповідальність за нього.

В той же час, відповідно до ч. 6 ст. 9 КПК України у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу.

В свою чергу, п. 1 ч. 1 ст. 7 КПК України передбачає серед основних засад кримінального судочинства – верховенство права.

В даному випадку, відбулося закриття кримінального провадження за так званих нереабілітуючих обставин у зв’язку з декриміналізацією кримінальної відповідальності, що позбавляє фактично особу можливості реабілітуватися в очах суспільства.

Слід звернути увагу, що Верховним Судом у складі Касаційного кримінального суду в постанові по справі №569/4061/17 від 24.07.2018 року вже було надано висновок з приводу того, що слід вважати декриміналізацією, зокрема:

«…Поняття закону про кримінальну відповідальність означає не тільки Кримінальний кодекс взагалі, але і його окремі структурні елементи (норми), розділи, статті, частини статей, пункти, абзаци, речення, словосполучення, слова і цифри [4.3.1].

Скасування злочинності діяння означає його декриміналізацію (повну або часткову), яка може бути досягнута, зокрема шляхом: скасування норм Особливої частини КК України; внесення змін до них – включення до диспозицій додаткових ознак або виключення ознак, які були у попередній редакції норми; нового офіційного тлумачення кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією нормою поведінки без зміни її змісту Згідно зі ст.147 Конституції офіційне тлумачення законів дає Конституційний Суд [4.2]…»

https://reyestr.court.gov.ua/Review/75528776

Тобто, Верховний Суд, висновки якого згідно ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються іншими судами при прийнятті рішень, не відносить визнання неконституційною норми до шляхів декриміналізації, що власне виключає можливість застосування п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Крім того, щодо скасування кримінальної відповідальності судом йшлося раніше в рішеннях Конституційного Суду України, зокрема:

– в частині четвертій статті 5 Кодексу 2001 року йдеться про можливість його зміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність», а також керувався своєю юридичною позицією, викладеною у справі про зворотну дію кримінального закону в часі, за якою «зіставлення положень статей 8, 58, 92, 152, пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та статті 6 Кодексу дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом’якшують відповідальність особи (рішення Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року №1-рп/2011).

Названі правові висновки дають можливість стверджувати, що вирішення питання криміналізації чи декриміналізації такого злочину не відбувається в рамках прийняття рішення Конституційним Судом України, а можливе лише шляхом внесення відповідних змін до закону про кримінальну відповідальність.

В той же час, суд, вирішуючи питання про закриття провадження, мав би дослідити і питання того, з якого моменту закон не відповідав вимогам Конституції України, в тому числі і щодо відповідності його засадам верховенства права.

Згідно ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. При цьому одним з ключових елементів верховенства права є визнання того факту, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України).

З аналізу змісту Закону України «Про Конституційний Суду України» вбачається, що розгляд Конституційним Судом України конституційної скарги/подання/звернення нерозривно пов’язаний із перевіркою Конституційним Судом України дотримання принципів верховенства права, а розгляд такого конституційного провадження матиме в тому числі і факти встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення іншої справи, зокрема щодо того чи порушувало законодавство принципи верховенства права в розрізі дотримання основоположних прав людини.

Так, дійсно відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Слід звернути увагу, що в даній нормі мова йде виключно про втрату чинності, в той же час факт встановлення порушення принципів верховенства права при визнані неконституційності норм не обмежено жодним строком, а точніше дане порушення верховенства права має місце з моменту прийняття такого акту, а не з моменту його встановлення судом.

Так, визнаючи неконституційною норму ст. 366-1 КК України, Конституційний Суд України у своєму рішенні №13-р/2020 від 27.10.2020 року встановив таке:

«…Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину… покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного“; „правова держава, вважаючи покарання передусім виправним та превентивним засобом, має використовувати не надмірні, а лише необхідні і зумовлені метою заходи“ (абзац п’ятий підпункту 4.1 пункту 4,абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Конституційний Суд України також наголошував, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов’язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Криміналізація конкретного вчинку людини можлива за умови, якщо це відповідає, зокрема, сукупності таких критеріїв: значна (суттєва) суспільна небезпека діяння; поширення аналогічних діянь у суспільстві; неефективність інших галузевих правових засобів впливу на зазначені діяння; неможливість успішної боротьби з діянням менш репресивними методами.

У разі недотримання законодавцем вказаних критеріїв криміналізації може виникнути ситуація, коли злочином буде визнано діяння, якому не притаманні достатні для криміналізації характер та ступінь суспільної шкоди. У такому випадку криміналізація здійснюється за відсутності для цього підстав, і за її результатом злочином визнається діяння, яке об’єктивно таким не є. Внаслідок цього створюються законодавчі основи для безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, за яке настає менш сувора юридична відповідальність. Наведене порушує конституційний принцип верховенства права (частина перша статті 8 Основного Закону України)…»

Тобто, судом було встановлено неконституційність норми ст. 366-1 КК України саме з мотивів порушення принципів верховенства права і саме цей факт має бути першочергово взятий до уваги, враховуючи вимоги ст. 9 та ст. 7 КПК України.

Вважаємо, що врахування лише факту прийняття рішення Конституційним Судом України без врахування встановлених Конституційним Судом України обставин невідповідності, не відповідає принципам повного та всебічного з’ясування обставин у кримінальному процесі.

Визначальним в даному випадку є те, що норма була визнана неконституційною саме з підстав порушення верховенства права, а не, наприклад, з підстав порушення процедури прийняття акту Верховною Радою України, тобто з самого початку прийняття Верховною Радою України дана норма порушувала верховенство права, а отже не могла в правовій державі нести будь-які негативні наслідки саме для людини, а відповідальність за неякісне законодавство має нести виключно держава в особі її органів.

Тобто, в даному випадку, Верховною Радою України було прийнято неякісний закон, що є помилкою в діяльності законодавчого органу, яка не може бути усунута шляхом втручання в права людини, зокрема в розрізі того, що вона не може зазнавати переслідування чи бути притягнутою до відповідальності на підставі неякісного закону, який не відповідає вимогам верховенства права.

Вважаємо за необхідне звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини щодо допущених державою помилок, зокрема:

«…потреба виправити колишню «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), заява №36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява №32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява №35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року)…»

В той же час, вважаємо, що така помилка держава може бути цілком логічно та у відповідності до вимоги КПК України усунута державою в особі прокурора, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КПК України прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Згідно з абз. 2 п. 4 р. V Порядку організації діяльності прокурорів і слідчих органів прокуратури у кримінальному провадженні, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України №51 від 28.03.2019 року, прокурори у судовому провадженні відповідно до вимог законодавства реагують на порушення закону, що обмежують права учасників судового провадження або можуть вплинути на законність прийнятого рішення.

Відповідно до пункту b статті 13 Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів (прийнятих Восьмим Конгресом Організації Об’єднаних Націй з профілактики злочинності і поводження з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня – 7 вересня 1990 року) при виконанні своїх обов’язків обвинувачі захищають державні інтереси, діють об’єктивно, належним чином враховують положення підозрюваного та жертви і звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні або невигідні вони для підозрюваного.

Одним з обов’язків прокурора пунктом b статті 24 Рекомендацій Rec (2000) 19 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя передбачено поважати і намагатися захищати права людини, як це викладено в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Такі міжнародні стандарти функціонування прокуратури знайшли своє відображення і в законодавстві України.

Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Приписи частини другої статті 9 КПК України зобов’язують прокурора всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Згідно ст. 22 Закону України «Про прокуратуру» прокурор підтримує державне обвинувачення в судовому провадженні щодо кримінальних правопорушень, користуючись при цьому правами і виконуючи обов’язки, передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України.

Частиною першою статті 340 КПК передбачено положення, згідно з яким, якщо в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що пред’явлене особі обвинувачення не підтверджується, він після виконання вимог статті 341 цього Кодексу повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення.

З огляду на викладене, підтримання державного обвинувачення є лише часткою від законодавчо визначених функцій діяльності прокуратури, спрямованої на захист прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. Від належного виконання прокурором покладених на нього обов’язків у значній мірі залежить, чи будуть досягнуті завдання кримінального провадження, визначені у статті 2 КПК, зокрема: забезпечення того, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини; жоден невинуватий не був обвинувачений; жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу; щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура та прийнято законне рішення як під час розслідування справи, так і за результатами її судового розгляду.

Аналогічні висновки щодо підтриманні державного обвинувачення містяться і в постанові Верховного Суду України по справі №5-332кс15 від 21.01.2016 року, відступу від якої ще не було здійснено Верховним Судом.

Аналіз вказаних вище норм національного та міжнародного права дозволяє стверджувати, що саме в обов’язки, а не права прокурора входять повноваження щодо здійснення дотримання законності, незалежно від того вигідно чи невигідно це для обвинуваченого/підозрюваного, адже його мета діяльності це сприяння забезпеченню виконанню завдань кримінального судочинства, в тому числі і щодо прийняття законного процесуального рішення, тобто такого яке відповідає закону та основоположним принципам.

В той же час, ст. 5 КПК України передбачає, що процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Вважаємо, що в даному випадку прокурор, встановивши з рішення Конституційного Суду України №13-р/2020 невідповідність норми ст. 366-1 КК України принципам верховенства права з моменту її прийняття та втрату нею чинності 27.10.2020 року, на виконання своїх обов’язків щодо забезпечення законності з метою забезпечення завдань кримінального процесу щодо прийняття законного рішення, зважаючи на те, що норма втратила чинність, а отже і обвинувачення не може бути підтверджене, в порядку 340 КПК України повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення.

В той же час, якщо прокурором буде виконано свої обов’язки, в суду буде можливість прийняти законне рішення зокрема щодо закриття кримінального провадження на підставі п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК України, оскільки лише відмова прокурора від державного обвинувачення за статтею, яка не відповідає верховенству права відповідала б основним засадам кримінального судочинства і не сприяла б прийняттю незаконних рішень на підставі п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України, яка взагалі не передбачає такого права для суду.

В інакшому випадку, на підставі ст. 80 КПК України можливе подання стороною захисту заяви про відвід прокурора і після початку судового розгляду у випадках, якщо підстава для відводу стала відома після початку судового розгляду. В будь-якому разі відвід повинен бути вмотивованим.

В цьому випадку, підставами для відводу прокурору відповідно до ст. 77 КПК України є інші обставини, які викликають обґрунтовані сумніви в його неупередженості. Виходячи з засад діяльності прокуратури, у суду не буде підстав для відмови у такому відводі та направлені відповідних звернень щодо притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності.

Насамкінець, не заперечуємо, що питання є дискусійним та багатогранним, але вода камінь точить, і тільки від нас залежить – все ж таки дотримуватися верховенства права, прав людини чи політичної доцільності, адже порушенням прав одних не забезпечити дотримання прав інших, і кожному, незалежно від обставин має бути гарантоване справедливе судочинство, бо невідомо – можливо завтра воно стане в нагоді кожному з нас.

Порушуючи баланс між правами людини та інтересами держави в особі органів державного примусу неможливо побудувати правову державу. А намагання залишити саме такий стан речей призводить до побудови держави Океанії з роману-антиутопії Оруелла де головними лозунгами були: Війна – це мир; Свобода – це рабство; Незнання – сила.

Анна Мартиненко, адвокат АО Кравець і партнери

Ростислав Кравець, адвокат, голова АО Кравець і партнери

АО «Кравец и Партнеры»