Враховуючи наявний стан речей в практиці українського судочинства, сучасний адвокат вимушений відстежувати актуальні тенденції практики Верховного Суду, а зокрема висловлені ним правові позиції.

У даній публікації ми вирішили представити підбірку з найактуальніших правових позицій Верховного Суду, які були опубліковані в листопаді 2023 року.

І Правова позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 23 листопада 2023 року в справі № 755/3459/22 «Щодо неефективного способу захисту прав за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням»

 Обставини справи:

ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим приміщенням. Позов мотивовано тим, що 23 лютого 2022 року ОСОБА_2 прибув за адресою АДРЕСА_1 з метою зміни замків у вхідній двері вказаної квартири, про що їй стало відомо з дзвінка сусідів, свої дії він обґрунтовував тим, що придбав квартиру, яка належала їй на праві власності згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 липня 2000 року, на прилюдних торгах.

При цьому відповідач надав термін для вивезення речей із квартири до 15 березня 2022 року, про що змусив надати йому розписку. У відповідача в наявності на цей час ключі від квартири, він має вільний доступ до квартири, однак звільнити квартиру позивач не має можливості, оскільки іншого житла для проживання у неї немає. Вважала дії відповідача протиправними, а саме самоуправством, оскільки без згоди володільця, без повідомлення, без надсилання претензій, вимог, проникати до майна, в якому проживають мешканці, знаходяться їх особисті речі, неприпустимо.

Вказувала, що після отримання від приватного виконавця Бережного Я. В. акту про реалізацію предмета іпотеки, вона одразу звернулася до ОСОБА_2 з листом, що це майно є її єдиним майном для проживання та вселення його без відповідного судового рішення можуть бути кваліфіковані за статтями 162, 187 КК України.

Вказувала також, що квартира, яка стала предметом іпотеки, придбана не за кошти банку, у разі виселення особі, яку виселяють з такої квартири, повинне бути надане інше житлове приміщення, і що тривалий час проживання в спірній квартирі особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи тривалість її зв`язку з квартирою не лише місцем проживання, а й правом власності, відповідно до норм чинного законодавства України та міжнародного права, є всі підстави вважати, що вона не втратила право користування, володіння цим майном, навіть після набуття права власності новим власником.

Зазначала, що банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення. Вирішуючи питання задоволення своїх вимог за рахунок реалізації іпотечного майна банк обійшов вимогу про виселення, а тому жодним судовим рішенням не вирішено питання виселення ОСОБА_1 з наданням постійного жилого приміщення для її проживання, створивши конфлікт між новим власником та попереднім.

ОСОБА_1 просила: визнати її такою, що не втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 ; зобов`язати відповідача не чинити перешкоди користуванні та володінні житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_2 шляхом заборони йому вільного доступу до спірної квартири без судового рішення про виселення ОСОБА_1 із визначеним у ньому іншого житлового приміщення для її постійного проживання.

Результати розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції:

Рішенням суду першої інстанції в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Короткий виклад правової позиції Верховного Суду:            

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).

Фізична особа може мати кілька місць проживання (частина шоста статті 29 ЦК України).

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (частина перша статті 109 ЖК).

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК).

У цій справі відповідач зробив неможливим доступ позивачки до житла в якому вона проживала, а суди не перевірили аргументів позову про виселення позивачки із спірного приміщення в позасудовому порядку;

Суди не врахували, що про добровільність виселення може свідчити самостійне звільнення особою спірного приміщення, в тому числі й від речей.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору враховуючи, що припинення права особи на користування житлом має бути оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, а права власника цього житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок щодо відмови в задоволенні позовної вимоги зобов’язати відповідача не чинити перешкоди користуванню та володінню житловим приміщенням.

Висновок, який випливає зі змісту правової позиції:

Вимога визнати позивача такою, що не втратила право користування житловим приміщенням сама по собі не забезпечує відновлення прав позивача внаслідок її примусового виселення з спірного приміщення в позасудовому порядку.

Посилання на Постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115201828

ІІ Правова позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 23 листопада 2023 року в справі № 685/547/23 «Щодо зворотної дії в часі п. 27 «Перехідні положення» ЗК України в редакції Закону України від 24 березня 2022 року № 2145-IX»

Обставини справи:

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Теофіпольської селищної ради про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі.

Позовна заява мотивована тим, що 31 березня 2015 року між ОСОБА_1 та Теофіпольською районною державною адміністрацією було укладено договір оренди № 14 земельної ділянки, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, площею 42,9130 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із нерозподілених (не витребуваних) земель, які знаходяться на території Теофіпольської селищної ради за межами населеного пункту смт. Теофіполь. Прикінцевими положеннями вказаного договору визначено, що договір набуває чинності після підписання та державної реєстрації.

Право оренди було зареєстровано в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 04 лютого 2016 року за номером запису № 39280208.

Додатковою угодою від 07 червня 2017 року внесено зміни в пункт 8 договору оренди землі, відповідно до якого сторони домовились, що договір укладено на термін до моменту посвідчення їх власниками права власності на земельні ділянки, але не більше як на 7 років. Після закінчення строку договору орендар має право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір його продовжити. За позицією позивача, строк дії договору оренди закінчується 04 лютого 2023 року.

Згідно з абзацом 8 пункту 5 Постанови КМУ від 27 травня 2022 року № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» якщо граничний строк для подання заяви про продовження договору оренди припадає на період воєнного стану, цей строк продовжуються на строк воєнного стану та 3 місяці після. Відповідно, позивач вважав, що оскільки, договір оренди землі закінчується 04 лютого 2023 року, а граничний строк для подання заяви про продовження цього договору оренди припадає на період воєнного стану, то, в силу абзац 8 пункту 5 Постанови, цей строк продовжується на строк дії воєнного стану та 3 місяці після для звернення.

Позивач вказував, що на виконання вимог статті 33 Закону України «Про оренду землі» 05 грудня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з листом-повідомленням, в якому повідомив, що бажає скористатись своїм правом на продовження дії договору оренди земельної ділянки, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 42,9130 га, розташованої на території Теофіпольської селищної ради, договір оренди від 31 березня 2015 року.

09 грудня 2022 року проведено засідання постійних комісій відповідно до розпорядження селищного голови від 24 листопада 2022 року №317-р «Про скликання двадцять сьомої сесії Теофіпольської селищної ради восьмого скликання» на порядок денний засідання винесено 38 питань, що потребують невідкладного розгляду, серед них було питання №31: «Про укладання договору оренди землі на новий строк. На якому вирішили рекомендувати селищній раді прийняти проект рішення, як рішення ради, голосували: за – 15: проти – 0; утримався 0». Таким чином, комісія з земельних питань проголосувала за затвердження проекту щодо поновлення ОСОБА_1 договору оренди землі від 31 березня 2015 року №14 на земельну ділянку, площею 42,9130 га, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, яка розташована за межами населеного пункту смт. Теофіполь, встановивши розмір річної орендної плати 12% від її нормативної грошової оцінки, без зміни інших істотних умов договору строком на 7 (сім) років з дня його закінчення.

Проте, 23 грудня 2022 року проект рішення винесено на голосування Теофіпольської селищної ради та відхилено по формальним підставам, а саме через те, що 7 депутатів утримались від голосування, а 7 депутатів взагалі не були присутні, рішення не було розглянуто по суті, і як наслідок в укладенні договору оренди позивачу на новий строк не було відмовлено або задоволено.

У відповідь на адвокатський запит від 27 грудня 2022 року Теофіпольська селищна рада листом № 2083/02-40 від 28 грудня 2022 року повідомила, що питання щодо надання згоди ОСОБА_1 на продовження дії договору оренди земельної ділянки, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, площею 42,9130 га, для ведення товарного сільського виробництва, розташованої на території Теофіпольської селищної ради, договір оренди від 31 березня 2015 року №14, зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №39280208 від 04 лютого 2016 року було включено в порядок денний 28 сесії Теофіпольської селищної ради 23 грудня 2022 року, проте рішення по даному питанню не було прийнято, через недостатню кількість голосів депутатів.

Після прийняття відповідачем заяви позивача від 05 грудня 2022 року про укладення договору оренди на новий строк, органом місцевого самоврядування не було прийнято жодного рішення на пленарному засіданні сесії ради.

Протягом місяця, починаючи з дня звернення позивача з відповідним клопотанням 05 грудня 2022 року, на адресу ОСОБА_1 . Тефіпольською селищною радою не було відправлено листа-повідомлення про прийняте рішення щодо надання згоди або відмови в укладенні договору оренди землі на новий строк, тобто має місце «мовчазна згода» на укладення договору оренди на новий строк.

А тому, на думку позивача, договір оренди № 14 на земельну ділянку, площею 42,9130 га, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, для ведення товарного сільського виробництва, є поновлений на той самий строк і на тих же умовах.

Ефективним способом захисту порушених прав ОСОБА_1 є визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі. Позивач вважав, що оскільки він є добросовісним користувачем земельної ділянки, користується нею на законних підставах, будь-яким чином права держави щодо користування земельною ділянкою не порушує, а тому відсутні правові підстави для відмови ОСОБА_1 поновлювати договір оренди землі.

ОСОБА_1 просив: визнати укладеною додаткову угоду до договору оренди № 14 від 31 березня 2015 року на земельну ділянку, кадастровий номер 6824755100:02:005:0095, площею 42,913 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із нерозподілених (не витребуваних) земель, які знаходяться на території Теофіпольської селищної ради за межами населеного пункту смт. Теофіполь, на підставі якого 04 лютого 2016 здійснена державна реєстрація права оренди земельної ділянки у відповідній редакції.

Результати розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції:

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції змінено та викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Короткий виклад правової позиції Верховного Суду:

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану» від 24 березня 2022 року № 2145-IX були внесені зміни, зокрема, в ЗК України.

Відповідно до п. 27 «Перехідні положення» ЗК України під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей: вважаються поновленими на один рік без волевиявлення сторін відповідних договорів і без внесення відомостей про поновлення договору до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно договори оренди, суборенди, емфітевзису, суперфіцію, земельного сервітуту, строк користування земельними ділянками щодо яких закінчився після введення воєнного стану, щодо земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної, комунальної власності, невитребуваних, нерозподілених земельних ділянок, а також земельних ділянок, що залишилися у колективній власності і були передані в оренду органами місцевого самоврядування.

У п. 1 Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022 вказано, що «Ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року».

Законодавець на свій розсуд може встановлювати спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства. Зазвичай вони стосуються поширення дії норм нового закону на відносини, що не були врегульовані до його прийняття або регулювалися не повною мірою.

Висновок, який випливає зі змісту правової позиції:

Законодавець на рівні п. 27 «Перехідні положення» ЗК України передбачив спеціальний випадок поновлення договору оренди невитребуваних, нерозподілених земельних ділянок, строк користування земельними ділянками щодо яких закінчився після введення воєнного стану; законодавець пов’язує наявність специфіки в регулюванні окремих конструкцій із наявністю правового режиму воєнного стану.

П. 27 «Перехідні положення» ЗК України має зворотну дію в часі та повинен застосовуватися із 24 лютого 2022 року.

Посилання на Постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115201833

ІІІ Правова позиція Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 14 листопада 2023 року в справі № 442/3434/21 «Щодо перебування на службі в ЗСУ як причини для прийняття показань недопитаного відсутнього свідка»

Обставини справи:

Вироком суду першої інстанції, який був залишений без змін ухвалою апеляційного суду, ОСОБА_9 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Короткий виклад правової позиції Верховного Суду:

У даній кримінальній справі свідки ОСОБА_13, ОСОБА_14, позасудові показання яких згадані у вироку та свідок ОСОБА_15, який був понятим при проведенні огляду місця події (дорожньо-транспортної пригоди) не з’явилися до суду і сторона захисту не мала можливості піддати їх перехресному допиту під час судового розгляду, хоча сторона захисту клопотала про їх допит.

Суд зазначає, що для оцінки допустимості показань відсутнього свідка слід дослідити:

• чи існували поважні причини для неявки свідка та, відповідно, для прийняття показань недопитаного відсутнього свідка як доказів;
• чи були показання відсутнього свідка єдиною або вирішальною підставою для засудження обвинуваченого;
• чи існували достатні врівноважуючі фактори, у тому числі вагомі процесуальні гарантії, здатні компенсувати незручності, спричинені стороні захисту в результаті допуску доказу та забезпечити, щоб судовий розгляд у цілому був справедливим.

Висновок, який випливає зі змісту правової позиції: в обставинах цього провадження неможливість забезпечити явку свідків в судове засідання для допиту мало об’єктивні причини. Так, двоє свідків перебувають на службі в Збройних силах України, а ще один свідок виїхав за кордон, що підтверджується відповідними документами, які містяться в матеріалах справи. Суд не вбачає в матеріалах провадження ознак того, що суд першої інстанції не доклав зусиль для забезпечення явки вказаних свідків. Таким чином, Суд вважає, що існували поважні причини їх відсутності.

Посилання на Постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115102913

IV Правова позиція Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 10 листопада 2023 року в справі №826/10374/17 «Щодо влаштування котловану як ознаки проведення певного етапу виконання будівельних робіт»

Обставини справи:

ТОВ «ТАУНБУД» звернулося до суду з позовом до Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого органу міської ради, в якому просило:

• визнати протиправними і скасувати постанови про накладення штрафу;
• визнати протиправними і скасувати приписи про зупинення підготовчих та будівельних робіт та про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил.

Результати розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції:

Окружний адміністративний суд м. Києва позов задовольнив.

Шостий апеляційний адміністративний суд залишив рішення без змін.

Короткий виклад правової позиції Верховного Суду:

Порядком виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 466 дане визначення понять:

• будівельні роботи – роботи з нового будівництва, реконструкції, технічного переоснащення, реставрації, капітального ремонту;
• підготовчі роботи – роботи з підготовки земельної ділянки, влаштування огородження будівельного майданчика та знесення будівель і споруд, порушення елементів благоустрою в межах відведеної земельної ділянки, вишукувальні роботи, роботи із спорудження тимчасових виробничих та побутових споруд, необхідних для організації і обслуговування будівництва, улаштування під’їзних шляхів.

Основні положення і вимоги щодо проектування основ і фундаментів будівель та споруд (далі – об`єктів) встановлені ДБН В.2.1-10-2009 «ОСНОВИ ТА ФУНДАМЕНТИ СПОРУД».

Ці норми ґрунтуються на законодавчих та нормативних актах України, розроблених згідно з вимогами та правилами чинних національних НД України.

Відповідно до приписів розділу 1 «СФЕРА ЗАСТОСУВАННЯ» ДБН В.2.1-10-2009 «ОСНОВИ ТА ФУНДАМЕНТИ СПОРУД» ці Норми поширюються на об`єкти цивільного та промислового призначення, в тому числі з підземними поверхами, підземні та заглиблені споруди, що проектуються на територіях, вільних від забудови і в умовах щільної забудови.

Норми застосовують при проектуванні основ і фундаментів нових об’єктів, а також при реконструкції та підсиленні таких, що експлуатуються.

Принципи проектування котлованів для влаштування фундаментів і заглиблених споруд визначає розділ 6 ДБН В.2.1-10-2009.

Зокрема відповідно до приписів цього розділу тимчасові технологічні виробки в ґрунті – котловани і траншеї (далі – котловани) для влаштування фундаментів, фундаментно-підвальних частин та підземних поверхів будівель, підземних і заглиблених споруд відкритим способом слід проектувати з урахуванням розташування фундаментів будівлі (споруди) в плані, глибини її закладання, наявності сусідньої забудови, рівня підземних вод, можливих заходів щодо покращення несучого шару основи.

Розміри дна котловану в плані повинні без перешкоди забезпечувати виконання робіт із підготовки основи та влаштування фундаментів (підземної частини об`єкта).

Котловани проектують з укосами або вертикальними стінками, які можуть бути з укріпленням або без нього.

Укоси, стінки і дно котлованів повинні бути надійно захищені від недопустимих деформацій, обвалень, впливу підземних вод.

При проектуванні котлованів в умовах складного рельєфу (схили, зсувонебезпечні території) огороджувальні стіни повинні розраховуватись з урахуванням зсувного тиску.

Висновок, який випливає зі змісту правової позиції: котловани влаштовуються виключно до фундаментно-підвальних частин та підземних поверхів будівель, та свідчить про проведення певного етапу виконання будівельних робіт.

Посилання на Постанову: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114834917

У силу певних обмежень щодо обсягу публікації, вважаємо за доцільне обмежитися вищезазначеним оглядом актуальних правових позицій Верховного Суду, які опубліковані в листопаді 2023 року. При виборі правових позицій автор статті керувався власним суб’єктивним сприйняттям цікавих, на його думку, судових справ.

Мазій Віталій

Адвокат АО “Кравець і партнери”

+380-44-229-6950

АО «Кравець І Партнери»

«У Постанові Верховного Суду України від 5 березня 2012 року (справа № 21-421а11) міститься правовий висновок, відповідно до якого податкові накладні, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

Отже, оскільки у справі, яка розглядається, містяться відомості, що Селезньов В.В. – засновник та директор ТОВ «Торенія» ( контрагента ТОВ «Фозі-Фуд») заперечує свою участь у створенні та діяльності ТОВ «Торенія», зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, то перевірка та встановлення такої обставини має значення для правильного вирішення спору.»

Таким чином ВСУ у зазначеній Постанові, приймаючи доводи податкової інспекції, намагається покласти відповідальність на сумлінного платника податків за дії контрагентів.

Варто відзначити, що у податкових спорах щодо відновлення порушеного права платників ПДВ на податковий кредит по взаємовідносинам із «сумнівними», «недобросовісними» постачальниками товарів (робіт, послуг), адміністративні суди у своїх рішеннях посилаються в тому числі і на практику Європейського суду з прав людини у контексті застосування права кожної особи мирно володіти своїм майном, задекларованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (надалі — Конвенція). Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (ст.1 Протоколу 1 Конвенції).

У цій категорії справ найбільш відомі рішення Європейського суду з прав людини щодо захисту прав платників ПДВ на податковий кредит за операціями з постачальниками є справи «Булвес» АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) і «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії (2010 рік, заява № 6689/03).

Європейським судом з прав людини при розгляді справ зазначено, що «…платник податку не повинен відповідати за наслідки невиконання постачальником його зобов’язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню. Такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності».

Дотримання положень Конвенції державами-учасницями забезпечено через такий контролюючий механізм, як Європейський суд з прав людини. Але закріплення на національному рівні самих лише положень Конвенції, як частини національного законодавства України, унеможливлює виконання одного з основних завдань Конвенції, а саме забезпечення та подальше удосконалення забезпечення здійснення прав та основних свобод людини.

З метою подолання зазначеної прогалини та удосконалення системи дотримання прав та свобод людини, забезпечених як Конвенцією, так і Конституцією України, зокрема, шляхом реалізації висновків Європейського суду з прав людини, зроблених під час розгляду заяв стосовно порушень державами-учасницями прав та основоположних свобод людини, законодавець, з прийняттям Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. №3477-ІV, на національному рівні закріпив практику Європейського суду з прав людини як джерела права.

Так, статтею 17 Закону передбачено застосування судами при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права для реалізації на практиці таких основних принципів Конвенції, як верховенство права, справедливість, справедливий баланс тощо. Крім того у ч. 2 ст. 8 КАС України зазначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Таким чином, законодавець закріпив пріоритетне значення над національним законодавством України не тільки положення Конвенції, а й практики Європейського суду з прав людини, що в свою чергу може досить позитивно вплинути на забезпечення принципу верховенства права, як одного з основних принципів демократичної держави.

З огляду на наведене вище, необхідно відмітити існуючу правову позицію Верховного Суду України щодо вирішення зазначеної категорії податкових спорів, яка на сьогоднішній день не є однозначною.

Так, в адміністративних справах протягом 2007-2010р.р. Верховним Судом України прийнято Постанови, де зазначається, що платник податку не повинен відповідати за невиконання постачальником його зобов’язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню, що узгоджується із зазначеною вище практикою Європейського Суду з прав людини.

У Постанові від 11.12.2007 року у справі № 21-1376во06 Верховний Суд України дійшов висновку, що у разі невиконання контрагентом зобов’язання зі сплати податку до бюджету, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи.

У Постанові від 13.01.2009 року у справі № 21-1578во08 Верховний Суд України зазначив, що визнання недійсними установчих документів юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ самі по собі не можуть слугувати підставою недійсності всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи.

Протилежна за змістом правова позиція викладена у Постановах ВСУ та від 5 березня 2012 року (справа № 21-421а11) та від 22 вересня 2015 року (справа № 21/887а15).

У Постанові Верховного Суду України від 5 березня 2012 року (справа № 21-421а11) міститься правовий висновок, відповідно до якого податкові накладні, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

Аналогічна ситуація склалась і у прийнятій 22 вересня 2015 року Постанові, що зазначена на початку статті.

Маючи на меті усунення розбіжностей у правозастосуванні судами касаційної інстанції у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у вищевказаних Постановах закріплює різний за змістом підхід у вирішенні такого роду справ.

У справі за позовом ТОВ «Фоззі-Фуд» з контрагентом ТОВ «Торенія» вказано, що по ТОВ «Торенія» є всі підстави вважати діяльність фіктивною, що підтверджується ухвалою про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, щодо засновника та директора підприємства (в одній особі), у зв’язку із закінченням строків давності. Відповідальність за неправомірне нарахування податкового кредиту в адміністративній справі в такому випадку повинні нести винні особи ТОВ «Торенія», або встановлені «невідомі» особи, але в будь-якому випадку така відповідальність не може покладатись на добросовісного платника, при умові відсутності з його боку порушень податкового законодавства.

Крім того, згідно Закону України «Про систему оподаткування» від 25.06.1991 № 1251-XII зі змінами і доповненнями для платника податку не передбачено обов’язку (ст. 9) та не надано права (ст. 10) вимагати від іншого платника податку будь-яких відомостей (в т.ч. і щодо реєстрації в якості платника податку, ведення останнім будь-яких бухгалтерських книг, журналів тощо), а також перевіряти відповідність його установчих документів нормам діючого законодавства та встановлювати дійсний намір його засновників на ведення господарської діяльності. Так само, Податковий кодекс України не передбачає обов’язку або права одного платника податку контролювати показники податкової звітності по податку на додану вартість іншого платника податку.

При необхідності податковий орган та його підрозділи податкової міліції мають можливість ініціювати слідчі дії за фактом протиправної діяльності із залученням відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців державної реєстраційної служби. Адже під час державної реєстрації юридичної особи власником або уповноваженою особою (на підставі нотаріальної довіреності) подається вичерпний комплект документів, що дає змогу встановити або перевірити в тому числі правоздатність осіб, інші фактичні обставини справи.

В даній категорії справ суттєвим є факт доведення, чи дійсно мало місце загублення особою документів, (про що своєчасно заявлено до правоохоронних органів), або подання до реєстраційної служби підроблених документів, тощо.

Але в будь-якому разі не повинна на судовому рівні закріплюватись можливість податковому органу обмежитись у своїх рішеннях наявною інформацією щодо недобросовісного контрагента, про те, що «…особа заперечує свою участь у діяльності підприємства», для позбавлення добросовісного платника ПДВ права на податковий кредит.

На думку авторів, така інформація не може вважатись належним доказом в адміністративній справі. Крім того, якщо відсутні докази участі у такій діяльності підприємства, в даному випадку ТОВ «Фоззі-Фуд», то сам по собі факт здійснення невідомими особами протиправної діяльності від імені підприємства-контрагента не може слугувати підставою для винесення стосовно ТОВ «Фоззі-фуд» рішення про донарахування податкового зобов’язання та штрафних санкцій. Таким чином на підприємство покладається відповідальність за незаконну діяльність третіх осіб, що суперечить чинному законодавству та нормам міжнародного права.

В такому сенсі висновки Верховного Суду України, викладені у зазначених Постановах, на сьогоднішній день встановлюють певні обмеження у єдиному застосуванні національними судами зазначеної судової практики Європейського суду з прав людини, та потребують подальшого роз’яснення.

Якщо аналізувати аналогічні судові провадження, зокрема щодо постачання пального групою компаній ВЕТЕК, то в даній категорії справ, напевно, не може бути єдиного підходу, оскільки доказова база підприємства -позивача може обмежуватися видатковими накладними по операціями з контрагентами у штаті яких є одна людина при обороті роздрібної торгівлі наприклад в 1 млрд. грн. в день. І навпаки, може бути архів первинної документації, що включає договори, товаро-транспортні накладні, довіреності, штат, склади, наявність ліцензій, тощо.

Тому при розгляді вищезазначеної категорії справ всі ці обставини повинні бути враховані і чітко відображені в рішенні.

Светлана Савченко
Начальник відділу по роботі з юридичними особами
Адвокатської компанії «Кравець і партнери»

Ростислав Кравець
Адвокат, старший партнер
Адвокатської компанії «Кравець і партнери»

Адвокатская компания Кравец и Партнеры