І. Адміністративна юрисдикція

ВП ВС визначилася щодо сумісності статусу фіктивного підприємства з легальною підприємницькою діяльністю

На практиці такий підхід створював «преюдиції» невизнання податкових наслідків операцій із підприємствами з ознаками фіктивності, що чинило тиск на сумлінних платників податків – контрагентів такого підприємства. 

ВП ВС вирішила відступити від такого правового висновку ВСУ, визначивши, що суб’єкт господарювання з ознаками фіктивності є правосуб’єктним, незважаючи на дефекти при його створенні чи мету діяльності.

Вирок щодо посадової особи контрагента за ст. 205 КК України (фіктивне підприємництво), а також ухвала про звільнення особи від кримінальної відповідальності за цією статтею у зв’язку із закінченням строків давності не можуть створювати преюдицію для адміністративного суду в податковому спорі при встановленні реальності господарських операцій платника податків з таким контрагентом, якщо тільки суд кримінальної юрисдикції не встановив конкретних обставин щодо дій чи бездіяльності платника податків.

Такі вирок чи ухвалу суду за результатами розгляду кримінального провадження адміністративний суд має оцінювати разом із наданими первинними документами та обставинами щодо наявності первинних документів, правильності їх оформлення, можливості виконання (здійснення) спірних господарських операцій, їх зв’язку з господарською діяльністю платника податків і можливого використання придбаного товару (робіт, послуг) у подальшій діяльності.

ВП ВС наголосила, що якщо інша особа внесла до документа відомості щодо учасника господарської операції, який має дефекти правового статусу, то добросовісний платник податків, який скористався відповідним документом для підтвердження даних свого податкового обліку, не може зазнавати жодних негативних наслідків у тому разі, якщо були наявні інші обставини, зазначені в первинному документі, зокрема рух відповідних активів. При цьому має враховуватися реальна можливість платника податків пересвідчитися в тому, чи були достовірними відомості, що внесені до первинного документа його контрагентом.

Постанова ВП ВС від 7 липня 2022 року у справі № 160/3364/19 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/105852864.

КАС ВС роз’яснив, що несвоєчасне звернення батьків за допомогою при народженні дитини не повинне призводити до порушення її інтересів

У справі позивачка — внутрішньо переміщена особа — народила дитину на тимчасово окупованій території Луганської області. У зв’язку з проведенням антитерористичної операції (АТО) вона разом із малолітньою дитиною була вимушена переїхати на постійне місце проживання до м. Суми, де звернулася до органу соціального захисту населення із заявою про призначення допомоги при народженні дитини.

Однак орган соціального захисту населення відмовив у призначенні допомоги, посилаючись на недійсність свідоцтва про народження, виданого на тимчасово окупованій території. Після отримання відмови позивачка одразу звернулася до суду із заявою про встановлення юридичного факту народження дитини та на підставі відповідного судового рішення отримала дійсне свідоцтво про народження – більш ніж через рік після народження дитини.

Такий формальний підхід органів соціального захисту створював передумови для системних відмов у виплатах внутрішньо переміщеним особам, оскільки документи, видані на неконтрольованих територіях, визнавалися недійсними, а неможливість їх своєчасного переоформлення фактично позбавляла дітей гарантованої державної підтримки. Це призводило до порушення прав дитини та покладало надмірний тягар на заявників, які були змушені залишити своє місце проживання через АТО.

Крім того, позиція органів соціального захисту ґрунтувалася на буквальному тлумаченні норми Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», яка передбачала обов’язок звернутися за допомогою протягом 12 місяців з дня народження дитини.

КАС ВС наголосив, що затримка в поданні повного пакета документів не залежала від волі позивачки й була зумовлена об’єктивними обставинами збройного конфлікту.

Суд підкреслив, що допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам.

У цьому випадку неможливість своєчасного звернення одним із батьків до органу, який здійснює призначення допомоги при народженні дитини, призводить до порушення інтересів дитини.

Таким чином, беручи до уваги необхідність захисту інтересів малолітньої дитини, враховуючи ту обставину, що позивачка всупереч своїй волі змушена була змінити місце проживання внаслідок проведення на сході України бойових дій (що мало наслідком неможливість своєчасного оформлення відповідних документів та звернення за отриманням допомоги), виходячи із завдань адміністративного судочинства, КАС ВС дійшов висновку про наявність підстав для зобов’язання органу соціального захисту призначити соціальну допомогу при народженні дитини.

Постанова КАС ВС від 14 лютого 2018 року у справі № 591/610/16-а – https://reyestr.court.gov.ua/Review/72289105.

ІІ. Господарська юрисдикція

ВП ВС змінила підхід до нарахування банками процентів як плати за користування кредитом після настання строку його погашення

За обставинами справи банк надав кредит підприємству, з остаточним строком повернення не пізніше як 6 жовтня 2015 року. Після відкриття провадження у справі про банкрутство підприємства банк заявив грошові вимоги, що включали заборгованість за простроченим кредитом, інфляційні втрати, 3 % річних та пеню.

ВП ВС за результатами касаційного перегляду справи дійшла таких висновків.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч. 1 ст. 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов’язання.

Постанова ВП ВС від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/89083008.

ОП КГС ВС наголосила на обов’язку гаранта платити за гарантією, якщо вимога та додані документи за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії

Відповідно до обставин справи гарант відмовив бенефіціару в задоволенні вимог за банківською гарантією, посилаючись на закінчення строку її дії. Кредитор (бенефіціар), не погоджуючись із відмовою гаранта, подав до господарського суду позов про стягнення грошової суми відповідно до виданої банком гарантії.

ОП КГС ВС за результатами касаційного перегляду дійшла таких висновків.

Договір між принципалом і гарантом зв’язує лише принципала і гаранта, але не бенефіціара. Односторонній правочин щодо видачі гарантії створює обов’язки лише для гаранта (ч. 3 ст. 202 ЦК України), а бенефіціар є кредитором у відповідному грошовому зобов’язанні.

Отже, забезпечувальна функція банківської гарантії виявляється у відносинах між бенефіціаром і принципалом, а не між бенефіціаром та гарантом. Натомість у відносинах між бенефіціаром і гарантом виникає окреме грошове зобов’язання, що не залежить від зобов’язання за участю бенефіціара та принципала. Тому гарант має сплатити грошову суму, якщо виконано саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром і принципалом, зокрема вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов’язання за договором між бенефіціаром та принципалом і, відповідно, чи припинене основне зобов’язання виконанням, гарант не має права.

Кредитор-бенефіціар має право вимоги як за основним зобов’язанням, так і за незалежною від цього зобов’язання гарантією. Якщо бенефіціар не отримає виконання за основним зобов’язанням, то він, пред’явивши вимогу гаранту, отримає виконання.

Постанова ОП КГС ВС від 17 травня 2024 року у cправі № 910/17772/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/119618126.

ІІІ. Кримінальна юрисдикція

ВП ВС визначила ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 437 КК України, і сформулювала висновки щодо кваліфікації дій, вчинених під час збройного конфлікту

У справі № 415/2182/20 ВП ВС вирішувала питання щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 437 КК України осіб, які не здійснюють військового та політичного керівництва державою-агресором.

ВП ВС дійшла висновку, що діяння, визначені у ст. 437 КК України, здатні вчиняти особи, які з огляду на службові повноваження або фактичне суспільне становище спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними, та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій. До таких осіб належать, зокрема, глави держав та урядів; члени парламенту; лідери політичних партій; дипломати; керівники спецслужб; командири збройних сил, підпорядкованих державі, а також незаконних воєнізованих чи збройних формувань тощо.

ВП ВС також зауважила, що вчинені в умовах збройного конфлікту дії, які охоплюються заборонами, встановленими нормами міжнародного гуманітарного права, і становлять їх серйозне порушення, кваліфікуються лише за ст. 438 КК України і додаткової правової оцінки за іншими статтями цього Кодексу не потребують. Кваліфікуватися за іншими статтями Особливої частини КК України можуть діяння, які хоч і вчинені під час збройного конфлікту, проте не охоплюються заборонами, передбаченими нормами міжнародного гуманітарного права.

ВП ВС звернула увагу й на те, що у ст. 438 КК України встановлено відповідальність не за акт агресії, а за порушення під час уже триваючого збройного конфлікту законів і звичаїв війни незалежно від її правомірності або протиправності як такої.

Постанова ВП ВС від 28 лютого 2024 року у справі № 415/2182/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/117555176.

ККС ВС визначив ознаки суб’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України, у разі отримання неправомірної вигоди членами колегіального органу за вчинення дій, що входять до компетенції такого органу

У справі № 726/776/17 ККС ВС вирішував питання про те, чи є суб’єктами кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України, члени колегіального органу, які отримують неправомірну вигоду за прийняття рішень, вчинення дій, що входять до компетенції такого органу.

Колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що дії особи, яка є членом колегіального органу, можуть кваліфікуватися за ст. 368 КК України і в тих випадках, якщо вирішення питання, за яке передавалася неправомірна вигода, ухвалюється цим колегіальним органом спільним рішенням за результатами голосування. До того ж не має значення, яке рішення було ухвалене таким колегіальним органом (таке, що цікавило надавача неправомірної вигоди, або ж навпаки, тобто позитивне чи негативне). Адже кримінальна відповідальність у ст. 368 КК України встановлена за конкретні діяння, серед яких є й одержання неправомірної вигоди, без конкретизації успішності досягнення бажаного результату надавачем неправомірної вигоди.

Таким чином, члени колегіального органу, які отримують неправомірну вигоду за прийняття рішень, вчинення дій, що входять до компетенції такого органу, є суб’єктами відповідних корупційних правопорушень.

Постанова ККС ВС від 23 квітня 2024 року у справі № 726/776/17 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/118689047.

IV. Цивільна юрисдикція

ВП ВС встановила критерії, за яких суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника

За результатами касаційного перегляду справи ВП ВС дійшла висновку, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Разом із тим критерії, сформульовані в постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, не відповідають меті компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця і які розумно можна було б передбачити.

На думку ВП ВС, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов’язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов’язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов’язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Окрім того, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі, чи частково.

Постанова ВП ВС від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц – https://reyestr.court.gov.ua/Review/87952206.

ОП КЦС ВС зауважила, що касаційне оскарження судових рішень у справах за скаргами на дії виконавця допускається незалежно від ознаки малозначності справи

У справі № 176/1715/23 ОП КЦС ВС вирішувала питання, чи впливає малозначність основної справи на право сторони подати касаційну скаргу у провадженні за скаргою на дії виконавця.

За результатами касаційного перегляду справи ОП КЦС ВС дійшла висновку, що касаційне оскарження судових рішень у справах за скаргами на дії державного виконавця допускається незалежно від ознаки малозначності справи. У таких справах не застосовуються обмеження щодо ціни позову, які передбачені для малозначних справ, а касаційне оскарження здійснюється на загальних підставах відповідно до ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Стадія судового контролю за виконанням судових рішень є наслідком виконання або невиконання судового рішення як завершальної стадії судового процесу. Судовий контроль за виконанням судових рішень має свої властивості, що відрізняються від розгляду справ у порядку позовного, окремого та наказного проваджень. Предметом судового розгляду в таких справах є додержання вимог законодавства про виконавче провадження державними виконавцями, іншими посадовими особами органів державної виконавчої служби або приватними виконавцями.

Парламент у п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК України визначив перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в касаційному порядку після їх перегляду в апеляційному порядку. Зокрема, ухвали суду першої інстанції щодо розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця після їх перегляду в апеляційному порядку (п. 27 ч. 1 ст. 353 ЦПК України).

Якщо предметом виконання є судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує двохсот п’ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України при касаційному оскарженні судових рішень у справі за скаргами на дії державного виконавця не підлягає застосуванню.

Право на касаційне оскарження судових рішень у справі за скаргами на дії державного виконавця відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 389 ЦПК України існує незалежно від такої ознаки, як малозначність справи і розгляд її в порядку спрощеного позовного провадження. Посилання на випадки, передбачені підпунктами «а»–«г» п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, не мають значення в цих ситуаціях, оскільки не потребують використання цих зазначених у ЦПК України спеціальних підстав для оскарження. Таке касаційне оскарження допускається на загальних підставах, передбачених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Постанова ВС у складі ОП КЦС від 5 травня 2025 року у справі № 176/1715/23 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/127423071.

Джерело: so.supreme.court.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Цей підхід дозволяє ефективно отримувати, аналізувати та використовувати інформацію з відкритих джерел для правових досліджень, судових справ і корпоративних розслідувань. У статті розглянемо ключові методи роботи з OSINT, особливості аналізу даних та юридичні аспекти використання цієї інформації.

Варто заначити, що одне з ключових питань у роботі з OSINT є перевірка достовірності отриманої інформації (оцінка надійності першоджерела; звірка інформації з декількома незалежними джерелами; дослідження цифрових слідів, таких як дата та місце створення документа чи фотографії і т.д.).

Основні можливості OSINT

OSINT охоплює широкий спектр інструментів і методів, які дозволяють отримувати важливу інформацію з відкритих джерел. Юристи активно застосовують OSINT у своїй роботі, використовуючи різні методи та інструменти:

Отримання інформації з відкритих реєстрів:

• Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців – дозволяє перевіряти компанії та їхніх засновників;
• Державний реєстр речових прав на нерухоме майно – допомагає аналізувати власність та історію угод;
• Судові реєстри – містять інформацію про судові справи, що дозволяє оцінити правові ризики;
• Єдиний державний реєстр виконавчих проваджень – містить відомості про невиконані майнові зобов’язання боржників;
• Єдиний державний реєстр декларацій – містить інформацію про майновий стан, місце роботи, сімейні зв’язки осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;
• та інші реєстри.

Пошукові системи та архіви – дозволяють отримати доступ до статей, публікацій і новин

Соціальні мережі  – можуть бути джерелом важливої інформації про осіб та компанії.

Окрему увагу варто приділити аналізу та моніторингу соціальних мереж. У сучасному цифровому світі соціальні мережі відіграють ключову роль у зборі інформації, оскільки багато людей активно демонструють своє життя в режимі реального часу. Ця відкритість може бути корисною при аналізі фінансового стану особи, особливо у судових спорах.

Наприклад, розглянемо ситуацію: колишня дружина подає позов до батька дітей про стягнення аліментів. Оскільки офіційного доходу у відповідача немає, він погоджується лише на мінімальний гарантований розмір виплат. Однак, аналіз його активності в соціальних мережах показує, що чоловік регулярно подорожує на відпочинок за кордон, відвідує дорогі ресторани, має розкішний автомобіль та проживає у престижному районі міста.

Чи можуть скриншоти з соціальних мереж слугувати достатнім доказом для суду? Однозначно таку інформацію до суду варто подавати в поєднанні з іншими доказами. Наприклад, інформація отримана із соціальних мереж щодо закордонних поїздок може стати підставою для подання адвокатського запиту до Адміністрації державної прикордонної служби щодо фактів перетину кордону відповідачем. Аналіз соцмереж допоможе з’ясувати назву готелю, де відпочивав відповідач, а відкриті дані дозволять встановити вартість проживання в цьому готелі, середній чек у ресторанах, вартість оренди житла в елітному районі міста, ціну автомобіля і т.д. Тобто, комплексний підхід до збору та аналізу таких даних підсилить аргументацію позивача та сприятиме встановленню реального фінансового стану відповідача. Таким чином, інформація з відкритих джерел може бути цінним елементом доказової бази та відігравати важливу роль у формуванні юридичної стратегії у справі.

Розглянемо інший приклад використання можливостей OSINT у роботі юриста.

Клієнт звернувся до адвоката або юриста з проханням допомогти у підготовці договору з новим контрагентом. Одним із ключових аспектів є оцінка надійності останнього.

Першим кроком у перевірці контрагента є аналіз його реєстраційних даних. Слід уточнити правовий статус юридичної особи, дату її реєстрації та можливі зміни в офіційних документах за допомогою інформації, що міститься в  Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Це дозволить зрозуміти, наскільки стабільним та легітимним є цей суб’єкт господарювання.

Далі варто дослідити, чи фігурує контрагент у судових провадженнях. Для цього можна скористатися офіційними джерелами, такими як сайт Судової влади України або Єдиний державний реєстр судових рішень (ЄДРСР). Це допоможе з’ясувати, чи є у компанії історія судових спорів.

Не менш важливим аспектом є перевірка наявності боргів. Для цього використовують Автоматизовану систему виконавчого провадження, а також Єдиний реєстр боржників. Якщо компанія має значні фінансові зобов’язання, це може свідчити про її платоспроможність та потенційні труднощі у виконанні договірних зобов’язань. Якщо потрібно, можна доповнити перевірку аналізом ділової репутації компанії або її фінансової звітності.

Такий комплексний аналіз, що базується на відкритих джерелах, суттєво знижує ризики укладення договору з недобросовісним, неплатоспроможним контрагентом і убезпечить від небажаних судових процесів у майбутньому.

В даній статті наведено лише окремі приклади застосування OSINT у юридичній сфері. Використання даних з відкритих джерел у роботі юриста значно розширює можливості збору доказів та забезпечує глибше розуміння обставин справи клієнта.

 Висновки

OSINT є потужним інструментом для юристів, який дозволяє отримувати цінну інформацію з відкритих джерел, аналізувати її та застосовувати в юридичній практиці. Водночас необхідно дотримуватися законодавчих норм та етичних принципів, щоб забезпечити законність та точність отриманих даних.

Варвара Головатюк

Юрист АО Кравець і партнери

АО «Кравець І Партнери»

Мобілізація з 1 жовтня 2023: що відомо

Юрист та адвокат Ростислав Кравець стверджує, що змін у законодавстві поки що не буде (по мобілізації чоловіків). Наразі з 1 жовтня жінки мають стати на військовий облік (фармацевтичних та медичних спеціальностей).

За законом, ці жінки повинні були стати на військовий облік одразу після закінчення медичних училищ або інститутів. І звичайно, що роботодавці повинні були вести цей військовий облік. І весь цей час, 30 років незалежності, навіть після повномасштабного вторгнення, особи, які за це відповідають, нічого не зробили для того, щоб навести в цій царині лад.

Мобілізація з 1 жовтня 2023: чи будуть жінкам виписувати штрафи

За словами юриста, все частіше говорять про те, що жінкам, які не стануть на військовий облік, будуть призначати штрафи. Однак сьогодні виписування будь-яких штрафів щодо військового обліку фактично не буде мати жодного сенсу. Адже строк притягнення до адміністративної відповідальності їх вже сплив. Тобто вони ж (жінки-медики, які не стали на військовий облік, – Ред.) порушили це давно.

Відповідно, цей термін сплив, тому виписаний штраф навпаки буде свідчити про порушення законодавства представниками ТЦК, які виписують ці штрафи.

Наразі можуть намагатися притягати до відповідальності керівників підприємств, але тут також є така ж ситуація з порушенням строку давності. З іншого боку, не врегульовано законодавством питання проведення таких перевірок. Тому фактично в ТЦК немає повноважень для того, щоб проводити такі перевірки.

ФАКТИ

АО «Кравець І Партнери»

Арбітражна угода виконує низку важливих функцій. Зокрема, вона є доказом згоди сторін на передачу спорів до арбітражу, встановлює компетенцію арбітражного суду на розгляд певного спору між сторонами та водночас виключає можливість розгляду цього спору державним судом, а також наділяє арбітрів повноваженнями на розгляд та остаточне вирішення спору і визначає обсяг таких повноважень.

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» виходить з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку; враховує положення про такий арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також в типовому законі, прийнятому в 1985 році Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами у своєму законодавстві.

Отже, арбітражна угода в розумінні Закону –  це угода сторін про передачу до арбітражу спорів, які можуть виникнути між ними у зв’язку з договірними та іншими правовідносинами.

У свою чергу, арбітражне застереження – це угода сторін про арбітражний порядок вирішення спорів, яка прямо включена в контракт і є його складовою. Підписант арбітражного застереження повинен бути уповноважений на вчинення саме такого правочину. Таке роз’яснення надано у листі ВССУ від 26.07.2011 «Про перегляд судових рішень із мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанцій одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах». Аналогічна практика є і в інших країнах світу.

Арбітражна угода укладається в письмовій формі у вигляді арбітражного застереження в договорі або окремої угоди підписаної сторонами.

Така угода може бути укладена шляхом обміну листами, електронними повідомленнями, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв’язку, що забезпечують її фіксацію. Крім того, допускається укладення арбітражної угоди шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує; або ж шляхом письмового посилання на документ, що містить арбітражне застереження, за умови, що це посилання робить вказане застереження частиною угоди.

Загалом, арбітражна угода може мати місце у вигляді окремої угоди, однак, як правило, викладається у вигляді арбітражного застереження в основному договорі.

Особливістю арбітражної угоди є те, що вона обов’язкова для її сторін і сторони не можуть ухилитися від передачі спору на розгляд третейського суду.

Зміст арбітражної угоди складають умови, які стосуються різних аспектів розгляду спорів міжнародним комерційним арбітражем. Чітке юридичне формулювання умов арбітражної угоди дає змогу точно встановити наявність волевиявлення сторін на розгляд спору у міжнародному комерційному арбітражі, визначити арбітражний орган, компетентний розглядати спір, уникнути оспорювання компетенції арбітражу, а також уникнути проблем із виконанням арбітражного рішення.

Слід детальніше розібратись, які ж умови має включати в себе арбітражна угода.

Перш за все в арбітражній угоді повинен бути зазначений її предмет, а саме: передача спору на розгляд арбітражного суду. Як правило, сторони передають на розгляд арбітражного суду усі спори, що виникають з конкретного договору. Тож для уникнення неточностей та неоднозначного тлумачення не рекомендується обмежувати в договорі компетенцію арбітражного суду певною категорією спорів.

Також в угоді слід вказувати назву арбітражу, на розгляд якого сторони передаватимуть свої спори у разі їх виникнення. Як правило, в міжнародній торгівлі сторони звертаються до інституційного арбітражу, який має свої правила, рекомендованих арбітрів, приміщення для засідань, репутацію тощо. Назва арбітражу має бути прописана чітко і у відповідності до конкретного регламенту.

Бажаним є визначення в угоді кількісного складу арбітражу. Тут сторони можуть домовитись про визначення одного або трьох арбітрів для вирішення спору, а також щодо процедури їх призначення.

В арбітражній угоді також доцільним є визначення місця проведення арбітражу. У цьому пункті підписанти можуть визначити місто, де будуть відбуватись засідання арбітражного суду. Як правило, вони відбуваються у приміщенні арбітражної установи, хоча, все частіше засідання проводиться в режимі відеоконференцзв’язку, така форма є допустимою.

Окрім того, в угоді окреслюється і мова арбітражного провадження. Сторони, як правило, обирають для арбітражного провадження таку мову, яка широко застосовується у діловому обороті. Очевидно, велика кількість арбітражних проваджень відбувається англійською мовою.

Важливим аспектом арбітражної угоди є визначення норм матеріального права, які підлягають застосуванню до договору та спорів, що з ним пов’язані. Саме цій умові арбітражної угоди слід приділити особливу увагу, оскільки не всі питання взаємодії сторін можуть бути врегульовані договором.

Сторони можуть також включити умови щодо застосування процесуальних норм або погодити процедуру альтернативного врегулювання спорів, яка передує зверненню із позовом до арбітражного суду. Наприклад, сторони можуть домовитись щодо проведення попередніх перемовин з метою врегулювання конфлікту, що виник, або ж щодо  застосування процедури медіації.

Дійсно, на перший погляд, процедура доволі проста: сторони домовились про арбітраж і підписали договір, яким закріпили свою угоду/застереження. Однак, на практиці, неточності або абстрактність формулювань можуть мати наслідком недійсність арбітражної угоди, що у свою чергу призведе до кардинальної зміни процедури врегулювання спору.

Іноді трапляються випадки, коли арбітражна угода прописана так, що звернення до арбітражного суду фактично втрачає сенс. Щоб уникнути таких випадків, у ході підготовки зовнішньоекономічних договорів рекомендовано звертатись до фахових юристів. Однак, якщо така можливість відсутня, необхідно включати в договори арбітражні застереження, передбачені регламентами відповідних арбітражних установ, до яких сторони мають намір звернутись з метою врегулювання спорів.

Наприклад, регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду рекомендує до застосування наступне арбітражне застереження: «Усі спори, розбіжності чи вимоги, які виникають із цього договору або у зв’язку з ним, у тому числі щодо його укладення, тлумачення, виконання, порушення, припинення чи недійсності, підлягають вирішенню у Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України згідно з його Регламентом».

Таким чином, можна дійти висновку про те, що в арбітражній угоді немає більш чи менш важливих питань – усі вони необхідні для якісного арбітражного провадження, а тому під час укладення арбітражної угоди доцільним є докласти більше зусиль (витрати часу, з’ясування усіх нюансів) для детального узгодження всіх її умов, аніж усувати неточності та прогалини, коли конфлікт уже виник.

Інна Цесельська, старший адвокат

Адвокатське об’єднання «Кравець і партнери»

АО «Кравець І Партнери»

Морське право України – це система нормативно-правових актів у сфері використання Світового океану і морського дна, прийнятих або ратифікованих державою. Система морського права України має складну ієрархічну структуру, обумовлену компетенцією державних органів в прийнятті нормативних актів. Одним з основних національних нормативних актів України у сфері морського права, є Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995 року. Систему морського законодавства України формують також міжнародні морські конвенції і договори, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України.

Правове регулювання морських перевезень

Основна маса перевезень припадає саме на морський транспорт, і вона рік у рік зростає. Перевага даного виду транспорту полягає у його дешевизні, а також у можливості перевозити різноманітний вантаж. Міжнародні морські перевезення пов’язані з перевезенням вантажів, пасажирів та їх багажу між двома різними країнами та перетинанням кордону. Морський транспорт стає все більш перспективним видом транспорту для економіки України. Довга берегова лінія, практично незамерзаючі моря є сприятливими умовами для цього. Та все ж експерти виділяють і ряд проблем: значний моральний та фізичний знос суден та портового устаткування, відсутність достатньої кількості суден великої тоннажності і т. д.

Більша частина правових питань виникає саме під час морських перевезень, що пояснюється великою кількістю відносин, а також різним характером джерел правового регулювання – норми міжнародного права, норми національного законодавства, морські звичаї тощо. Досить часто законодавство країн навіть немає спеціальних колізійних норм для регулювання морських перевезень, а тому ці питання визначаються в основному судовою практикою.

На практиці суди під час вирішення питання щодо застосування колізійної норми використовують такі прив’язки: закон прапора, закон місця призначення вантажу, особистий закон перевізника, а інколи цей закон обирають самі сторони.

Національність судна означає його належність до певної держави. Підтверджується національність судна його реєстрацією в судовому реєстрі та видачею відповідних документів. Зовнішнім проявом національності є прапор. Відповідно до Конвенції ООН з морського права від 1982 року – судно має тільки одну національність держави, під прапором якої воно має право ходити.

Частинами 1-2 ст. 26 Кодексу торговельного мореплавства України(далі – Кодекс) визначається: українські судна, технічний нагляд за якими здійснюють класифікаційні товариства, підлягають реєстрації у Державному судновому реєстрі України. Українські судна, що не підлягають реєстрації у Державному судновому реєстрі України, реєструються у Судновій книзі України.

Основним нормативним актом національного законодавства, що регулює галузь морських перевезень, є вищезазначений Кодекс, статті 131 та 132 якого визначають два види морських перевезень — каботажні: перевезення між портами України здійснюються суднами, що плавають під державним прапором України, а також суднами, що плавають під іноземним прапором за умови одержання на це дозволу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері транспорту; та міжнародні перевезення: перевезення між портами України й іноземними портами можуть здійснюватися як суднами, що плавають під прапором України, так і за умови взаємності суднами, що плавають під іноземним прапором.

Перевезення вантажів здійснюється на підставі договору морського перевезення вантажу, за яким перевізник або фрахтівник зобов’язується перевезти доручений йому відправником вантаж із порту відправлення в порт призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник або фрахтувальник зобов’язується сплатити за перевезення встановлену плату (фрахт) – ч. 1 ст. 133 Кодексу.

Фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, що уклали між собою договір фрахтування судна (чартер).

Договір морського перевезення вантажу повинен бути укладений у письмовій формі.

Документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є:

1) рейсовий чартер — якщо договір передбачає умову надання для перевезення всього судна, його частини або окремих суднових приміщень;

2) коносамент — якщо договір не передбачає умови, зазначеної в пункті 1 цієї статті;

3) інші письмові докази.

Правовідносини між перевізником і одержувачем вантажу визначаються коносаментом. Умови договору морського перевезення, не викладені в коносаменті, обов’язкові для одержувача, якщо в коносаменті зроблено посилання на документ, в якому вони викладені. Коносамент виконує такі функції: засвідчує факт прийняття перевізником вантажу до перевезення; є товаророзпорядчим документом; виконує роль договору міжнародного морського перевезення.

Окрему групу перевезень складають перевезення пасажирів та їх вантажу, що здійснюється за договором морського перевезення пасажирів, за яким перевізник зобов’язується перевезти пасажира і його каютний багаж у пункт призначення, а в разі здачі пасажиром багажу — також доставити багаж у пункт призначення і видати його уповноваженій на отримання багажу особі; пасажир повинен сплатити встановлену плату за проїзд, а при здачі багажу — і плату за провезення багажу (ч. 1 ст. 184 Кодексу).

Перевезення охоплює час перебування пасажира та його каютного багажу на судні, час посадки на судно і висадки, а також доставки пасажира водним шляхом з берега на судно і назад, якщо плата за доставку входить у вартість квитка або якщо судно, що використовується для цього допоміжного перевезення було надано перевізником.

Перевезення іншого багажу, який не є каютним багажем, охоплює час із моменту прийняття його перевізником, службовцем або агентом перевізника на березі або на борту судна до моменту його видачі перевізником, службовцем або агентом перевізника.

Особливістю виконання даного виду договору є те, що під час міжнародного морського перевезення пасажир зобов’язаний мати належним чином оформлені документи для в’їзду до держави прямування, транзиту та пред’явити їх перевізнику на його вимогу.

Окремо слід зазначити, що останнім часом все більшого поширення набуває круїзне обслуговування, яке передбачає перетворення морських суден на плавучі готелі, що включає разом із заходами у порти і проведення берегових екскурсій та розваг. Згідно ч. 1 ст. 195 Кодексу: за договором морського круїзу одна сторона — організатор круїзу зобов’язується здійснити колективну морську подорож (круїз) за певною програмою і надати учасникові круїзу всі пов’язані з цим послуги (морське перевезення, харчування, побутове та екскурсійне обслуговування тощо), а інша сторона — учасник круїзу зобов’язується сплатити за це встановлену плату. Документом, що підтверджує наявність договору морського круїзу, є іменна путівка або інший прирівняний до неї документ, виданий організатором круїзу.

Робота в морі: правові аспекти

Конвенція про трудові договори моряків №22 від 1926 року визначає: термін «моряк» означає будь-яку особу, яка працює на борту будь-якого судна і записана до суднової ролі. Під цей термін не підпадають капітани, штурмани, кадети й курсанти на навчальних суднах і учні за договорами про навчання, рядовий склад військово-морського флоту та інші особи, які перебувають на постійній урядовій службі.

Питання укладання трудових договорів з моряками має низку відмінних ознак від працевлаштування інших працівників. Умови праці моряків відрізняються необхідністю виконувати роботу за кордоном або на суднах під іноземним прапором.

Згідно ст. 48 Кодексу: правове становище екіпажу судна, що плаває під прапором України, а також відносини між членами екіпажу, які беруть участь в експлуатації цього судна, між членами екіпажу цього судна і судновласником визначаються чинним законодавством України.

Стаття 54 Кодексу конкретизує вищезазначене положення: порядок прийняття на роботу осіб суднового екіпажу, їх права і обов’язки, умови роботи на судні та оплати праці, соціально-побутового обслуговування в морі і в порту, а також порядок і підстави звільнення регулюються законодавством України, цим Кодексом, статутами служби на морських і риболовних суднах, генеральними та галузевими тарифними угодами, колективними і трудовими договорами (контрактами).

В свою чергу: відносини, зазначені у частині першій статті 48 Кодексу, що виникають на судні, яке знаходиться в територіальному морі та внутрішніх водах України і плаває під прапором іншої держави, регулюються законодавством держави, під прапором якої плаває судно, договорами між судновласником і членами екіпажу судна, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (ч. 2 ст. 48 Кодексу).

Звичайно працевлаштування моряків для праці за кордоном, у тому числі й в Україні, здійснюється через спеціалізовані агентства, що йменуються крюїнговими. Саме на цій фактично початковій стадії виникнення правовідносин між судновласником і моряком, у межах юрисдикції України, можливо максимально забезпечити захист прав моряка. Дані агенства діють відповідно до Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном, затверджених Постановою Кабінетів Міністрів України від 16.12.2015 року.

Норми численних міжнародно-правових актів і резолюцій Міжнародної організації праці регламентують умови праці на борту морських суден, у тому числі в частині вимог до побутових і житлових приміщень, боротьби з шумами і вібрацією, а також із забезпечення членів екіпажу продовольством. У зв’язку з нестандартними умовами праці моряки наділяються не тільки правами, що мають всі інші категорії працівників (наприклад, право на відпочинок, право на участь у профспілках тощо), але і правами, що жодна інша категорія працівників мати не може. Наприклад, право на репатріацію (право на повернення додому, у випадках, передбачених відповідними правовими нормами).

Важливо зазначити, що з метою покращення рівня якості судноплавства та підвищення рівня захисту трудових прав працівників водного транспорту, необхідним кроком для України є ратифікація Конвенції про працю в морському судноплавстві 2006 р. Порівняно з Конвенцією про трудові договори моряків №22, що є чинною в Україні, Конвенція про працю в морському судноплавстві є досконалішою в частині регулювання трудових договорів. Так, вона містить пряму вимогу до держав-членів щодо того, щоб усі моряки, які працюють на судах, що плавають під їх прапором, мали підписаний трудовий договір. Судновласник і моряк, які є сторонами трудового договору, повинні обов’язково мати копії укладеного між ними трудового договору; кожному моряку вручається документ, що містить відомості про його службу на борту судна. Конвенція охоплює, наскільки можливо, всі сучасні норми існуючих міжнародних конвенцій та рекомендацій про працю в морському судноплавстві, а також основні принципи, що містяться в інших міжнародних конвенціях про працю, з метою забезпечення гідних умов праці та життя для усіх моряків.

Морські перевезення потребують підвищення рівня безпеки

Оскільки ризики, які виникають у морському судноплавстві, можуть призвести до великих збитків, то питання забезпечення безпеки морських перевезень сьогодні є однією з основних проблем мореплавства. Морське страхування – один із найдавніших видів страхування зі своїми багатовіковими традиціями. Вітчизняний ринок страхування морських ризиків знаходиться зараз на етапі становлення, що пов’язане з особливостями історичного розвитку страхової справи в Україні.

Згідно ст. 239 Кодексу, за договором морського страхування страховик зобов’язується за обумовлену плату (страхову премію) у разі настання передбачених у договорі небезпечностей або випадковостей, яких зазнає об’єкт страхування (страхового випадку), відшкодувати страхувальнику або іншій особі, на користь якої укладено договір, понесені збитки.

Об’єктом морського страхування може бути будь-який пов’язаний з мореплавством майновий інтерес, як-то: судно, у тому числі і таке, що будується, вантаж, фрахт, плата за проїзд, орендна плата, очікуваний від вантажу прибуток і вимоги, що забезпечуються судном, вантажем і фрахтом, заробітна плата, інші види винагороди капітана, інших осіб суднового екіпажу, цивільна відповідальність судновласника і перевізника, а також ризик, взятий на себе страховиком (перестрахування). Об’єкт страхування повинен бути вказаний у договорі морського страхування.

Договори морського страхування із страхувальниками-резидентами та договори обов’язкового страхування пасажирів від нещасних випадків, що виникають під час морського перевезення, укладаються страховиками, які визнані такими відповідно до законодавства України, одержали в установленому порядку ліцензії на здійснення цього виду страхування і є членами Морського страхового бюро.

Окремо слід відмітити, що національний ринок страхування морських суден наразі зіштовхнувся з низкою проблем, зокрема, незадовільний технічний стан на внутрішньому водному транспорті України, що потребує відповідних фінансових вливань. Ще однією проблемою є те, що страхові компанії, які не мають достатнього досвіду та фахівців, шляхом демпінгу залучають страхувальників, але в разі настання страхової події виплата страхового відшкодування проводиться не в повному обсязі або взагалі не проводиться, що підриває довіру до страхового ринку в цілому. У зв’язку з цим постає необхідність у підготовці професіональних фахівців, які проводять морське страхування.

Арешт суден як забезпечення морських вимог

Станом на сьогодні спеціальними нормами, які регулюють порядок арешту суден на території України, є Міжнародна конвенція з уніфікації деяких правил щодо накладення арешту на морські судна, 1952 р. (далі – Конвенція) та Глава 4 «Арешт суден» Кодексу. Правила обох нормативних актів передбачають можливість здійснення арешту судна виключно для цілей забезпечення морських вимог.

Частина 2 ст. 42 Кодексу визначає, що арешт судна означає будь-яке затримання судна або обмеження в його пересуванні, що здійснюються для забезпечення морських вимог, зазначених у статті 42 цього Кодексу, під час перебування судна в морському порту України. Судно може бути арештоване чи звільнене з-під арешту тільки за рішенням суду, господарського суду або голови Морської арбітражної комісії.

Перелік морських вимог, у випадку наявності яких можливий арешт судна визначаються ч. 1 ст. 1 Конвенції та ч. 1 ст. 42 Кодексу. Особливу увагу слід звернути на те, що суди при розгляді відповідної категорії справ, посилаючись одночасно і на норми Конвенції, і на норми Кодексу, не беруть до уваги, що переліки морських вимог, наведених у них, суттєво відрізняються. Відносно однаковими є посилання обох нормативних актів на вимоги, які виникають на підставі: позбавлення життя або ушкодження здоров’я судном або у зв’язку з його експлуатацією; договорів використання або фрахтування судна; договорів перевезення вантажу; втрат чи пошкодження вантажу, в тому числі багажу  загальної аварії; буксирування; лоцманського проведення; будування, ремонту та переобладнання судна; докових зборів; дисбурсменських витрат; права власності на судно; спорів між співвласниками щодо експлуатації судна, тощо; застави судна

В окремих пунктах результати порівняння показують, що різниця в тексті викладення норми міняє межі її розповсюдження. Наприклад, п. а) ч. 1 ст. 1 Конвенції посилається на вимогу щодо «збитків, завданих будь-яким судном у результаті зіткнення або в інший спосіб». В той час, як п. 1 ст. 42 Кодексу є більш ширшим, оскільки охоплює «заподіяння шкоди в результаті втрати або пошкодження майна у зв’язку з експлуатацією судна». Крім того, Кодекс передбачає окремі вимоги, не зазначені в Конвенції. Зокрема, вимоги, пов’язані з «заподіянням шкоди навколишньому природному середовищу».

Окремо слід зазначити, що в Україні немає єдиної усталеної судової практики з питань арешту суден. Проблема застосування відповідних спеціальних норм залишається неврегульованою, тому потребує додаткових роз’яснень на законодавчому рівні.

Висновок

Таким чином, питання правового врегулювання відносин, які виникають у сфері морського транспорту є досить актуальним для України і, як видно з вищезазначеного, потребує проведення ряду необхідних дій як щодо вдосконалення інфраструктури транспорту, так і прийняття (ратифікації) відповідних нормативно – правових актів.

Адвокатская компания Кравец и Партнеры