Суди приймають рішення на сотні мільярдів гривень. Які шанси на реалізацію цих рішень?

Влистопаді найбільший в Україні приватний енергетичний холдинг ДТЕК Рината Ахметова оголосив про важливу судову перемогу. Міжнародний арбітражний суд в Гаазі повністю задовільнив позов ДТЕК проти Російської Федерації за захоплення активів в незаконно анексованому Криму. “Арбітраж присудив Росії виплатити українській компанії компенсацію збитків в розмірі $ 267 млн, що включає проценти та судові витрати на дату рішення. Нарахування процентів триватиме аж до моменту повної сплати всієї суми збитків. Судовий процес за позовом “ДТЕК Крименерго” проти росії тривав з 2017 року” — вказали з цього приводу в ДТЕК.

В українських судах все відбувається набагато швидше. Звичайно, статус та вага цих процесів не такі, як у Гааги. Рішення на користь ДТЕК підлягає примусовому виконанню відповідно до Нью-Йоркської конвенції 1958 року. І його вже можна задіяти для звернення на іноземне майно Росії. Проте число позовів вже вимірюється сотнями, а суми, які фігурують в них, стають все більшими. І сукупно вони вже точно перевищили 200 млрд грн.

“Телеграф” знайшов декілька найбільш показових прикладів того, як українські компанії отримують потрібні їм рішення, і пояснює, що з ними потім можна робити. І якби Forbes на Bloomberg враховували визнані судами вимоги до Росії, то в Україні вже зараз з’явилися б як мінімум три нові доларові мільярдери.

Талалаївські магнати

Перша — донька скандально відомого лідеру “Всеукраїнського батальйонного братства” В’ячеслава Фурси (був заарештований після заворушень біля будівлі Адміністрації Президента в лютому 2015, є діючим фігурантом “Миротворця”) Аліна Фурса-Сергеєва, та її двоюрідні брат та сестра: Андрій Фурса та Вікторія Драч. Сукупно вони володіють 90% часткою в агропромисловій компанії “Магнат” з Чернігівської області. На момент повномасштабного вторгнення вона була не самим помітним гравцем на аграрному ринку з активами у вигляді 16 000 га орендованої землі та елеватором потужністю зберігання 90 000 т. Ще 10% компанії належать найбільшому аграрному барону України Андрію Веревському (“Кернел”).

Напад Росії та вторгнення, зокрема, в Чернігівську область, завдали АПК “Магнат”, за твердженням компанії, великих збитків. Тож компанія подала позови до господарського суду Чернігівської області, вказавши у якості відповідача Російську Федерацію. Перший позов — про стягнення 68,6 млн грн збитків від пошкодження елеватору — був задоволений у квітні 2023 року. Але виявилося, що це був лише початок. В липні 2023 року цей же суд прийняв рішення про стягнення з Російської Федерації на користь АПК “Магнат” вже 2,652 млрд грн збитків та недоотриманого прибутку за 2022 рік. За весь 2021 рік виручка компанії склала 420,68 млн грн, чистий прибуток — 220 млн грн. А у жовтні-листопаді господарський суд Чернігівської області встановив абсолютний рекорд. Трьома рішеннями він стягнув з Російської Федерації на користь АПК “Магнат” фантастичні 171,5 млрд грн, або еквівалент 4,6 млрд доларів.

Звідки взялись такі суми? Якщо вірити позивачу, то він мав надзвичайно глобальні плани. І от вони не втілились у життя. Так, компанія з Талалаївки заявила, що до початку широкомасштабного вторгнення планувала побудувати у Чернігівської області елеваторні комплекси потужністю 316 000 т та 440 000 т, завод з глибокої переробки кукурудзи потужністю 350 000, та завод з переробки соняшнику потужністю 880 000 т на рік. Звісно що з початком великої війни ніхто ці проєкти не втілив. І компанія оцінила втрачену вигоду більш ніж в 61 млрд грн.

Окрім цього, компанія Фурси заявила, що планувала експансію за кордон. В турецький вільній економічній зоні Текірдаг “Магнат” збирався побудувати завод з рафінації, дезодорації, гідрації і розливу олій потужністю 1,3 млн т на рік. А в Бахрейні — побудувати комбінат для переробки кукурудзи на біоетанол, біометан, органічні добрива потужністю переробки 600 000 тонн на рік. Ба більше, Фурси з Веревським стверджують, що планували реалізацію бізнес-проєкту з купівлі, постачання і продажу нафтопродуктів “з використанням логістичних переваг інтегрованого проєкту Україна-Туреччина та Україна-Бахрейн”. Всі розрахунки недоотриманих прибутків були зроблені маловідомими приватними оцінювачами та експертами на основі так званої “Концепції розвитку Компанії”, за гіпотетичної умови її втілення у життя у мирний час.

Юрій Бойко проти Росії

Ще один яскравий приклад — справа “ТОВ “НВП “Зоря” проти Росії”. 28 листопада господарський суд Запорізької області задовольнив позов цієї компанії та вирішив “стягнути з держави Російська Федерація (119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) на користь ТОВ “Науково-Виробниче Підприємство “Зоря” в рахунок відшкодування збитків 10,087 млрд грн”. Це 276 млн доларів.

Цей кейс є надзвичайно цікавим через те, що фактичним власником ТОВ “НВП “Зоря” вважається ніхто інший, як екс-співголова забороненої проросійської партії ОПЗЖ Юрій Бойко. “Пособник російських військових злочинців та окупантів. Співучасник злочинів російської влади проти України та її громадян”, — так описує “Миротворець” Бойка. В статусі кандидата в президенти України в березні 2019 року він відвідав Москву разом з кумом Путіна Віктором Медведчуком та на зустрічі з можливо тверезим Дмітрієм Мєдвєдєвим заявив, що Україні треба заключити прямий контракт на постачання газу з РФ.

ТОВ “НВП “Зоря” було створене в 2010 році одразу після обрання президентом Януковича та призначення Бойка міністром палива та енергетики. Згодом ця компанія отримала контроль над активами стратегічного державного підприємства, яке займалося виробництвом вибухівки. Мова про Рубіжанський казенний хімічний заводу “Зоря” з Луганської області. Його директором в 90-х роках працював саме Бойко. Схема була дуже заплутаною, проте в ній засвітився особисто син Юрія Бойка Анатолій. Саме він був власником ТОВ “Хімічні інноваційні технології”, яке передало активи хімзаводу в оренду ТОВ “НВП “Зоря”. А бенефіціаром останньої компанії був записаний Антон Чернецов — син Олександра Чернецова, колишнього голови осередка рубіжанської міської організації Республіканської партії України, яку створив свого часу Бойко.

Перебравши на себе виробництво вибухівки (тротилу) та його постачання “Укроборонпрому”, Східному ГОКу, вугільним підприємствам, ТОВ “НВП “Зоря” достатньо непогано себе почувало. Аж до повномасштабного вторгнення Росії. Виручка компанії в 2021 році склала 760 млн грн. Це небагато, але гроші фактично з повітря, бо компанія використовувала державне майно. І цей “бізнес” закінчився. “Неможливість ТОВ “НВП “Зоря” з 24.02.2022 року провадження господарської діяльності в нормальних умовах обумовлено виключно збройною агресією РФ, направленою на порушення суверенітету України, загарбницькими діями щодо територій України, зокрема й Луганської області. Постійні обстріли, активні бойові дії на території Луганської області у період лютий-червень 2022 року, втрата матеріально-технічної бази (основних засобів), окупація українських територій змусили позивача евакуювати персонал на підконтрольні Україні безпечні території та припинити свою господарську діяльність” — вказано в рішенні суду. Для визначення розміру втраченої вигоди суд визнав втрачену вигоду на період з 24.02.2022 р. по 06.06.2028 р. і вартість майна. Згідно з незалежною оцінкою, ринкова вартість втрачених активів ТОВ “НВП “Зоря” склала 949 млн грн. Втрачена вигода — 9,14 млрд грн.

Втрачений граніт

Схожою логікою суд керувався і в справі “ВКФ “Автодоркомплект” проти Росії”. Недивно, адже її розглядав той самий господарський суд Запорізької області. У вересні він задовольнив позов ТОВ “Виробничо-комерційна фірма “Автодоркомплект” та постановив стягнути з Російської Федерації та державної корпорації розвитку ВЕБ.РФ 242,185 млн євро (або приблизно 9,45 млрд грн). Позивач, якого фактично контролює КУА “Славутич-Інвест” з орбіти власників холдингу “Хлібодар” Бориса Шестопалова та Юрія Чекальського, займався розробкою Анадольського родовища граніту в Донецькій області. І, за його твердженням, 22 листопада 2021 року уклав контракт з австрійською компанією D&D Immobilien Invest (власник — чернігівський бізнесмен Анатолій Долеско) про поставку гранітного щебеню. Згідно з ним, “Автодоркомплект” зобов`язався забезпечити виробництво та поставку щебеню у кількості не менше 290 000 т на місяць, починаючи з 1 травня 2022 року. Вартість річного обсягу товару була встановлена на рівні 51,275 млн євро, а термін дії контракту — 5 років. Проте Росія окупувала частину території Донецької області. Разом з Анадольським родовищем. “Листом від 20.08.2022 компанія D&D Immobilien Invest GmBH, враховуючи продовження окупації окремих територій України, зокрема в Донецькій області, та тривале продовження строку дії воєнного стану, повідомила позивача про те, що не має змоги надалі відтерміновувати строки виконання контракту, оскільки це суперечить інтересам компанії та є економічно невигідним. Угодою від 29.08.2022,у зв`язку з неможливістю виконання зобов`язань внаслідок дії обставин непереборної сили, керуючись пунктом 9.2. контракту, позивач і Компанія D&D Immobilien Invest GmBH прийшли до згоди розірвати контракт” — вказано в рішенні суду. Таким чином, розрахунок недоотриманої вигоди виявився досить простим — 256,375 млн євро (5 років по 51,275 млн), а з вирахуванням витрат — 242,185 млн євро.

І що далі?

Легкість, з якою українські суди приймають рішення про стягнення мільярдних сум з країни-агресора, має зворотній бік. “Бізнес-Телеграф” поспілкувався про реалістичність їх виконання з юристами.

Голова адвокатського об`єднання “Кравець і партнери” Ростислав Кравець

Подібні справи є безперспективними для бізнесу. На сьогодні немає механізму, за яким можна змусити державу-агресора визнати рішення українського суду й компенсувати українській компанії завдані збитки. Те саме й з міжнародними судами, рішення яких росія відмовилися визнавати. Залишається хіба що розраховувати, що колись у росії зміниться влада, почнуть визнавати рішення українських судів, і тоді ті, хто вже має їх на руках, стануть першими у чергу за грошима. Проте є й інший нюанс. Якщо українська влада почне виплачувати бізнесу компенсації за завдані війною збитки, рішення суду про стягнення таких збитків з росії може зробити погану послугу позивачу. Є ризики, що українська влада буде відмовляти таким компаніям, мовляв, якщо суд вирішив, що вам винна росія, то в неї й вимагайте гроші. Єдиний плюс з таких рішень — хіба що репутаційний. Бізнес офіційно підтверджує свої втрати від військових дій та їх розміри. Можливо, дехто збирається апелювати цим до кредиторів, у тому числі, іноземних.

Юрист ЮК Winner Євгеній Мурченко

Першочергово слід зазначити, що відповідно до рішення Верховного суду України, та з огляду на те, що в Україні, у зв’язку із військовим вторгненням росії, введено воєнний стан, та постійними обстрілами, тимчасовою окупацією, іншими жахливими злочинами росії, судовий імунітет такої країни має бути скасований, що дозволяє кожному звернутися до суду.

Таким чином, на даний час наявна судова практика, яка зазначає, що суди керуються тим, що дії іноземної держави (російської федерації) вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

Відповідно, причина активності бізнесу з поданням позовів до національних судів України додатково полягає в тому, що рано чи пізно в України запрацює саме чіткий механізм виконання рішень судів та безпосереднє стягнення збитків.

Звернення до національного суду та отримання позитивного рішення це лише перший етап, який можна назвати найлегшим етапом стягнення збитків з російської федерації. Оскільки виграти судовий спір ще не означає, що вам в той же день повернуть стягненні грошові кошти (збитки внаслідок зруйнованого майна). Станом на сьогодні в Україні прийняте законодавство відносно примусового вилучення в Україні майна, яке належить на правах власності російській федерації та її резидентам. Проте дане майно вилучається та переходить у власність держави, а не у власність окремих громадян чи приватних підприємств. Відповідно, першим “розпорядником” даного вилученого майна росії буде саме держава Україна.

Чи буде в подальшому процедура щодо стягнення збитків за рахунок вилученого майна росії, поки не відомо. Оскільки зруйнованого майна внаслідок військової агресії багато, а вилученого майна росії на території України не так вже й достатньо.

Якщо позивач хоче звернутися до іноземного суду після отримання рішення національного суду, першочергово треба зʼясувати, у якій країні може знаходитись майно російської федерації, на яке може бути застосоване стягнення. В подальшому, дотримуючись законодавства іноземної країни, бізнес або звичайні громадяни України можуть ініціювати звернення до іноземних судів із заявами про дозвіл на виконання рішення українського суду.

Проте законодавство кожної країни є індивідуальним, відповідно виконати рішення українського суду на території іншої країни може бути проблематично або взагалі нереально.

Виходячи з нашого досвіду, найоптимальніші можливості щодо стягнення збитків внаслідок військової агресії російської федерації на користь України мають країни, які надають Україні найбільшу допомогу (військову та гуманітарну), а саме Сполучені Штати Америки та Велика Британія.

Марина Рященко, адвокат, радник ЮФ “Ілляшев та Партнери”

За попередніми оцінками, збитки бізнесу внаслідок збройної агресії рф проти України, сягають майже 10 млрд доларів США, а з огляду на триваючий характер війни, ще будуть зростати. На сьогодні законодавство України не передбачає компенсації воєнних збитків для бізнесу, як це, наприклад, визначено для фізичних осіб за пошкоджене чи зруйноване житло. Більш того, не варто очікувати, що такий компенсаційний механізм з’явиться в найближчому майбутньому.

Саме тому, майже одразу після початку повномасштабного вторгнення, українські компанії, які постраждали від агресії рф, почали шукати можливості для відшкодування зазнаної шкоди та притягнення росії до відповідальності. Є декілька варіантів можливих дій проти рф як країни-агресора, в тому числі на міжнародному терені, однак на заваді здебільшого стоїть судовий імунітет останньої (пред’явлення позову до іноземної держави, застосування до іноземної держави та її майна забезпечувальних заходів і звернення стягнення на кошти іноземної держави є неможливими). Проте все змінилося навесні 2022, коли Верховний Суд України буквально дав “зелене світло” для позовів щодо відшкодування шкоди, завданої збройною агресією російської федерації проти України.

Так, у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 Верховний Суд сформулював позицію щодо можливості ігнорування судового імунітету країни-агресора та передачі на розгляд до національних судів України позовів про відшкодування шкоди, де відповідачем є рф. Крім того, Верховний Суд вказав на відсутність необхідності отримання згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв’язку з вчиненням рф збройної агресії проти України.

З огляду на цю правову позицію, з осені 2022 кількість позовів проти рф щодо відшкодування збитків стрімко зросла. Відмінною особливістю таких судових процесів є те, що відповідач, рф, не бере у них участь. Судові рішення, винесені у справах за позовами постраждалих компаній буквально встановлюють факт збитків, внаслідок збройної агресії рф, їх розмір, та зобов’язують стягнути з країни-агресора відповідну суму відшкодування.

Проте отримати позитивне рішення суду в Україні — це лише початок довгої боротьби. Росія постійно демонструє зневагу до міжнародного права та своїх зобов’язань за міжнародними договорами. Тож не варто очікувати, що рішення українського суду щодо відшкодування збитків, понесених внаслідок збройної агресії, буде виконано рф в добровільному порядку. Ба більше, можна навіть не намагатися звертатися з заявами про визнання та виконання таких рішень безпосередньо в рф (як це мало б бути за стандартною процедурою).

Але це не означає, що у заявника зв’язані руки. Так, для постраждалих бізнесів у випадку отримання позитивного рішення про стягнення з рф збитків, понесених внаслідок збройної агресії, є можливість звернутися до іноземного суду країни, де у росії є активи, на які можна накласти стягнення. Таке визнання та отримання дозволу на примусове виконання буде відбуватися відповідно до двосторонніх договорів України, а за відсутності такого договору — на підставі принципу взаємності. При цьому, треба бути морально і фінансово готовими, що такий процес буде доволі довгим і непростим, оскільки росія всіма способами буде протистояти та оспорювати українські судові рішення. Крім того, іноземний суд при розгляді справи дотримуватиметься власного законодавства, яке передбачає повагу до судового імунітету іноземної держави і необхідність належного повідомлення відповідача про судовий розгляд.

З позитивних моментів можна зазначити, що за стандартною практикою іноземний суд не переглядатиме рішення українського суду по суті, а отже, якщо отримане вами рішення винесено з дотриманням обов’язкових процесуальних вимог, можна розраховувати на його визнання та подальше виконання і іноземній юрисдикції. У такому разі, виконання рішення щодо стягнення збитків, понесених внаслідок збройної агресії, на користь постраждалої компанії ляже на плечі місцевої виконавчої служби і відбуватиметься відповідно до законодавства країни, де таке виконання відбуватиметься.

Телеграф

АО «Кравець І Партнери»

Верховна Рада вкотре хоче змінити формулу нарахування податку на нерухомість, що спричиняє певне непорозуміння в експертному середовищі. Але навіщо це робити, адже великих проблем у його справлянні немає. До того ж, згідно з новим законопроєктом, власники нерухомості сплачуватимуть більші суми. Це та інше аналізує «Урядовий кур’єр».

Нині українці — власники квартир, загальна площа яких перевищує 60 кв. м, або житлових будинків площею понад 120 кв. м мають сплачувати податок на нерухомість. Якщо власник має різні типи нерухомості, зокрема частки, які сукупно перевищують 180 кв. м, то він також має сплачувати цей податок. Його справляє Державна фіскальна служба та її регіональні податкові філії.

Ставки оподаткування встановлюють за рішеннями сільських, селищних і міських рад за кожен квадратний метр, що перевищує встановлену законодавством неоподатковувану норму. Тобто якщо ви маєте у власності квартиру площею 70 кв. м, то мусите сплатити лише за зайві 10 кв. м.

Як для багатих

Середній розмір цього податку становить 1,5% розміру мінімальної заробітної плати за кожний квадратний метр понад норму. Проте цей вид справляють як місцевий, і саме міські (селищні чи сільські) ограни самоврядування вирішують, яким йому бути. Щороку мінімальна зарплата в Україні зростає, тому суми податку на нерухомість різні. Приміром, торік треба було сплатити за 2019-й та орієнтуватися на мінімальну заробітну плату 4723 гривні. З огляду на податок 1,5% це становило 70,8 гривні за квадратний метр.

Якщо квартири деяких українців перевищують норми не набагато або зовсім не перевищують їх, то пересічних людей це фактично обходило стороною. Податок на нерухомість, як неодноразово писав «Урядовий кур’єр», упроваджували як податок для багатих людей. Хоч для когось і сплата за зайві 20 квадратних метрів за рік 1,4 тисячі гривень — теж чимала сума.

Як українці сплачують цей вид податку впродовж останніх років?

Адвокат Ростислав Кравець зазначає «Урядовому кур’єру», що податок сплачують, якщо надходять платіжки безпосередньо в поштову скриньку власника оселі. Та як правило, найдисциплінованішими в цьому питанні є не дуже багаті люди, зазначає юрист Володимир Даценко: «Вони сплачують вчасно. А ось багаті фізичні особи, які мають у володінні чимало об’єктів нерухомості, частенько виявляються менш дисциплінованими і не хочуть цього робити вчасно. З одного боку, їх можна зрозуміти, адже, приміром, якщо така людина має у власності будинок на 400 квадратних метрів і дві квартири на 100 та 120 квадратних метрів, то за 2019 рік вона повинна сплатити 30 тисяч гривень податку. Звісно, що для багатіїв це не сума, проте прощатися з такими грошима важко».

За його словами, існує невелика проблема, пов’язана з накопиченням боргів зі сплати податку на нерухомість за попередні періоди, хоч і її вирішують. Якщо місцеві податківці за законом матимуть бажання, то додадуть до заборгованості суми штрафів і пеню.

А штрафи чималі: 10% — у разі затримки до 30 календарних днів і 20% — понад 30 календарних днів. Проте за даними «Урядового кур’єра», податкові органи цього майже не роблять, адже не хочуть псувати нерви фізичним особам та собі — просто вимагають сплати податку, заплющуючи очі на прострочену заборгованість.

У пошуках справедливості?

Але чомусь народним обранцям стало здаватися, що нинішня формула нарахування податку на нерухомість несправедлива. До проєкту закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України» (щодо вдосконалення системи місцевого оподаткування), за словами глави комітету парламенту з питань фінансів, податкової та митної політики Данила Гетманцева, вносять суттєві корективи. Він пропонує замість того, щоб розраховувати податок на нерухомість за квадратними метрами, прив’язати його до вартості житла. Максимальну ставку податку народні обранці хочуть залишити на рівні 0,2% оціночної вартості житла.

На своїй сторінці у фейсбуці Д. Гетманцев це пояснює тим, що, приміром, власники квартири в центрі Києва й на одній з віддалених окраїн, маючи однакову кількість зайвих квадратних метрів, платять однаковий податок. А це несправедливо. Звісно, це так. Однак чимало фахівців вважають, що така формула нарахування податку на нерухомість призведе до ще більшої несправедливості та корупційних ризиків.

Президент Асоціації фахівців з нерухомості Юрій Піта вважає, що у країні не було значної практики оцінки нерухомості. Саме непідготовленість у цьому аспекті провокує корупцію у відповідних органах влади. Він справедливо зазначає, що оцінити вартість нерухомості можуть і в бік заниження, і завищення, тож завжди знайдуться незадоволені.

Ростислав Кравець згоден з колегою й вважає нинішню формулу для нараховування податку на нерухомість непоганою і такою, що більше підходить Україні: «Якщо ми започаткуємо нову формулу за законопроєктом, який захищає пан Гетманцев, то в підсумку власники нерухомості сплачуватимуть за цим податком суми, які будуть на 50—60% більшими, ніж тепер. І це робитимуть не лише багаті, а й відносно бідні люди».

Тож думки про майбутню формулу для обчислення податку на нерухомість розділилися. Можливо, треба залишити все, як є, і посилити фінансову дисципліну для всіх верств населення щодо сплати цього податку.

Хоч пан Гетманцев у чомусь має рацію: від справляння податку за формулою авторства народних обранців місцеві бюджети отримуватимуть значно більше коштів, ніж тепер.

АО «Кравец и Партнеры»

Наприкінці 2019 року Верховна Рада України ухвалила в першому читанні неоднозначний законопроєкт, який ще на стадії обговорення в колі народних обранців та експертів викликав здебільшого негативні відгуки. Ідеться про законопроєкт №2133 про захист прав боржників під час здійснення колекторської діяльності. «Урядовий кур’єр» з’ясовував, що закладено в ньому і які зміни можуть запропонувати до другого читання.

Легалізувати не можна?

Згідно із законопроєктом, колекторам заборонено залякувати боржників, дезінформувати їх, погрожувати. Документ пропонує встановити заборону колекторам на використання нецензурної лексики, фраз, які ображають особисту честь і гідність боржника, його ділову репутацію, принижують його. Заборону накладено на застосування сили колекторськими компаніями щодо боржників.

Дуже важливо, що законопроєкт забороняє колекторові в будь-який спосіб повідомляти когось про стан заборгованості та інші подробиці життя конкретного боржника. Згідно із пояснювальною запискою, за всі порушення, про які йшлося вище, на колекторів чекає чималий штраф: від 85 до 850 тисяч гривень.

У документі доволі детально розписано права колекторів та вимоги для отримання ними ліцензій на здійснення діяльності.

На перший погляд, сам законопроєкт дуже жорсткий і має добре бити по кишенях керівництва колекторських компаній. Проте за словами лідера громадської організації «Кредитний майдан» Тетяни Руденко, цей документ лише дає безмежні права колекторам і майже нічого позитивного — боржникам: «Якщо запитаєте, чи є в Україні колекторські компанії, то відповім упевнено й однозначно: немає. А є лише напівкримінальні структури, які в незаконний спосіб займаються звичайним рекетом, тобто вибиванням боргів будь-яким шляхом. Легалізувати їхню діяльність, як вони цього вимагають і як детально розписано в законопроєкті, не можна. Бо й фізичні, і юридичні особи будуть просто безпорадними, коли колектори працюватимуть, маючи легальну основу».

Старший партнер адвокатської компанії «Кравець і партнери» Ростислав Кравець погоджується з колегою. За його словами, в Україні функції стягування боргів покладено на державні та приватні виконавчі служби, які чудово справляються з обов’язками: «А ми намагаємося не лише створити сприятливі умови для безконтрольної діяльності колекторських компаній, які часто діють у незаконний спосіб, а й не знаємо, хто і як контролюватиме діяльність самих колекторських компаній. Хто це робитиме? Мінфін, Нацбанк? Ці інституції не повинні таким займатися й не робитимуть цього».

Ми лише посередники

Цікаво, що самі колекторські компанії не вбачають у спробі легалізувати їхню діяльність нічого поганого. Як зазначив один з керівників такої компанії, питання полягає в тому, що правове та економічне середовище України не бачить усієї правди: колекторські компанії необхідні на так званій проміжній ланці спілкування банків та інших фінансових установ з їхніми боржниками.

«Ми не вибиваємо борги у фізичному та іншому сенсах. Ми лише повідомляємо у письмовій формі, телефоном, що боржникові слід віддати частину боргу до певної дати. Можемо, враховуючи всі побажання клієнтів фінустанов та складнощі повернення грошей, у компромісному варіанті розписати боржникові план повернення коштів. Співробітники нашої компанії ніколи не їздять додому до боржників і тим більше не тиснуть фізично та психологічно на них та членів їхніх родин, не залякують. Ми ніколи не повідомляємо всю інформацію про боржника третім особам», — заявив «Урядовому кур’єру» керівник однієї з компаній-колекторів.

Проте на запитання кореспондента, хто все-таки вибиває у прямому сенсі цього слова борги з фізичних осіб, приїжджаючи до них додому навіть уночі (це часто траплялося із членами організації «Кредитний майдан», про що «Урядовий кур’єр» неодноразово писав), він відповів: «Це не наші фірми, і це взагалі не колектори».

Але це і є колектори, адже співробітники таких підприємств, прибувши до боржників додому, інколи показують документи. Отже, правди не приховати.

Тут можна зрозуміти і банки, й самі колекторські компанії: чимало фізичних та юридичних осіб, узявши кілька кредитів у різних банках чи небанківських фінустановах, роками не бажають віддавати їх. Поштові скриньки парадного, де мешкаю, у буквальному сенсі закидано різними повідомленнями від банків, які вимагають у деяких мешканців будинку погасити позики. У скриньку кореспондента «Урядового кур’єра» протягом трьох років кидають такі листи, адресовані колишнім власникам оселі, які взяли кредит в «Альфа-Банку». Як неважко зробити висновок, боржник і не має намірів віддавати гроші.

Кримінальну відповідальність вилучено

Чимало юристів та інших експертів небезпідставно вважають, що 80% боргів банків накопичили юридичні особи, які дуже тісно пов’язані із самими фінустановами. Тобто як кажуть, рука руку миє. Отже, начебто сам законопроєкт №2133 спрямовано не на боротьбу з такими особами, а зі звичайними українцями, які взяли в банках та небанківських установах кредити на незначні суми — від 2 до 10 тисяч гривень. А будь-які борги —малі чи великі — треба віддавати.

Юридичні особи і просто добрі знайомі та друзі керівництва банків, які набрали кредитів на надвеликі суми, існують, і їх чимало. Такі кошти навіть можна вважати неабиякою частиною з усіх виведених з банків в офшори грошей. А таким явищем вже мають займатися наші правоохоронні органи і регулятор — Національний банк.

Експерти, які обстоюють не ухвалення законопроєкту №2133, справедливо стверджують, що з нього до голосування у першому читанні було вилучено норму про кримінальну відповідальність колекторів за вчинення ними протиправних дій. Звісно, така норма була б не зайвою в документі.

Юристи також не можуть примиритися, що законопроєкт дає право колекторським компаніям вибивати борги за житлово-комунальні послуги, які було надано населенню та бізнесу.

Хоч колектори і в цьому не вбачають нічого дивного. На їхню думку, немає жодної різниці, хто замовляє в них послуги: банк чи кредитна спілка або компанія з постачання тепла і гарячої води чи ЖЕК. Начебто самі ці комунальні фірми вже давно укладають договори з колекторськими компаніями на їхні послуги з вибивання боргів недбайливих фізичних та юридичних осіб.

До голосування за цей законопроєкт у другому читанні ще є час. Чи буде в ньому виправлено всі негативні ситуації, не відомо. Та й чи треба щось змінювати в документі? Це питання постає тому, що в чомусь мають рацію боржники, а в чомусь — і самі колектори. Перші повинні повертати взяті в кредит гроші. Другі ж, хоч як дивно це звучатиме, мають виконувати свою роботу. Вся проблема, як це часто буває, полягає в тому, що складно знайти межу дій поза законом та дії за ним. Хоч для цього й пишуть розумні закони, які мають її позначати.

Олег Громов, УК

Адвокатская компания Кравец и Партнеры