Цього разу інформуємо про переклад двох надзвичайно цікавих ключових тем, що стосуються ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 

Першу Ключову тему присвячено практиці ЄСПЛ щодо виразної поведінки. Ідеї та думки можуть передаватися не лише за допомогою традиційної вербальної комунікації, і ЄСПЛ виокремлює поняття «виразної поведінки», що підпадає під дію ст. 10 Конвенції.

Зокрема, йдеться про провокаційні дії, жести, носіння символічного одягу, бойкоти та інші види діяльності, що мають «експресивний характер» і здійснюються з певною метою.

Так, ЄСПЛ наголошує, що свобода вираження поглядів застосовується не лише до «інформації» або «ідей», які сприймаються зі схваленням або розглядаються як нейтральні, але й до тих, що ображають, шокують або непокоять. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства».

Окрім загальних принципів, у Ключовій темі також наведено конкретні приклади рішень у справах, у яких ЄСПЛ визнавав ту чи іншу поведінку як «виразну» у світлі ст. 10 Конвенції.

Переклад українською мовою цієї Ключової теми доступний на Платформі обміну знаннями ЄСПЛ-KS за посиланням: https://ks.echr.coe.int/documents/d/echr-ks/expressive-conduct-ukr.

Другу Ключову тему присвячено художньому самовираженню. Стаття 10 безпосередньо не вказує, що свобода творчості охоплюється її сферою застосування, але, як визнав ЄСПЛ, у ст. 10 Конвенції немає розрізнення форм вираження поглядів.

ЄСПЛ визнає, що Конвенція захищає свободу художнього самовираження, оскільки вона захищає свободу отримувати та поширювати інформацію та ідеї. Водночас він підкреслює, що Держави можуть втручатися у свободу творчості з підстав, передбачених п. 2 ст. 10 Конвенції, наприклад, з міркувань моралі або для захисту прав інших осіб.

У Ключовій темі проаналізовано низку справ, що стосуються свободи творчості та допустимих її обмежень, зокрема «Мюллер та інші проти Швейцарії» (Müller and Others v. Switzerland), «Вінгроув проти Сполученого Королівства» (Wingrove v. the United Kingdom), «Сінькова проти України» (Sinkova v. Ukraine) тощо.

Переклад українською мовою цієї Ключової теми доступний на Платформі обміну знаннями ЄСПЛ-KS за посиланням: https://ks.echr.coe.int/documents/d/echr-ks/artistic-expression-ukr.

Джерело: so.supreme.court.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Про що йдеться у заяві та як це вплине на українців.

АО «Кравець І Партнери»

🔸Конвенція про захист цивільного населення під час війни – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_154#n121

🔸Міжнародний пакт про громадянські і політичні права – https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text

🇺🇦✌️Важлива та перевірена інформація від адвоката ⤵️

⚡️Не забудьте приєднатись до телеграм каналу https://t.me/rkravetsUA

АО «Кравець І Партнери»

Варто зауважити, що механізми, спрямовані на запобігання та протидію домашньому насильству, були запроваджені в законодавстві України набагато раніше – ще у 2017 році після імплементації міжнародно-правових інструментів захисту від домашніх кривдників, як це вже давно зроблено у більшості цивілізованих країн світу.

Мова йде, зокрема, про Закон України № 2229-VIII від 07.12.2017 року «Про запобігання та протидію домашньому насильству», та відповідні зміни, які вносились до КК України, КУпАП, КПК України та ЦПК України.

Як вже традиційно складається в Україні, благородні наміри законодавця, спрямовані на боротьбу з таким важким та поширеним явищем, як домашнє насильство, розбиваються об сувору українську реальність застосування Стамбульської конвенції на практиці судами та уповноваженими (перш за все правоохоронними) органами.

Оскільки питання запобігання та боротьби з домашнім насильством є дуже багатоаспектним, у цій статті звернемо увагу на декілька моментів, які стосуються реалізації Стамбульської конвенції у світлі практики Верховного Суду.

Перш за все зауважимо, що явище домашнього насильства в силу багатьох, насамперед, психологічних факторів, є надзвичайно латентним. І тому випадки, коли жертві домашнього насильства все-таки вдається звернутись до судових та правоохоронних органів за допомогою та захистом від дій кривдника, є досить рідкісними, порівняно з тими масштабами, в яких домашнє насильство існує зараз в Україні.

І коли потерпіла від домашнього насильства особа зустрічається з повною бездіяльністю правоохоронних органів, а також з неправильним правозастосуванням законодавства із запобігання та протидії домашньому насильству судами, звісно, що це не лише сприяє безкарності домашніх кривдників, але й може призвести до ескалації рівня домашнього насильства в такій сім’ї, та, з рештою, до припинення будь-яких дій по самозахисту з боку самої потерпілої особи.

Тому дійсним мірилом ефективності Стамбульської конвенції є прогресивна практика її застосування, а також пришвидшення відходу суддів та правоохоронців від пострадянських шаблонних підходів до вирішення справ за такими скаргами та заявами.

Згідно зі Стамбульською конвенцією домашнє насильство може проявлятись у різних формах. Є більш очевидні його прояви, як-от, наприклад, фізичне насильство, де можна відносно легше зібрати доказову базу та довести перед судом, що у діях кривдника дійсно мали місце ознаки домашнього насильства.

Однак інші форми, такі як економічне, сексуальне та психологічне домашнє насильство, є складнішими для потерпілої особи та адвоката, який надає такій особі правничу допомогу з точки зору підготовки та збору доказової бази.

Зупинимо свою увагу на одній із таких форм – на економічному насильстві.

Згідно з п. b) ст. 3 Стамбульської конвенції «домашнє насильство» означає всі акти фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, які відбуваються в лоні сім’ї чи в межах місця проживання або між колишніми чи теперішніми подружжями або партнерами, незалежно від того, чи проживає правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні або незалежно від того, чи проживав правопорушник у тому самому місці, що й жертва, чи ні.

Ця норма була імплементована в Законі України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 якого домашнє насильство визначається як діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

В свою чергу, в п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» міститься визначення поняття економічного насильства, під яким розуміється форма домашнього насильства, що включає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.

Зазвичай, економічне насильство має майновий характер та може відбуватись за місцем проживання, праці чи ведення спільної господарської діяльності між подружжям або іншими, в т.ч. колишніми, членами сім’ї.

Тобто, Стамбульська конвенція, так само, як і національне законодавство України передбачає широке коло випадків, в яких можливе застосування механізмів захисту та допускає, що в результаті його вчинення може заподіюватися шкода різним правоохоронюваним інтересам, в т.ч. фізична, психологічна, шкода статевій свободі та недоторканості, а також шкода майнового характеру.

Суди нижчих інстанцій у цивільних справах про видачу обмежувальних приписів щодо кривдників у ситуаціях економічного домашнього насильства, як правило, відмовляють, мотивуючи це тим, що:

– у таких випадках кривдник має бути спочатку притягнутим до інших видів юридичної відповідальності (зокрема, кримінальної або адміністративної відповідальності за КУпАП) за попередні випадки/епізоди домашнього насильства для встановлення ознаки систематичності в його діях; тобто для того, щоб потерпіла особа могла застосувати правовий механізм ст. 21, 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» у взаємозв’язку з главою 13 ЦПК України, та отримати обмежувальний припис у порядку ЦПК України, має бути преюдиційне рішення;

– потерпіла від домашнього насильства, яка звертається до суду за обмежувальним приписом і просить застосувати такий обмежувальнй захід, як усунення перешкод у користуванні майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи, повинна звертатися не за обмежувальним приписом, а з позовом до суду про поділ спільного сумісного майна подружжя.

Така практика є хибною та нівелює ефективність Стамбульської конвенції.

В одній із нещодавніх постанов Верховний Суд виправив подібне помилкове трактування норм законодавства про захист від економічного домашнього насильства.

Так, у справі № 531/352/22 суд першої інстанції видав обмежувальний припис чоловікові заявниці про заборону перебувати в місці її проживання та наближатися до нього, зобов’язання усунути перешкоди в користуванні автомобілем.

Апеляційний суд скасував це рішення, відмовив у задоволенні заяви, вказавши, що звернення заявниці до поліції та внесення відомостей про кримінальні провадження до ЄРДР не підтверджують факт вчинення чоловіком домашнього насильства, а спір щодо будинку та автомобіля повинен вирішуватись у справі про розподіл спільного майна подружжя. Будинок, до якого чоловіку обмежено доступ, належить йому на праві приватної власності.

Верховний Суд у постанові від 22.02.2023 року у справі № 531/352/22 виправив помилку апеляційного суду, зробивши такі правові висновки.

Відповідно до преамбули Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» його мета саме в запобіганні та протидії домашньому насильству. Стаття 26 цього Закону визначає серед спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству обмежувальний припис стосовно кривдника.

Реалізація обмежувального припису відбувається в порядку як ЦПК України (ч. 8 ст. 26 Закону), так і КПК України (ч. 10 ст. 26 Закону).

Передбачений КПК України припис є інструментом додаткового захисту постраждалого учасника кримінального провадження, кінцева мета такого провадження – не тимчасовий захід перестороги, а вирішення питання щодо відповідальності винної особи. Метою ж обмежувального припису в межах ЦПК України є саме реалізація тимчасової перестороги, тимчасового заходу захисту на підставі оцінки ризиків здійснення домашнього насильства або його повторення.

Застосування обмежувального припису в цивільному процесі не вирішує завдання кримінального процесу.  Водночас, якщо такий припис не застосований у кримінальному провадженні, він може бути застосований у порядку ЦПК України як тимчасовий захід, який виконує захисну та запобіжну функції. Доказування в обох випадках має відбуватися відповідно до вимог профільного процесуального кодексу.

Отже, обмежувальний припис на підставі ЦПК України та на підставі КПК України може застосовуватись окремо і самостійно, однак не паралельно. Якщо обмежувальний припис застосовується в межах цивільного процесу, то суд, виходячи з принципу розумності, має оцінити лише підстави для висновку про наявність домашнього насильства, ризику його продовження чи повторного вчинення.

У цій справі не встановлено обставин, які б підтверджували повідомлення чоловікові заявниці підозри у вчиненні домашнього насильства, направлення до суду обвинувального акта, наявність вироку суду з цього питання у кримінальному провадженні.Апеляційний суд фактично звів свою аргументацію до того, що це є основними критеріями визначення обґрунтованості застосування обмежувального припису.

Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для застосування обмежувального припису на підставі встановлених обставин справи та наявних доказів. Результати досудового розслідування у кримінальному провадженні, відкритому з приводу дій заінтересованої особи, або вирок цій особі у відповідній кримінальній справі є додатковими критеріями оцінки, але не виключними.

Також Верховний Суд вказав на необхідність оцінки судом пропорційності втручання у права та свободи особи та вказав, що апеляційний суд безпідставно проігнорував те, що життя та здоров’я, недоторканність і безпека заявниці переважають над правом її чоловіка на житло.

Таким чином, права потерпілої від домашнього економічного насильства особибуло відновлено.

Підсумовуючи, зазначимо, що дуже важливо, щоб правильне застосування Стамбульської конвенції забезпечувалось під час розгляду заяв про видачу обмежувального припису саме судами першої інстанції. Адже у разі якщо потерпіла особа від домашнього насильства отримує відмову та змушена оскаржувати її далі в апеляційному та касаційному порядку, то, з урахуванням дуже довготривалого розгляду проваджень в судах, справа про домашнє насильство може розглядатись місяцями, а то й роками. Порушення ж засади розумності строків повністю нівелює ефективність Стамбульської конвенції.

Отже, саме ефективна робота адвоката з надання правничої допомоги у справах про винесення обмежувального припису щодо домашнього кривдника, кваліфіковане дослідження та аналіз правових висновків Верховного Суду у цій категорії справ може допомогти правильно кваліфікувати дії домашнього кривдника, зафіксувати дії, які він вчиняє відносно жертви, вибудувати правильну тактику захисту та зібрати всі необхідні докази для успішного запобігання та захисту потерпілої від домашнього насильства.

Аліна Сидор, адвокат Адвокатського об’єднання «Кравець та партнери»

АО «Кравець І Партнери»