Нечіткість визначення окремими приписами абзацу першого частини третьої статті 23 Закону відповідних випадків представництва прокурором інтересів держави в суді та підстав його звернення до суду не забезпечує юридичної визначеності для інших суб’єктів владних повноважень та заінтересованих учасників суспільних відносин та створює суттєві ризики, реальну загрозу порушення основних засад судочинства, закріплених
пунктами 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України, ще на стадії звернення прокурора до суду та істотно ускладнює реалізацію учасниками процесу конституційного права на судовий захист. 

З огляду на зазначене Суд дійшов висновку, що окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв’язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, суперечать також статті 55, пунктам 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України.

Водночас, проаналізувавши приписи абзаців першого, другого, третього частини четвертої статті 23 Закону в їх системному зв’язку та у взаємозв’язку з іншими приписами Закону та інших законів України Суд, зокрема, зазначив, що цими приписами встановлено низку гарантій належної реалізації функції прокуратури щодо представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначених законом.

Дослідивши питання, порушені в конституційній скарзі, Суд визнав такими, що відповідають Конституції України, абзаци перший, другий, третій частини четвертої статті 23 Закону.

Водночас Суд визнав неконституційними окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв’язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Установивши невідповідність Конституції України окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, Суд відтермінував утрату ними чинності. Так, у Рішенні встановлено, що вони втрачають чинність із 1 січня 2027 року.

Суд також постановив, що дія Рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону та продовжують існувати після втрати ними чинності.

Обираючи такий підхід, Суд врахував передусім, що в період дії воєнного стану в Україні вагомою є потреба усебічно забезпечити захист інтересів держави Україна та стабільність конституційного правопорядку, й виходив із того, що неперервність виконання прокуратурою визначених Конституцією України функцій є важливою передумовою належного функціонування держави в умовах воєнного стану.

Рішення ➡️ https://ccu.gov.ua/dokument/6-rii2025

У справі за конституційною скаргою ТОВ „Рейнір Бізнес Груп“ Суд ухвалив Рішення (резюме Рішення)

Другий сенат Конституційного Суду України 3 грудня 2025 року на пленарному засіданні ухвалив Рішення у справі за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю „Рейнір Бізнес Груп“ (далі – Товариство).

▪️Товариство звернулося до Суду з клопотанням перевірити на відповідність статті 131-1 Конституції України приписи абзацу першого частини третьої, абзаців першого, другого, третього частини четвертої статті 23 Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697–VII зі змінами (далі – Закон).

▪️Відповідно до статті 23 Закону „прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу“ (абзац перший частини третьої).

▪️Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону „наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

▪️Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

▪️Прокурор зобов’язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб’єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб’єктом владних повноважень“ (абзаци перший, другий, третій).

Розв’язуючи порушені в конституційній скарзі питання, Конституційний Суд України виходив із того, що внаслідок унесення змін до Конституції України Законом України „Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)“ від 2 червня 2016 року № 1401–VIII відбулося звуження конституційної функції прокуратури, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, порівняно з тією, яка була визначена в пункті 2 частини першої статті 121 Конституції України до конституційної реформи 2016 року. Таке звуження полягає, зокрема, у встановленні ознаки виключності для випадків здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді, що їх має бути визначено в законі.

Суд констатував, що словосполучення „у виключних випадках“, яке міститься в пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, вказує на його обмежувальний характер. Він не наділяє прокуратуру універсальними повноваженнями щодо представництва інтересів держави в суді та не встановлює для неї загальної чи альтернативної компетенції, а стосується представництва інтересів держави в суді лише у виняткових, нетипових за своєю юридичною природою обставинах.

Відповідно й припис „у виключних випадках і в порядку, що визначені законом“, який міститься в пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, серед іншого, означає, що хоча законодавець і має дискрецію щодо унормування в законах України випадків і порядку здійснення представництва прокуратурою інтересів держави в суді, однак обов’язковим є те, щоб такі випадки не лише установлювалися законом, а й були об’єктивно винятковими, чітко обмеженими, зведеними до мінімально необхідних, обумовленими особливими обставинами та сприймалися стороннім спостерігачем не як загальні правила, а саме як винятки.

Для того, щоб ці випадки не порушували конституційних меж відповідної функції прокуратури, їх перелік має бути чітким та вичерпним, а критерії/ознаки їх установлення прокурором та умови й порядок реалізації його повноважень у судовому провадженні мають бути детально внормовані законом.
Юридичне регулювання представництва прокурором інтересів держави в суді має чітко закріплювати його допоміжний (субсидіарний) характер, а також забезпечувати, щоб прокуратура, виконуючи цю функцію, не здійснювала функцій інших суб’єктів владних повноважень без наявності об’єктивних підстав.

Суд наголосив, що законодавче регулювання має унеможливлювати свавілля прокурора в питаннях представництва інтересів держави в суді, його безпідставне втручання в діяльність інших суб’єктів владних повноважень та законну діяльність учасників правовідносин, а також будь-яку регламентацію таких дій прокурора лише підзаконними актами, зокрема наказами Генерального прокурора, оскільки це призведе до порушення конституційного балансу повноважень між органами державної влади та створить ризик необґрунтованого втручання в права і свободи різних суб’єктів, у повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У Рішенні зазначається, що участь прокурора в судових провадженнях поза сферою кримінального права не має ставити під сумнів реалізацію конституційного права на судовий захист, гарантованого статтею 55 Основного Закону України, для суб’єктів, прав та інтересів яких це стосується, а також дотримання основних засад судочинства, що їх визначено, зокрема, пунктами 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України.

Вирішуючи питання про відповідність Конституції України абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в частині „прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави“, Суд виходив із того, що об’єктивно неможливо вичерпно визначити в Законі зміст поняття „інтереси держави“ без ризику істотного зниження ефективності здійснення відповідної функції прокуратури, з покладеного на прокурора обов’язку доводити підстави для представництва, а також із того, що здійснення представництва прокурором порушених чи загрожених інтересів держави можливе лише після підтвердження судом наявності підстав для цього. З огляду на зазначене Суд дійшов висновку, що абзац перший частини третьої статті 23 Закону у відповідному аспекті не суперечить Конституції України.

Водночас Суд наголосив, що законодавець має обов’язок та не позбавлений можливості конкретизувати перелік випадків представництва прокурором інтересів держави в суді, зокрема вказавши на критерії/ознаки їх установлення, для визначення меж дискреції прокурора та суду без шкоди для ефективності виконання прокуратурою покладеної на неї функції.

Невизначення в Законі меж дискреції для прокурора і суду, які розв’язують питання про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, має наслідком можливість керуватися цим органам фактично лише власним суб’єктивним розумінням того, що означає „не здійснює“ або „неналежним чином здійснює“. Це вказує на те, що дискреція прокурора та суду, яка випливає зі змісту відповідних приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, є такою, що її межі не визначені Законом чітко і зрозуміло. Унаслідок цього винятковий процесуальний інструмент прокуратури перетворено на універсальний механізм представництва інтересів держави в суді, чим розширено зміст відповідної конституційної функції прокуратури.

Отже, окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв’язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, суперечать статтям 6, 8, пункту 3 частини першої статті 131-1 Основного Закону України.

Суд також вказав, що припис пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України має розглядатися у взаємозв’язку, зокрема, з приписами статті 55 Конституції України.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Другий сенат Конституційного Суду України (далі – Суд) 20 січня 2025 року на пленарному засіданні розглянув справу за конституційною скаргою Конторського Петра Федоровича щодо відповідності Конституції України підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4, частини першої статті 8 Закону України „Про судовий збір“ від 8 липня 2011 року № 3674–VI (далі – Закон).

▪️ Відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону ставка судового збору за подання до суду касаційної скарги на рішення суду, заяви про приєднання до касаційної скарги на рішення суду встановлюється у розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

▪️ Згідно з частиною першою статті 8 Закону, враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за наявності умов, визначених у цій статті.

Заявник вважає, що внаслідок застосування в остаточному судовому рішенні у його справі оспорюваного припису порушено його право на судовий захист за ознакою незадовільного майнового стану (через свою фінансову неспроможність сплатити судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі, визначеному судом на підставі підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону).

Також у своїй конституційній скарзі Петро Конторський стверджував, що «конструкція частини 1 статті 8 Закону, за якою „суд, враховуючи майновий стан сторони, може…“, визначає, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов’язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення».

Суд виходить із того, що згідно з приписами Основного Закону України, юридичними позиціями Суду, що є співвідносними з приписами Конвенції та практикою Європейського суду з прав людини, право на судовий захист, зокрема в аспекті доступу до суду касаційної інстанції, не є абсолютним.

Сплата судового збору як одна з вимог доступу до суду не суперечить суті права на судовий захист, гарантованого частиною першою статті 55 Основного Закону України. Приписами закону може бути встановлений обовʼязок зі сплати судового збору. Тому Суд вказав, що оспорюваний припис є чітким і зрозумілим та відповідає вимозі юридичної визначеності, а мета внормування цим приписом ставки судового збору за подання касаційної скарги є правомірною.
При цьому в Рішенні Суд вказав, що в державі, керованій правовладдям, реалізація права на доступ до суду має залежати насамперед від суті спору та інших значущих обставин, що повʼязані з питаннями права у цій справі, й не має залежати першочергово або винятково від фінансових можливостей сторони юридичного спору.

Саме в законі має бути встановлений порядок визначення ставки судового збору, розмір якої забезпечить досягнення в конкретній цивільній справі справедливого балансу між публічним інтересом в отриманні судового збору для фінансування здійснення правосуддя та приватним – у сплаті домірного розміру судового збору.

Зважаючи на роль, місце та повноваження Верховного Суду як суду касаційної інстанції в цивільних справах, законодавець має встановити законом порядок визначення ставки судового збору, на підставі якого встановлюється домірний розмір судового збору за подання касаційної скарги стороною цивільної справи.

У разі якщо на підставі закону буде встановлено нерозумно високий розмір судового збору за подання стороною цивільної справи касаційної скарги, можливість реалізації права на касаційне оскарження рішення суду, гарантованого приписами частини першої статті 55, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, буде теоретичною та ілюзорною.

Субʼєкт права на конституційну скаргу за подання до суду касаційної скарги мав сплатити судовий збір, що становив велику частину його річного доходу та значну частку розміру прожиткового мінімуму, визначеного законом, що унеможливило для нього реалізацію в його цивільній справі права, гарантованого частиною першою статті 55, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України.

Ураховуючи наведене, Суд вважає, що окремий припис підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону не відповідає принципу домірності, оскільки обмежує доступ особи до Верховного Суду як суду касаційної інстанції у цивільних справах виняткового з фінансового міркування.

З огляду на наведене Конституційний Суд України висновує, що окремий припис підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону суперечить частині другій статті 3, частині першій статті 8, частині першій статті 55, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України.

Досліджуючи на відповідність Конституції України (конституційність) частину першу статті 8 Закону Суд виходить із того, що саме в законі має бути встановлений порядок визначення ставки судового збору, розмір якої забезпечить досягнення в конкретній цивільній справі справедливого балансу між публічним інтересом – отримання судового збору для фінансування здійснення правосуддя та приватним – у сплаті домірного розміру судового збору (пункт 14 частини першої статті 92 Основного Закону України).

Водночас надання суду на підставі частини першої статті 8 Закону дискреційного повноваження з відстрочення або розстрочення сплати стороною судового збору на певний строк з огляду на її майновий стан має правомірну мету – забезпечення доступу до суду та є додатковим засобом підтримувальної дії (affirmative action) держави в ділянці реалізації прав на судовий захист для осіб, які перебувають у складному майновому становищі.

На підставі частини першої статті 8 Закону, суд має власне та незалежне від законодавця дискреційне повноваження з відстрочення або розстрочення сплати стороною судового збору на певний строк з огляду на її майновий стан. Це повноваження може бути реалізоване лише з урахуванням конкретних обставин цивільної справи, передусім майнового становища сторони.

Застосування судом такого повноваження забезпечує реалізацію норм-принципів, сформульованих у частині другій статті 3 та частині першій статті 8 Конституції України, які зобов’язують державу гарантувати та забезпечувати права і свободи людини у спосіб та в межах, визначених Конституцією і законами України, та можливість здійснення конституційного права, гарантованого частиною першою статті 55, пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України.

Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України висновує, що частина перша статті 8 Закону не суперечить частині першій статті 3, частині першій статті 8, частині першій статті 55, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України.

Окремий припис підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Суддя-доповідач у справі Олег Первомайський.
Текст Рішення буде оприлюднений на офіційному вебсайті Суду.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Другий сенат Конституційного Суду України (далі – Суд) 21 січня 2025 року на пленарному засіданні розглянув справу за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю „Геомакс-Ресурс“ та ухвалив Рішення № 3-р(ІІ)/2025.

Товариство з обмеженою відповідальністю „Геомакс-Ресурс“ (далі – Товариство) звернулося до Суду із конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого припису абзацу другого підпункту 14.1.212 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі – Кодекс) в редакції Закону України „Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи“ від 28 грудня 2014 року № 71–VIII (далі – Закон № 71), а саме „товарів, зазначених у підпункті 215.3.4 пункту 215.3 статті 215 цього Кодексу“ (далі – оспорюваний припис Кодексу в редакції Закону № 71).

На обґрунтування неконституційності оспорюваного припису Кодексу в редакції Закону № 71 Товариство серед іншого зазначило, що зміна (доповнення) всіх обов’язкових елементів акцизного податку, визначених оспорюваним приписом в редакції Закону № 71, була прийнята менше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, з якого запроваджено такі правила та ставки, що є порушенням принципу стабільності податкового законодавства.

Суд установив, що оспорюваний припис Кодексу в редакції Закону № 71 втратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності.

У Рішенні вказано, що в разі якщо законодавче регулювання запроваджує нові вимоги, що погіршуватимуть правове становище певного кола осіб, законодавець повинен передбачити достатній перехідний період (розумний часовий проміжок) із моменту опублікування закону до набрання ним чинності (початку його застосування), протягом якого заінтересовані особи мали б можливість підготуватися до виконання нових вимог.

Суд зазначив, що Товариство, не могло мати достатньо часу для пристосування до змін у системі правовідносин, спричинених ухваленням Закону № 71, що призвело до порушення його законних очікувань та недотримання принципу юридичної визначеності.

Крім цього, Суд констатував, що перехідного періоду між опублікуванням Закону № 71 (31 грудня 2014 року) та набранням Законом № 71 чинності (1 січня 2015 року), менш ніж 1 день було недостатньо для того, щоб відповідні суб’єкти господарювання (зокрема, Товариство) змогли адаптуватися до законодавчих новел, вчасно змінити правила фінансового та податкового обліку своєї діяльності, скорегувати інші свої дії для належного виконання нового податкового зобов’язання.

З огляду на викладене, Суд дійшов висновку, що оспорюваний припис Кодексу в редакції Закону № 71 не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Суддя-доповідач у справі – Галина Юровська. Текст Рішення буде оприлюднено на офіційному вебсайті Суду.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Відповідно до оспорюваних приписів  „тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування можуть використовуватися на митній території України виключно громадянами, які ввезли зазначені транспортні засоби в Україну, для їхніх особистих потреб“.

На думку суб’єкта права на конституційну скаргу, абзац перший частини п’ятої статті 380 Кодексу не відповідає частині першій статті 41, частині першій статті 57 Конституції України, оскільки „внаслідок існування даної норми та відсутності її якості“ його позбавлено можливості користуватися ввезеним на митну територію України транспортним засобом, який належить йому на праві власності.

У Рішенні Суд зазначив, що виходячи з правомірної мети оспорюваного припису Кодексу та дослідження пропорційності обраного законодавцем засобу, Суд дійшов висновку, що абзац перший частини п’ятої статті 380 Кодексу є конституційним.

Суддя-доповідач у справі – суддя КСУ Василь Лемак.

Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті Суду 16 січня ц.р.

Джерело: Конституційний Суд України

АО «Кравець І Партнери»

Про це в коментарі заявив адвокат Ростислав Кравець.

«Те, що зараз приймаються такі законопроєкти, це дійсно побудова тоталітарної країни та цензура. Видалення та прибирання коментарів робить неможливим донесення суспільству реально важливу інформацію. Вважаю це черговим кроком до узурпації влади. У нас свій шлях, але у тому ж напрямку, що в рф та КНДР. Тобто вектор той самий, але шлях свій», — каже Р. Кравець.

За його словами, в Україні через Конституційний суд треба скасувати всі злочинні та антиконституційні закони, які приймалися з 2010 року.

«Тобто ще за часів Януковича, які були направленні та знищення держави та паплюження Конституції. Тож на наступних виборах українці мають голосувати за тих, кому довірять, а не за аби кого», — зазначає адвокат.

За його словами, якщо ЗМІ не видалять негативні коментарі проти влади протягом 3-днів, тоді відповідачем стає засіб масової інформації, на якому цей коментар міститься.

«Проти ЗМІ будуть подаватися судові позови про захист честі та репутації. Наступним кроком буде кримінальна відповідальність за заперечення святості громадських професійних активістів. Таким чином у нас поборють корупцію, адже про це не будуть писати. Тобто, якщо про неї не пишуть люди, то її немає», — резюмує адвокат.

Нагадаємо, що українським онлайн-ЗМІ не загрожує відповідальність за негативні коментарі читачів, якщо вони видалять їх протягом 3 днів із моменту отримання ухвали суду або скарги, а також припису Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Законопроєкт № 11321 у другому читанні ухвалила 14 січня Верховна Рада України.

Джерело: i-ua.tv

АО «Кравець І Партнери»

Згідно зі статтею 51 Кодексу “до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин”.

Суб’єкт права на конституційну скаргу стверджував, що оспорювані приписи Кодексу порушують конституційний принцип недискримінації (стаття 24 Конституції України) та унеможливлюють застосування до фізичної особи-підприємця принципу зворотної дії в часі законів та інших нормативних актів в аспекті пом’якшення відповідальності особи (частина перша статті 58 Конституції України).

Суд дійшовши висновку, що приписи статті 51 Кодексу відповідають Конституції України (є конституційними), водночас акцентував, що основою юридичного статусу фізичної особи є гарантовані Конституцією України людські права і свободи. У випадку реалізації фізичною особою конституційного права на підприємницьку діяльність, її юридичний статус додатково набуває правомочностей, які випливають зі статусу підприємця. Відтак юридичний статус підприємця не обмежує фізичну особу щодо обсягу її людських прав і свобод, гарантованих Конституцією України. 

Конституційний Суд України наголосив також, що дотримання конституційних гарантій вільного розвитку підприємництва є значущим не лише для ефективного розвитку ринкової економіки, самозайнятості осіб і наповнення державного бюджету, а й також для зміцнення таких основоположних цінностей конституційного порядку України як демократія та правовладдя (верховенство права). 

На підставі наведеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що тлумачення та застосування приписів статті 51 Кодексу мають бути сутнісно узгодженими з принципами та нормами Конституції України (конституційно-конформний спосіб) задля того, щоб рівень конституційних гарантій прав і свобод людини в умовах реалізації нею права на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (частина перша статті 42 Конституції України), не було знижено. Суддя-доповідач у цій справі – суддя Конституційного Суду України Василь Лемак. 

Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті Суду 19 грудня ц.р.

АО «Кравець І Партнери»

Другий сенат Конституційного Суду України 13 листопада 2024 року на пленарному засіданні розглянув справу та ухвалив Рішення №10-р(ІІ)/2024 за конституційною скаргою Первинної профспілкової організації Всеукраїнської профспілки працівників науки, виробництва та фінансів ПАТ „АрселорМіттал Кривий Ріг“ щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 7 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)“ від 3 березня 1998 року № 137/98–ВР (далі – Закон).

Цим рішенням Суд визнав приписи статті 7 Закону України, за якими: «Розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється з питань, передбачених: пунктами „а“ і „б“ статті 2 цього Закону, – примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, встановлені статтею 9 цього Закону, – трудовим арбітражем» (абзаци перший, другий) такими, що відповідають Конституції України.

Суддя доповідач у справі – Олег Первомайський.

Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті Суду 14 листопада ц.р.

🔗 https://cutt.ly/reJoTj5F

Суд оприлюднив Рішення у справі за конституційною скаргою Первинної профспілкової організації Всеукраїнської профспілки працівників науки, виробництва та фінансів ПАТ „АрселорМіттал Кривий Ріг“

Другий сенат Конституційного Суду України 13 листопада 2024 року розглянув на пленарному засіданні справу та ухвалив Рішення № 10-р(ІІ)/2024 за конституційною скаргою Первинної профспілкової організації Всеукраїнської профспілки працівників науки, виробництва та фінансів ПАТ „АрселорМіттал Кривий Ріг“ (далі – Заявник) щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих приписів статті 7 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)“ від 3 березня 1998 року № 137/98–ВР (далі – Закон).

Суддя-доповідач у справі – Олег Первомайський.

Цим рішенням Конституційний Суд України визнав приписи статті 7 Закону України, за якими: «Розгляд колективного трудового спору (конфлікту) здійснюється з питань, передбачених: пунктами „а“ і „б“ статті 2 цього Закону, – примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, встановлені статтею 9 цього Закону, – трудовим арбітражем» (абзаци перший, другий) такими, що відповідають Конституції України.

Заявник 28 травня 2020 року звернувся до Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства „АрселорМіттал Кривий Ріг“, Первинної організації профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості України Публічного акціонерного товариства „АрселорМіттал Кривий Ріг“ про визнання недійсними змін до колективного договору, який ухвалою від 1 червня 2020 року відмовив у відкритті провадження за вказаною позовною заявою та роз’яснив, що «відповідно до статті 7 указаного Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)“ передбачено, що розгляд колективного трудового спору (конфлікту) з питань укладення чи зміни колективного договору, угоди здійснюється примирною комісією, а в разі неприйняття рішення у строки, установлені статтею 9 цього Закону – трудовим арбітражем». Суди апеляційної та касаційної інстанцій ухвалу районного суду залишили без змін. Суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили ухвалу районного суду без змін.

Заявник звернувся до Конституційного Суду України вважаючи, що оскільки окремі приписи статті 7 Закону врегульовують лише позасудовий порядок вирішення колективного трудового спору (конфлікту), то вони не відповідають частині третій статті 8, частинам другій, шостій статті 55, статті 64, частині третій статті 124 Конституції України.

Розв’язуючи питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) оспорюваних приписів Закону, Суд виходив з такого.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів як це передбачено частиною третьою статті 36 Конституції України.

За статтею 55 Основного Закону України права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша); кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина шоста).

Згідно зі статтею 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди (частина перша); делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (частина друга); юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя); законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору (частина четверта).

Конституційний Суд України вважає, що приписи Закону внормовують порядок розв’язання колективного трудового спору (конфлікту), який має ознаки обов’язкового досудового порядку урегулювання спору.

Приписи статей 55, 124 Основного Закону України та юридичні позиції Конституційного Суду України сформульовані раніше, є підґрунтям висновку про те, що реалізація обов’язкового досудового порядку врегулювання юридичного спору за наявним конституційним порядком не має перешкоджати подальшій реалізації особою гарантованого їй конституційного права на звернення до суду.

За приписами частин першої – четвертої статті 124 Конституції України, розгляд та розв’язання колективного трудового спору (конфлікту) у разі, коли трудовий спір (конфлікт) є юридичним спором, примирною комісією та/або трудовим арбітражем є додатковими складниками механізму захисту сторін колективного трудового спору (конфлікту) незалежно від того, чи може розв’язання такого спору цими органами забезпечити належний рівень інституційних та процедурних гарантій для сторін колективного трудового спору (конфлікту).

Конституційний Суд України вважає, що окремі приписи статті 7 Закону не позбавляють первинну організацію професійної спілки (первинну профспілкову організацію) або іншу сторону колективного трудового спору (конфлікту), що є юридичним спором, наданих Конституцією України гарантій реалізації права на судовий захист на підставі норм відповідного процесуального закону у разі коли трудовий спір (конфлікт), що є юридичним спором, не було розвʼязано в обовʼязковому досудовому поряду, відповідно до Закону.

З огляду на наведене Конституційний Суд України висновує, що окремі приписи статті 7 Закону не суперечать частині третій статті 8, частині третій статті 36, частинам першій, шостій статті 55, частинам першій, другій, третій статті 124 Конституції України.

👉Резюме рішення: https://cutt.ly/eeJzLtJq
📑 Рішення № 10-р(ІІ)/2024: https://cutt.ly/EeJzL3vv

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Оскільки спеціальний закон не встановлює жодних винятків щодо звільнення прокурорів з посад у період їх тимчасової непрацездатності, то в разі звільнення таких осіб слід дотримуватись імперативної заборони на звільнення в період тимчасової непрацездатності, яка є складовою конституційного права кожного на працю та збереження робочого місця в особливий період (перебування на лікарняному).

Отже, Законом № 113 було звужено обсяг прав та спеціальних гарантій для прокурорів щодо збереження робочого місця на період їх тимчасової непрацездатності, що не відповідає частинам другій, третій статті 22 Конституції України.

Суд дійшов висновку, що абзац шостий пункту 19 розділу ІІ „Прикінцеві і перехідні положення“ Закону № 113, в частині згідно з якою перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту, суперечить частинам першій, другій, шостій статті 43 Конституції України.

Суд вважає, що на законодавчому рівні допущено неоднакове правове регулювання порядку звільнення прокурорів з посади в період їх тимчасової непрацездатності, що не відповідає вимозі юридичної визначеності як складовій принципу верховенства права, а тому суперечить частині першій статті 8 Конституції України.

Абзац шостий пункту 19 розділу ІІ „Прикінцеві і перехідні положення“ Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури“ від 19 вересня 2019 року № 113–ІХ, в частині згідно з яким перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність, не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту, визнаний неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Водночас Суд закрив конституційне провадження щодо конституційності абзацу шостого пункту 19 розділу ІІ „Прикінцеві і перехідні положення“ Закону № 113, в частині згідно з яким „перебування прокурора у відпустці чи у відрядженні до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту“, на підставі пункту 4 статті 62 Закону України „Про Конституційний Суд України“ – неприйнятність конституційної скарги.

Судді-співдоповідачі у цій справі – Віктор Кичун і Олександр Петришин.  Текст Рішення буде оприлюднено на офіційному вебсайті Суду 3 жовтня ц.р.

Джерело: Конституційний Суд України

АО «Кравець І Партнери»

Другий сенат Конституційного Суду України 19 червня 2024 року на пленарному засіданні ухвалив Рішення у справі за конституційними скаргами Бичкова Сергія Андрійовича та Бая Анатолія Анатолійовича щодо конституційності частини шостої статті 176 Кримінального процесуального кодексу України.

Заявники просили Суд перевірити на відповідність Конституції України частину шосту статті 176 Кримінального процесуального кодексу України (далі – Кодекс), згідно з якою „під час дії воєнного стану до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114.2, 258-258.6, 260, 261, 437-442 Кримінального кодексу України, за наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, застосовується запобіжний захід, визначений пунктом 5 частини першої цієї статті‟, а саме тримання під вартою.

Із матеріалів справи вбачається, що автори клопотань обвинувачуються у вчиненні злочинів проти основ національної безпеки України. У судовому засіданні обом особам суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Суб’єкти права на конституційну скаргу переконані, що за частиною шостою статті 176 Кодексу підозрюваний, обвинувачений фактично позбавлений права заявляти клопотання про звільнення з-під варти і застосування до нього альтернативного запобіжного заходу, тому оспорюваний припис Кодексу не забезпечує підозрюваному, обвинуваченому належного захисту від свавілля та не відповідає статті 29 Конституції України.

Конституційний Суд України визнав, що частина шоста статті 176 Кримінального процесуального кодексу України є конституційною.

Суд вважає, що під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за частиною шостою статті 176 Кодексу є можливість, за певних підстав та обставин, визначених статтями 177 та 178 Кодексу, застосувати заставу як більш м’який запобіжний захід. Отже, за частиною шостою статті 176 Кодексу запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не визначено як безальтернативний винятковий запобіжний захід.

 У Рішенні Суд висновує, що зазначена норма Кодексу забезпечує посилені гарантії захисту конституційного права на свободу та особисту недоторканність особи від свавільного втручання, що їх визначено частиною другою статті 29 Конституції України.

Судді-доповідачі у цій справі – Віктор Городовенко та Володимир Мойсик.

Текст Рішення та його резюме будуть оприлюднені на офіційному вебсайті Суду 20 червня 2024 року.

Джерело: ccu.gov.ua

АО «Кравець І Партнери»

Конституційний Суд України (КСУ) 5 липня визнав неконституційним накладення санкцій за контрабанду, які прописані в частині 1 статті 483 Митного кодексу України. Ця норма дозволяє конфіскувати товар і накладає штраф у розмірі 100% від вартості товару на його власника.

Скаргу до КСУ подали три громадянина України: Анатолій Душенькевич, Андрій Франко та Ірина Ярош. Вони вважають, що ця норма порушує принцип індивідуальної юридичної відповідальності з урахуванням характеру протиправного діяння, вини та характеристики винної особи.

Простіше кажучи, Кодекс визначає чіткий, єдино можливий вид і розмір покарання. Не враховуються в такому разі ні обставини самого порушення, ні мотиви, ні майновий стан винного, і все це порушує принцип справедливого покарання. Судді КСУ своїм рішенням підтвердили — норми статті 483 суперечать концепціям демократичного суспільства, заснованого на верховенстві права.

Чи послідує далі скасування цієї статті, незрозуміло. А нового правового механізму регулювання контрабандного товару натомість не придумали.

Як правильно покарати контрабандистів — поради юристів

Українські суди розглядають велику кількість судових справ від митниці про невідповідність товарних груп. Йдеться про код українського класифікатора товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД).

“Товар належить до одного коду або групи УКТ ЗЕД, а митники вважають, що до іншого. І обирають звісно ж той, за який ви заплатите більший податок. Що випливає зі статті 483? Правильно, ви везете контрабанду. Наслідки цього — стовідсоткова конфіскація і штраф. Ще й відберуть транспортний засіб”, — каже Фокусу адвокат Ростислав Кравець.

Але транспорт у якому провозять товар необов’язково належить контрабандисту. У сфері зовнішньої торгівлі працюють експедиторські фірми та посередники.

“Фура везе товар. Водієві все одно, який вантаж і за якою класифікацією він проходить. Як йому замитнили так він і везе. А стаття 483 Митного кодексу визначає покарання для особи, яка взагалі не причетна до контрабанди. До чого тут експедитор зі своїм транспортним засобом, який у нього вилучають? Зараз [після рішення КСУ] водії просто перестануть давати хабарі — забрали товар і все, контрабандисти постраждали. Непричетних до процесу перестануть вплутувати в чужі проблеми”, — зауважив юрист.

Кравець переконаний у неправильному колективному підході до відповідальності за контрабанду. Вирішувати питання, за його оцінкою, треба конфіскацією майна і штрафом саме для власника товару.

Корупційна змова із судами: ціна товару впливає на хід справи

Митний адвокат Ольга Ніколаєнко визнає, що статтю 483 можна трактувати досить широко. За нею складали протоколи за різними обставинами.

“Протокол складали, якщо на митному огляді виявили маркування, що не відповідає заявленому в декларації. Санкція в розмірі 100% штрафу від вартості та конфіскація товару — неадекватна. По суті йдеться про подвійний штраф, що не відповідає принципам демократичного суспільства”, — говорить Фокусу юрист.

Після рішення КСУ потрібно дивитися, які пропозиції надійдуть законодавцям — прибрати штрафи, або віддати на розгляд цю статтю митниці. Справи про конфіскацію розглядав районний суд за місцезнаходженням митниці. А штрафи віддавалися на розгляд начальнику митниці, пояснила Ніколаєнко.

Окреме питання — справедливий підхід суддів до справ про контрабанду. За словами експерта з митних питань центру соціально-економічних досліджень CASE Україна Андрія Саварца статистика останніх 15 років незмінна. Рішення у митних справах у судах часто залежать від суми товарів, що провозяться.

“Якщо сума вилучених предметів перевищує певний поріг, імовірність того, що суд не побачить порушень — майже 90%. Що дорожча справа, то вища ймовірність відсутності правопорушень. Тут можна говорити про корупційну змову”, — пояснює аналітик Фокусу.

Саварець наводить цікаву статистику центру CASE Україна. За весь 2022 рік суд у 80% випадків виносив рішення про винуватість і подальший штраф та конфіскацію товарів за контрабанду. Але в закритих справах вартість товарів становила 670 тисяч гривень, а там, де контрабандиста карали — 350 тисяч гривень. Співвідношення — 1:2.

На думку експерта, після визнання КСУ статті 483 Митного кодексу України неконституційною, розроблятимуть нову норму, що базуватиметься на розрахунках і науковому підході.

ФОКУС

АО «Кравець І Партнери»