На жаль, Україна вже багато років залишається не привабливою для іноземних інвесторів, причиною чого стабільно залишається недовіра до судової системи (читайте: корупція та панібратство, кумівство в системі).

Щоразу при зміні влади кожен новий президент чи то партія обіцяють покласти край корупції та зробити суд дійсно незалежною гілкою влади. Втім за усі 32 роки Незалежності України, обіцянки так і залишилися обіцянками. Судова реформа Петра Порошенка по своїй суті звелася до зміни назв судів і табличок на таких судах. Вона звісно ознаменувалася і приходом деяких нових суддів, однак суттєвої зміни кадри не зазнали (хіба що переміщення суддів від одного суду до іншого).

Передвиборчі обіцянки Володимира Зеленського не були виключенням. Серед них:

1. Судова гілка влади повинна стати Владою, а не прислужником у Президента, уряду, парламенту, місцевої влади. Ми повернемо довіру і повагу до суду.

2. Не боротьба з корупцією, а перемога над нею.

За чотири роки президентства Володимиру Зеленському поки що виконати дані обіцянки не вдалося. Єдиними змінами, принесеними у систему правосуддя наразі стала ліквідація Окружного адміністративного суду м. Києва. Однак, перезавантаження судової гілки влади не відбулося, що, як наслідок, на фоні повномасштабної російсько-української війни та зміщення векторів уваги, лише посилило відчуття суддівської безкарності та вседозволеності.

Підтвердженням вищевказаного стало затримання у травні 2023 року на отриманні хабаря в три мільйони доларів Голови Верховного суду Всеволода Князєва за прийняте на користь бізнесмена-олігарха Костянтина Жеваго рішення.

Таку інформацію як медіа, так і громадянське суспільство і міжнародні партнери сприйняли неоднозначно: з одного боку, це просто удар “нижче поясу” по і без того не бездоганній репутації судової гілки влади. З іншого боку, ситуація з затриманням Всеволода Князєва оцінюється позитивно, адже як ніщо яскраво свідчить, що Україна готова до боротьби з корупцією на найвищому державному рівні, і навіть очільник однієї з незалежних гілок влади не є виключенням.

Чи стало затримання Голови Верховного Суду “холодним душем” для інших суддів, чи стали вони все ж свідомими за наслідки своїх не зовсім справедливих рішень та дійсно незалежними? Чи спостерігається тенденція до законних та прогнозованих судових рішень, прийнятих у відповідності до усталених висновків Верховного Суду щодо застосування норми права? Чи готова Україна з розпростертими обіймами зустрічати інвесторів?

Недаремно прозорість судової системи є одним з факторів, що визначає інвестиційну привабливість країни, адже лише у випадку здійснення правосуддя незалежними та кваліфікованими суддями, сторони можуть розраховувати на прогнозоване та справедливе судове рішення, тобто на законний захист власного бізнесу, власності та інвестицій від неправомірних посягань.

Вочевидь, для бізнесу та інвестицій саме це і є ключовим показником – прогнозованість судового рішення. Адже на відміну від цивільного процесу, за господарським процесом, в який у випадку спорів вступають юридичні особи, судитися – це не дешеве задоволення (починаючи вже з розміру сплаченого судового збору та закінчуючи вартістю послуг кваліфікованих адвокатів і збором доказової бази).

А тому, перш ніж наважитися на інвестування у бізнес, придбання власності, а в подальшому, і на можливі немалі витрати у випадку виникнення якогось спору, важливо розуміти, чи зможе інвестор захисти свої вкладення в судовому порядку, чи це лише призведе для нього до додаткових витрат без будь-якої передбачуваності щодо можливого результату спорів.

За більш як двадцятирічну адвокатську кар’єру та досвід представництва інтересів клієнтів (як фізичних, так і юридичних осіб) в усіх судових інстанціях мені пощастило наочно спостерігати за усіма реформами та змінами.

Хоч як би мені не хотілося сказати інше, на жаль, ні війна, ні затримання Всеволода Князєва не призвели до змін в судовій системі, а усі судові реформи та процесуальні зміни, наскільки б не були вони позитивні, розбиваються об людський фактор, а саме – безпосередній склад суддів, які розглядають кожну конкретну судову справу та їх слідування або ні імперативним нормам закону, а також сформованим Верховним Судом висновкам щодо застосування норми права, які дуже часто ґрунтуються не на нормах Закону, а на власному сприйнятті Закону особами, що випадково потрапили до суду, дуже часто, навіть без судової практики до цього.

Аби не бути голослівним, розповім про одну з крайніх судових справ, що розглядалася в Касаційному господарському суді.

У жовтні 2021 року колишній народний депутат від Партії регіонів звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом про витребування контрольного пакету акцій одного з вінницьких підприємств, які були продані ще у 2014 році за договором, який цей екс-народний депутат нібито не підписував.

Тут я не даремно акцентуюся на тому, що мова йде про договір, що був укладений ще у 2014 році, а позивач звернувся з позовом лише через шість років після його укладення, адже навіть кожен починаючий юрист знає про трирічний строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого права, пропуск якого є самостійною підставою для відмови у позові, але до цього ми ще повернемося, давайте усе по черзі.

Отже, Господарським судом Вінницької області було прийнято рішення на користь цього депутата. Суд апеляційної інстанції, скасував рішення суду першої інстанції та відмовив в задоволенні позову екс-регіонала. Втім, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постанову суду апеляційної інстанції скасував та залишив в силі рішення місцевого господарського суду.

В касаційному господарському суді справу № 902/1076/21 слухали судді Бакуліна С.В., Студенець В.І. і Кібенко О.Р. Рішення було прийнято двома суддями: Бакуліною С.В. та Студенцем В.І., суддя Кібенко О.Р. висловила окрему думку.

На мою думку, в даній справі постанова Верховного Суду є резонансною, оскільки в ній Верховний Суд порушив пряму норму закону та вийшов за межі повноважень, наданих суду касаційної інстанції, а також проігнорував обов’язкові до застосування висновки Великої палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Отже, далі вже більш предметно до тексту постанови Верховного Суду поясню, чому на мою думку це судове рішення є прикладом відсутності об’єктивного та усестороннього, справедливого судового розгляду.

Ну, по-перше, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. А це значить, що через ст. 300 Господарського процесуального кодексу України він не має права здійснювати оцінку доказів, а лише перевіряє правильність застосування норми права.

Попри це, в мотивувальній частині своєї постанови Верховний Суд здійснив переоцінку двох єдиних наданих екс-депутатом доказів на підтвердження того, що він договір у 2014 році не підписував, які суд апеляційної інстанції визнав неналежними доказами.

Так, Верховний Суд на підставі табеля обліку відпрацьованого робочого часу екс-депутата, за яким він, як народний депутат, відпрацював восьмигодинний робочий день (без зазначення місця виконання роботи) встановив, що екс-депутат протягом усієї доби не знаходився у м. Вінниця в день підписання договору.

Це при тому, що в день укладення спірного договору, коли екс-депутат регіонал нібито був у Верховній Раді України, ні пленарних засідань, ні засідань комітету з питань будівництва, містобудування та житлово-комунального господарства та регіональної політики ВРУ, членом якого був позивач, не було. Цю інформацію вкрай легко перевірити просто з веб.сайту Верховної Ради України. Екс-депутат в цей день міг, наприклад, проводити роботу з виборцями на місцевості у м. Вінниця, де у нього була приймальня, як народного депутата. Але знову ж таки, у Верховного суду немає повноважень це досліджувати, звичайно, якщо йому не надали документів, які значно більше важать, ніж норми Закону.

Другим доказом, переоцінку якого здійснив Верховний Суд, є показання свідків. Так, в абзаці 2 пункту 5.29. постанови судом касаційної інстанції на підставі показів свідків – працівників депозитарної установи, встановлено факт винесення відповідачем та третьою особою документів з депозитарної установи.

В той час, як сама депозитарна установа в силу закону несе відповідальність за збереження як акцій, так і документів, та відповідно до Положення про провадження депозитарної діяльності повинен був бути складений акт спеціально створеної комісії за фактом втрати документів, або хоча б звернення до правоохоронних органів. При цьому судді Касаційного господарського суду переоцінюють покази свідків, які через ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, не можуть бути належними доказами втрати документів.

Однак незаконність прийнятого Верховним Судом рішення проявляється не лише в тому, що він здійснив оцінку доказів, а й в тому, що він проігнорував сталі раніше сформовані правові позиції Верховного Суду, щодо застосування норми права та прийняв протилежне ним рішення.

Так, попри сформовану практику, суд визнав неукладеним фактично виконаний правочин.

Спірний договір купівлі-продажу цінних паперів, який екс-депутат вважає не підписаним, а касаційний суд вважає неукладеним, фактично є виконаним депозитарною установою, яка не тільки укладала цей правочин як повірений покупця за довіреністю, але й здійснила зарахування цінних паперів на рахунок покупця в цінних паперах, з відображенням у реєстрі депозитарної установи. Відомості про цю операцію було тоді ж висвітлено у відкритих джерелах – на SMIDA, сайті, що є у відкритому доступі та відповідальність за достовірність відомостей з якого несе Комісія з цінних паперів. Крім того, після набуття акцій, новий власник повноцінно ними розпоряджався, зокрема, як акціонер брав участь в загальних зборах підприємства, приймав значущі для підприємства дії, затверджував результати діяльності товариства тощо.

Однак у цій справі вказану правову позицію, від якої не відступала Велика Палата, вирішили просто проігнорувати судді касаційної інстанції. А дії щодо виконання правочину описали лише скупою фразою “можливо депозитарною установою було вчинено порушення”.

Як взагалі в рішенні Верховного Суду може бути застосовано слово “можливо”? Відколи стало допустимим ґрунтувати рішення на припущеннях? Якщо якийсь із фактів залишається не повністю дослідженим чи не встановленим, то хіба це не підстава для передачі справи на новий розгляд?

Ну і останній, не менш кричущий факт порушення в описаній справі – це цілковите ігнорування Верховним Судом строків позовної давності.

Існує сформована позиція як ЄСПЛ, так і Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої строк позовної давності обчислюється не просто з моменту, коли особа дізналася про порушене право, а з моменту, коли вона могла дізнатися про таке порушене право.

Нагадую, що мова йде про правочин, укладений у 2014 році щодо відчуження контрольного пакету акцій 51%!!!

Контрольний пакет акцій товариства – це не просто якесь рухоме чи нерухоме майно, яке особа придбала і дійсно протягом багатьох років може не використовувати та не цікавитися його станом.

Без участі акціонера з контрольним пакетом акцій в управлінні, товариство просто б припинило свою роботу, адже на загальних зборах саме голос контрольного акціонера є вирішальним, а тому жодне рішення не було б прийнятим, як щодо укладення значного правочину, так і щодо обрання членів виконавчого органу, затвердження результатів діяльності товариства за рік тощо.

Крім того, на відміну від звичайного товариства з обмеженою відповідальністю, діяльність акціонерних товариств досить регламентована, по-перше, інформація про усі значущі дії акціонерного товариства відображаються на сайті SMIDA, тримачем якого є Національна комісія з цінних паперів і фондового ринку, по-друге, акціонерне товариство зобов’язане проводити загальні збори акціонерів щонайменше один раз на рік, про що, знову ж таки, міститься інформація на сайті SMIDA.

Якщо екс-депутат дійсно не знав про відчуження його акцій, то вже у 2015 році він, як досить успішний бізнесмен, мав би поцікавитися, чому його, як головного акціонера, не викликають на збори, хіба що вже на той час він добре знав, що не є таким акціонером, однак суд касаційної інстанції не надав оцінку вимогам про застосування строку позовної давності взагалі.

Ну і, увага, “вишенька на торті”: екс-депутат є суб’єктом декларування і ТРИЧІ у 2014, 2015 та 2016 році задекларував, що у нього відсутні акції. Але судді, яким про це відомо, такі обставини вирішили проігнорувати.

Тут я все ж таки хотів би зупинитися на кричущості допущених судом порушень. Судді Бакуліна С.В. (раніше входила до складу Великої палати, судді якої замішані в отриманні хабарів) та Студенець В.І. не просто не застосували свої ж правові висновки, вони, проігнорували зроблені заяви про застосування позовної давності та не застосували її.

Зауважу, що ч.1 ст.6 Конвенції гарантує справедливий і публічний розгляд справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом. Тому не вирішення питання про можливість застосування позовної давності свідчить про порушення права на справедливий суд, закріпленого у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як наслідок, судді позбавили відповідачів гарантованого права на судовий захист, адже у випадку застосування позовної давності, у позові екс-депутата було б відмовлено, з цієї підстави, не говорячи вже й про інші.

В даній ситуації до суддів Бакуліної С.В, та Студенця В.І. виникає чимало запитань, зокрема, що змусило їх проігнорувати власні сталі правові висновки, а також висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду та практику ЄСПЛ щодо застосування строків позовної давності для забезпечення правової визначеності, які ж агрументи їх змусили переступити через Закон та здоровий глузд.

Підсумовуючи описане, на прикладі лише цієї однієї справи, яка була на розгляді у Верховному Суді вже після затримання Князєва, на жаль, в незалежність та об’єктивність суддів Верховного Суду вірити не доводиться. Я вважаю, що ця справа ілюструє реалії українського бізнесу чи інвестування: ти вкладаєш душу, час, кошти в розвиток своєї справи, ти бачиш плоди своєї праці, адже бізнес процвітає, але ти не можеш бути впевненим, що в один день ти прокинешся, а всього цього у тебе не буде. І ти це можеш втрати навіть після шести років своєї праці, не через війну чи ракетні удари, а через сумнівні висновки та внутрішнє переконання, що не ґрунтуються на Законі, а також ігнорування сталих позицій Верховного Суду щодо застосування норми права, та, як наслідок, не прогнозованість судового рішення.

Тому, ми лише можемо констатувати, що небезпричинна недовіра до судової системи досі залишається одним з ключових факторів, що негативно впливають на інвестиційний клімат в Україні. На прикладі Всеволода Князєва ми можемо спостерігати певні позитивні зміни, втім, для того, щоб такі зміни були відчутними, повинна відбутися суттєва чистка кадрів в системі правосуддя, а не поодинока.

Апостроф

АО «Кравець І Партнери»