Архив метки: звільнення

Протиправне звільнення судді за результатами оцінювання

Про судову реформу говориться вже давно, однак з кожним «етапом» її введення проявляються «нюанси» роботи реформаторів, що мають наслідком масові протиправні звільнення суддів за результатами оцінювання.

Так, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) встановлює, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У справі «Олександр Волков проти України» Європейським судом з прав людини вже було установлено, що Вища рада юстиції (нині – Вища рада правосуддя) за своїми ознаками може вважатися «судом», зокрема в п. 88 рішення у справі Олександр Волков проти України було зазначено таке: «…Судові ніщо не заважає назвати «судом» конкретний національний орган, який не входить до судової системи, для цілей встановлення його відповідності критеріям, викладеним у справі «Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії». Адміністративний або парламентський орган може вважатися «судом» у матеріально-правовому значені цього терміну, що призведе до можливості застосування статті 6 Конвенції до спорів державних службовців (див. рішення у справах «Аргіру ті інші проти Греції» та «Савіно та інші проти Італії»)…»

Критерії, на основі яких визначається, чи виконує держаний орган судову функцію, сформульовані і у п. 74 рішення у справі «Савіно та інші проти Італії» — ними є, зокрема, наступні: наявність організованої процедури; наявність у органу так званої «повної юрисдикції»; обов’язковість рішення.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 130 Конституції України Вища рада правосуддя ухвалює рішення про звільнення судді з посади. Аналогічна норма міститься в п. 6 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».

Крім того, ч. 2 ст. 112 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» рішення про звільнення судді з посади ухвалює Вища рада правосуддя у порядку, встановленому Законом України «Про Вищу раду правосуддя».

Закон України «Про Вищу раду правосуддя» містить главу 6 розділу ІІ під назвою «Звільнення судді з посади».

На підставі рішення Вищої ради правосуддя про звільнення судді з посади відбувається видання наказу про відрахуванні судді зі штату суду, припиняється виплата суддівської винагороди.

З огляду на зазначене, Вища рада правосуддя під час вирішення питання про звільнення судді з посади відповідає ознакам «суду», оскільки наділена виключними повноваженнями приймати рішення про звільнення судді, яке породжує правові наслідки та є обов’язковим до виконання. 

В той же час, якщо Вища рада правосуддя є «судом», то відповідно вона має відповідати та дотримуватися вимог пункту 1 статті 6 Конвенції.

Так, одним з основоположних принципів пункту 1 статті 6 Конвенції є те, що суд має бути встановлений законом.

Поруч з цим в п. 24-25 рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейським судом з прав людини було встановлено таке: «…Суд повторює, що, як було раніше визначено, фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії», Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». У пп. 107 — 109 рішення у справі «Коем та інші проти Бельгії» Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом»…».

В даному випадку під час вирішення питання про звільнення судді за результатами оцінювання Вища рада правосуддя не відповідає вимогам основоположного принципу «суд, встановлений законом», виходячи з наступного.

Відповідно до пп. 4 п. 16-1 Перехідних положень Конституції України відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом.

Згідно ч. 2 ст. 112 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» рішення про звільнення судді з посади ухвалює Вища рада правосуддя у порядку, встановленому Законом України «Про Вищу раду правосуддя».

З аналізу наведених вище норм вбачається, що виключно законом, а не будь-яких іншим актом має бути визначено порядок ухвалення, підстави та порядок оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання.

Так, глава 1 розділу VII Закону України «Про судоустрій та статус суддів» містить лише перелік норм, які встановлюють підстави звільнення судді та передбачають повноваження Вищої ради правосуддя приймати рішення про звільнення судді за цими ж підставами.

Глава 6 розділу ІІ Закону України «Про Вищу раду правосуддя» містить лише норми про порядок прийняття та оскарження рішень про звільнення судді за підставами, встановленими ст. 126 Конституції України.

Однак, ні в Конституції України, ні в Законі «Про судоустрій і статус суддів», ні в Законі України «Про Вищу раду правосуддя», ні в жодному іншому законі не передбачено порядку ухвалення рішення про звільнення судді за результатами оцінювання.

В той же час відсутність законодавчо визначеного порядку прийняття рішення про звільнення судді за результатами оцінювання виключає можливість діяти згідно із законом та відповідно мати закон, який би чітко встановлював «суд» та питання його компетенції під час вирішення даної категорії справ.

Варто зазначити, що тільки 02.10.2018 року не закон, а Регламент Вищої ради правосуддя було доповнено пунктом 17.4-1, який передбачив порядок розгляду питання про звільнення судді з підстав пп. 4 п. 16-1 Конституції України.

В той же час, в Регламенті Вищої ради правосуддя відсутнє положення, яке б визначало види рішень, які можуть бути прийняті, а також порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання, про що є пряма вимога в пп. 4 п. 16-1 Конституції України.

Таким чином, на даний час, Вища рада правосуддя не відповідає вимогам основоположного принципу «суд, встановлений законом», з огляду на це й рішення прийняті Вищою радою правосуддя в таких умовах не відповідатимуть вимогам закону та становитимуть пряме порушення основоположних прав, визначених пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Слід зазначити, що за звичай, такі «дрібниці», на жаль, рідко коли беруться до уваги Вищою радою правосуддя чи національними судами, однак Європейський суд з прав людини не виключено зацікавиться вивченням питання «суду, встановленого законом», тому чи варто мовчати…

АННА МАРТИНЕНКО, АДВОКАТ, РОСТИСЛАВ КРАВЕЦЬ, АДВОКАТ, СТАРШИЙ ПАРТНЕР, АДВОКАТСЬКА КОМПАНІЯ «КРАВЕЦЬ І ПАРТНЕРИ»

Закон і Бізнес

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Велика Палата підтвердила законність звільнення ще двох «суддів Майдану»

Велика Палата Верховного Суду продовжує розглядати справи так званих «суддів Майдану», які вимагають скасувати рішення Вищої ради юстиції про їх звільнення. У переважній більшості випадків Суд підтримує позицію дисциплінарного органу.

В серпні цього року ВП ВС скасувала рішення ВРП стосовно судді Подільського райсуду столиці Наталі Неганової у зв’язку з відсутністю в її діях такої ознаки, як системність порушень. А от решті «суддів Майдану», зокрема Віталію Марцинкевичу та Нелі Цибрі, справи яких Велика Палата розглянула 18 жовтня, отримати рішення на свою користь все ж не вдалось.

За що звільнили суддю Віталія Марцинкевича

Впродовж 2014 року до Тимчасової слідчої комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції надійшла низка заяв, зокрема від заступника генпрокурора, про порушення суддею Дніпровського районного суду міста Києва В. Марцинкевичем законодавства при ухваленні рішень про застосування запобіжного заходу щодо учасників масових акцій протесту та про надання дозволу на проведення слідчих дій стосовно них.

Так, 22 січня 2014 року В.Марцинкевич обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 2 місяці стосовно трьох учасників масових акцій протесту на вулиці Грушевського. За три дні суддя ухвалив аналогічне рішення відносно ще одного активіста, а згодом санкціонував проведення слідчих дій у кримінальних провадженнях щодо ще п’ятьох євромайданівців. 

В обґрунтування цих рішень суддя зазначав, що затримані підозрюються у вчиненні особливо тяжких злочинів, можуть впливати на потерпілих та свідків, а також продовжувати вчиняти злочини.

З’ясувалося, що один із затриманих на вул. Грушевського — Сергій Кравченко — раніше був засуджений до позбавлення волі за крадіжку і, відбувши частину покарання, звільнився умовно-достроково. Під час акції протесту його затримали поблизу стадіону «Динамо» через те, що він жбурляв камінням у правоохоронців. Робив він це на прохання журналіста Сергія Корнієнка — той заплатив активістові 500 грн аби С. Кравченко допоміг йому зробити ефектні знімки.

Ще трьох активістів — Володимира Карагяура та братів Володимира і Олексія Маркуся — міліція затримала у перший день протестів, 19 січня. За даними слідства, вони виготовляли запалювальні суміші та передавали їх іншим протестувальникам. Коли бензин для «коктейлів Молотова» скінчився, активісти поїхали на автозаправну станцію, де їх і затримали правоохоронці.

У судовому засіданні В. Карагяур, В. Маркусь та О. Маркусь своєї вини не визнали та заявили, що їхали не за бензином для запалювальних сумішей, а за дизельним пальним для генераторів, за рахунок яких працювала станція онлайн-телеканалу, кореспондентом якого був тоді В. Карагяур.

Висновки Вищої ради юстиції стосовно дій В. Марцинкевича

За результатами перевірки викладених у заявах фактів 9 червня 2015 року ТСК з перевірки суддів дійшла висновку про наявність в діях судді ознак порушення присяги та рекомендувала Вищій раді юстиції внести подання до Верховної Ради про звільнення В. Марцинкевича з посади судді за порушення присяги.

Під час розгляду дисциплінарної справи ВРЮ встановила, що:

— в матеріалах кримінальних проваджень стосовно деяких активістів були відсутні протоколи огляду місця подій;

— допити проводились у нічний час, за відсутності захисників та ще до вручення повідомлень про підозру;

— ухвали про надання дозволу на проведення обшуків не відповідали вимогам КПК;

— при прийнятті рішень, суддя врахував документи досудового слідства, оформлені неналежним чином;

— при обранні запобіжних заходів стосовно затриманих В. Марцинкевич не врахував пом’якшуючі обставини та санкціонував взяття їх під варту без належних доказів винуватості у вчиненні інкримінованих їм злочинів;

— суддя не обґрунтував неможливості застосування іншого, більш м’якого запобіжного заходу і, врешті, не забезпечив повного та неупередженого судового розгляду.

Таким чином, ВРЮ констатувала, що дії судді викликають сумніви в його об’єктивності, свідчать про недобросовісне виконання ним своїх службових обов’язків та принижують авторитет судової влади, і вже 26 листопада 2015 року ухвалила рішення про внесення подання про його звільнення.

В. Марцинкевич спробував вберегти посаду і оскаржив це рішення до Вищого адміністративного суду України, посилаючись на те, що Вища рада юстиції пропустила річний строк розгляду висновку ТСК щодо нього, всупереч чинного законодавства здійснила оцінку доказів у справі та фактично переглянула ухвалені ним судові рішення.

Судові рішення стосовно В. Марцинкевича

Розгляд позову В.Марцинкевича затягнувся на два з половиною роки. 16 березня 2016-го ВАСУ визнав незаконним та скасував рішення ВРЮ, проте згодом, 12 липня того ж року, Верховний Суд України скасував рішення Вищого адмінсуду і направив справу на новий розгляд у ВАСУ. А у січні 2018 року її у своє провадження прийняв вже Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (колегія у складі головуючого судді М. Гімона, суддів Я. Берназюка, А. Бучик, Н. Коваленко, Л. Мороз).

Розглянувши позов, судді КАС ВС також дійшли висновку, що рішення ВРЮ є необґрунтованим, носить оціночний характер і містить власну оцінку обставин, яка не збігається з оцінкою, наданою їм суддею В. Марцинкевичем.

«Відповідач вийшов за межі своїх повноважень, оскільки мотивація рішення стосується виключно законності та обґрунтованості судових рішень, винесених позивачем. З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що ВРЮ не доведено наявність підстав для кваліфікації дій судді В. Марцинкевича як порушення присяги судді при постановленні ухвал в межах судових проваджень», — йдеться у рішенні КАС ВС від 18 червня 2018 року.

Таким чином, ВС підтримав позицію ВАСУ та ухвалив аналогічне рішення про задоволення позовних вимог В. Марцинкевича. Такий результат судового розгляду не задовольнив Вищу раду правосуддя, там вважають звільнення судді цілком справедливим та вмотивованим, тому і оскаржили рішення КАС до Великої Палати ВС.

Остаточне рішення Великої Палати щодо В. Марцинкевича

Хоча сам В. Марцинкевич в судове засідання, що відбулося 18 жовтня, не з’явився, проте його представник Ростислав Кравець був налаштований рішуче і в боротьбі за інтереси свого довірителя використовував усі можливі засоби.

До початку розгляду справи по суті Р. Кравець заявив відвід усьому складу Великої Палати ВС, посилаючись на те, що реєстрація Верховного Суду оскаржується в Окружному адміністративному суді міста Києва, а тому, на його переконання, суддів ВП ВС неможна вважати неупередженими.

«Ми підходимо до вирішення цих питань послідовно і заявляємо відвід саме з цих підстав уже неодноразово, зокрема і в цьому процесі», — додав представник позивача.

Втім, відвід судді Віталію Уркевичу, який був відсутній у засіданні, Р. Кравець все ж відкликав.

Порадившись, суд відмовив у задоволенні заявленого клопотання. Після цього суддя ВП ВС Олександра Яновська повідомила, що впродовж певного часу працювала з Р. Кравцем в органах адвокатського самоврядування, проте підстав для самовідводу не вбачає.

Не заявив відводу О. Яновській і сам Р. Кравець. Певно, реальних підстав сумніватися в об’єктивності окремо взятих суддів Великої Палати у адвоката не знайшлося, попри те, що загалом суддівський склад ВС він, як зазначалось раніше, вважає упередженим.

Окрім того, головуючий суддя Всеволод Князєв зауважив у засіданні, що такою тактикою Р. Кравець користується вже не вперше, при цьому заявляє відвід не завчасно, а безпосередньо у судовому засіданні, не зважаючи на вимоги закону: «Повторно Вас прошу, робіть це заздалегідь. Я вже не кажу про повагу до суду. Справа в людях —  вони, сидячи в коридорі, годинами чекають засідань, іноді аж до пізнього вечора, а ми витрачаємо велику кількість часу лише на розгляд Ваших клопотань».

Вирішивши організаційні питання, суд перейшов до розгляду справи по суті. Позицію ВРП виклав її представник Олександра Лиходій«Слідчий суддя Марцинкевич не вчинив дій, які сприяють виконанню цілей кримінального провадження, а саме: не забезпечив належної охорони прав, свобод і законних інтересів підозрюваних, повного і неупередженого судового розгляду. Недоліки обвинувачення носили очевидний характер, але були залишені суддею без належної уваги та відповідного реагування. Той факт, що такі порушення були допущені неодноразово, дозволяють зробити висновок про несумлінне і некваліфіковане здійснення суддею своїх службових обов’язків».

У свою чергу Р. Кравець заявив, що Тимчасова спеціальна комісія, яка проводила перевірку судді В. Марцинкевича, була створена не на підставі закону, а до її складу входили «активісти, які вирішили трактувати законодавство на свій розсуд». Крім того, на думку представника позивача, позиція ВРП ґрунтується виключно на незгоді із судовим рішенням, ухваленим В. Марцинкевичем.

Заслухавши пояснення сторін, Велика Палата вийшла до нарадчої кімнати. Звідти судді повернулись із рішенням про задоволення апеляційної скарги Вищої ради правосуддя та скасування рішення КАС ВС.

Головуючий суддя також додав, що по справі висловлені окремі думки.

Справа Нелі Цибри

У січні 2014 року Неля Цибра, як слідчий суддя Чорнобаївського районного суду Черкаської області, також розглядала клопотання про застосування запобіжних заходів стосовно п’яти активістів Євромайдану. 25 січня 2014 року суддя санкціонувала взяття їх під варту з можливістю внесення застави.  

Пізніше Апеляційний суд Черкаської області встановив, що у деяких клопотаннях не було наведено достатнього обґрунтування ризиків, які мали б бути встановлені та враховані слідчим суддею в сукупності як підстави для обрання підозрюваним запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Також Н. Цибра не врахувала, що один із підозрюваних раніше не притягався до кримінальної відповідальності, має сім’ю та утримує двох неповнолітніх дітей.

Під час перевірки судді, проведеною за заявами представників громадських організацій та прокуратури Черкаської області, ТСК виявила в діях Н. Цибри ознаки порушення присяги, оскільки вони «сприяли поширенню суспільно небезпечних посягань на правосуддя», а суддя «не забезпечила в межах своїх повноважень дотримання принципів самостійності судів і незалежності суддів та конституційних засад судочинства».

Цей висновок у подальшому був направлений до ВРЮ, і та, провівши власну перевірку в межах дисциплінарного провадження, погодилась із обґрунтованістю доводів ТСК.

Так, згідно з висновком ВРЮ, при розгляді клопотань Н. Цибра не перевірила відповідність їх змісту вимогам КПК, не встановила, чи доводять надані стороною обвинувачення докази наявність обґрунтованої підозри, та не вказала на обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризикам, зазначеним у клопотанні.

В результаті Вища рада юстиції вирішила, що такі дії судді є підставою для внесення подання про звільнення її з посади за порушення присяги.

Неля Цибра з цим рішенням не погодилась і оскаржила його до суду. Її позов розглядався неодноразово. Вищий адміністративний суд України постановою від 2 лютого 2016 року позовні вимоги задовольнив в повному обсязі — визнав рішення ВРЮ незаконним та скасував його. А Верховний Суд України, як і у випадку з В. Марцинкевичем,  постановою від 22 листопада 2016 року скасував рішення попередньої інстанції та передав справу на новий розгляд.

Рішення Касаційного адміністративного суду

Майже через півтора роки, 22 лютого 2018 року, справу у своє провадження прийняла та сама колегія КАС ВС, яка розглядала позов В. Марцинкевича — судді М. Гімон, Я. Берназюк, А. Бучик, В. Кравчук та Л. Мороз.

У рішенні КАС, зокрема, йдеться про те, що, скасовуючи ухвали слідчої судді Н. Цибри, суд апеляційної інстанції застосував щодо підозрюваних більш м’який запобіжний захід на підставі тих самих клопотань слідчого і при цьому не встановив невідповідності змісту клопотань вимогам статті 184 КПК України та не послався на відсутність з боку сторони обвинувачення доказів обґрунтованості підозри у вчиненні особами вищезгаданих кримінальних правопорушень, в той  час як про такі порушення з боку Н. Цибри вказано у спірному рішенні ВРЮ.

Відсутні в ухвалах апеляційного суду і посилання на те, що наявні в матеріалах кримінальних проваджень щодо активістів Євромайдану витяги з ЄРДР, мають недоліки, які впливають на вирішення питання про застосування запобіжного заходу, що зазначено у рішенні ВРЮ.

«Висновки про наявність порушень законодавства при ухваленні позивачем судових рішень зроблені ВРЮ на підставі власної оцінки їх змісту. Висновки про достатність або недостатність обґрунтувань чи доказів є оціночним судженням, що ґрунтується на суб’єктивних факторах і є результатом внутрішнього переконання судді. З огляду на це, покладення ВРЮ в основу Спірного рішення висновків про наявність вищевказаних порушень законодавства з боку судді виглядає як оцінка обґрунтованості судових рішень», — зазначається в рішенні КАС ВС від 16 квітня 2018 року.

Крім того, дві ухвали про обрання запобіжного заходу, винесені слідчим суддею Н. Циброю, взагалі в апеляційному порядку по суті не переглядались, тому, на думку колегії суддів ВС, ВРЮ самостійно зробила висновок про наявність порушень законодавства з боку позивача.

Стосовно доводів Ради щодо проведення допиту, всупереч статті 223 КПК України, у нічний час, відсутності фіксування фактичного часу затримання підозрюваних відповідно до вимог КПК, колегія КАС дійшла висновку, що дані порушення не можуть бути підставою для притягнення судді до відповідальності, оскільки були вчинені до обрання запобіжного заходу щодо підозрюваних і їх наявність не була підставою для скасування апеляційним судом ухвал слідчого судді Н. Цибри.

Виходячи з вищенаведеного, Касаційний адмінсуд задовольнив вимоги позивачки, проте на цьому судовий розгляд справи не скінчився — Вища рада правосуддя оскаржила рішення КАС до Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на неправильне та неповне дослідження судом доказів у справі. Відзиву на апеляційну скаргу позивачка не надала.

Рішення Великої Палати ВС щодо Н. Цибри

На засідання Великої Палати, призначене на 18 жовтня, ані сама Н. Цибра, ані її представник не з’явилися, тож справа слухалася лише за участі представника відповідача Ілони Русакової.

«Суддею Н. Циброю були допущені суттєві порушення, що носили системний характер. Це дає змогу зробити висновок про свідоме нехтування нею професійними обовязками та свідчить про незабезпечення Н. Циброю справедливого, неупередженого та обєктивного розгляду клопотань про обрання запобіжного заходу. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо того, що доводи ВРЮ про порушення позивачем норм КПК не можуть бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності», — зазначила представник скаржника.

На запитання судді-доповідача Олександра Прокопенка, чому, на її думку, суди, які раніше розглядали справу, не сприйняли аргументів ВРП, яка, як відповідач, у даній категорії справ зобов’язана доводити свою правоту, І. Русакова відповіла, що на час прийняття ВАСУ, ВСУ та КАС ВС відповідних рішень ще не існувало єдиної сталої практики розгляду подібних спорів.

Також представниця відповідача повідомила суду результати апеляційного перегляду ухвал, які стали підставою для звільнення позивачки: «Апеляційний суд скасував ухвали у справах трьох активістів та постановив нові ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту. Соснівський районний суд застосував до ще одного підозрюваного домашній арешт, після чого апеляційний суд закрив провадження у справі, оскільки апелянт відмовився від апеляційної скарги. Ще одному підозрюваному було обрано запобіжний захід у вигляді особистого зобовязання».

Заслухавши пояснення Вищої ради правосуддя, Велика Палата Верховного Суду постановила задовольнити апеляційну скаргу ВРП на рішення КАС ВС, скасувати його та ухвалити нове, вже про відмову в задоволенні позову Н. Цибри.

Повний текст постанови буде складений 29 жовтня. По справі висловлені окремі думки.

Вячеслав Хрипун Ольга Туева, Судова-Юридична газета

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Атестація поліцейських як черговий інструмент незаконного звільнення

Вже не перший раз обговорюється питання проведення атестації осіб, що раніше несли службу в міліції та виявили бажання працювати в поліції, однак крім розмов за цей час встигла сформуватися й претендента практика, якою встановлено ключові порушення.

По-перше, що стосується підстав для проведення атестації, визначених ч. 2 ст. 57 Закону України «Про Національну поліцію».

Наведені у ч. 2 ст. 57 Закону України «Про Національну поліцію» підстави для проведення атестування є вичерпними. Метою проведення атестування із будь-яких зазначених вище підстав є вирішення можливості в той чи інший спосіб залишення особи на службі і, як крайній захід, пропозиція щодо звільнення зі служби у зв’язку зі службовою невідповідністю виходячи з професійних, моральних і особистих якостей.

Кожна з зазначених трьох підстав для проведення атестування повинна бути зв’язана з певними передумовами, зокрема, атестування яке призначається для вирішення питання про звільнення зі служби в поліції через службову невідповідність повинне бути зумовлене існуванням реальних підстав до звільнення, як то неналежне виконання службових обов’язків, порушення установленого чинним законодавством порядку і правил несення служби тощо.

Наприклад, за змістом наказу ГУ НП в Київській області від 23.11.2015 року №16 «Про проведення атестування та створення атестаційний комісій» судами неодноразово встановлено, що цей наказ не містить посилань на підстави для атестування поліцейських, передбачені ч. 2 ст. 57 Закону України «Про Національну поліцію».

З пояснень представників ГУ НП в Київській області, які надавалися в судових засіданнях, випливає, що атестування було проведено у порядку атестації усіх поліцейських ГУ НП в Київській області з метою оцінки їх ділових, професійних, особистих якостей, освітнього та кваліфікаційного рівнів, фізичної підготовки на підставі глибокого і всебічного вивчення, визначення відповідності посадам, а також перспектив їхньої службової кар’єри, що відповідає частині 1 статті 57 Закону ГУ НП в Київській області.

Однак, мета атестування, визначена у частині 1 згаданої статті, не утворює самостійну підставу для проведення атестування і перебуває у системному взаємозв’язку з вичерпними підставами, визначеними у частині 2 статті 57 Закону України «Про Національну поліцію». Цей Закон не передбачає проведення атестування без настання обставин, визначених частиною 2 статті 57 Закону України «Про Національну поліцію».

Такі правові висновки були неодноразово обґрунтовані в ухвалах Київського апеляційного адміністративного суду у справах №810/809/16 від 07.07.2016 року, №810/780/16 від 21.06.2016 року, №810/581/16 від 07.07.2016 року, №810/637/16 від 06.07.2016 року, №810/936/16 від 23.06.2016 року.

Отже, проведення атестації можливе лише у разі наявності виключно тих підстав, які визначені ч. 2 ст. 57 Закону України «Про Національну поліцію» і не може бути виправдано чи призначено на підставі «світлої і благородної» мети.

По-друге, що стосується проведення атестації, відносно осіб, які були прийняті на службу в поліції на підставі п. п. 9, 10 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію».

Відповідно до п. п. 9, 10 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію», працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції. Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Судами зазначалося, що вказаним Законом України «Про Національну поліцію» передбачена альтернатива вибору для працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, а саме: прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Отже, п. 9 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону не передбачає проведення атестування чи переатестування працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції.

Такі правові висновки були неодноразово обґрунтовані в ухвалах Київського апеляційного адміністративного суду у справах №810/809/16 від 07.07.2016 року, №810/780/16 від 21.06.2016 року, №810/581/16 від 07.07.2016 року, №810/637/16 від 06.07.2016 року, №810/936/16 від 23.06.2016 року.

Варто додатково зазначити ще й про те, що відповідно до ст. 58 Закону України «Про Національну поліцію» призначення на посаду поліцейського здійснюється безстроково (до виходу на пенсію або у відставку), за умови успішного виконання службових обов’язків. Строкове призначення здійснюється в разі заміщення посади поліцейського на період відсутності особи, за якою відповідно до закону зберігається посада поліцейського, та посад, призначенню на які передує укладення контракту.

Крім того, варто нагадати, що поряд із Законом України «Про Національну поліцію» правові, організаційні та фінансові засади функціонування системи професійного розвитку працівників визначаються також положеннями Закону України «Про професійний розвиток працівників».

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про професійний розвиток працівників» атестації не підлягають працівники, які відпрацювали на відповідній посаді менше одного року.

Дане положення стає особливо актуальним, оскільки саме на жовтень місяць 2015 року припадає найбільша кількість заяв, поданих на підставі п. 9розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію», а вже в листопаді-грудня 2015 року почалась масова атестація цих осіб, в порушення річного строку, визначеного ч. 1 ст. 12 Закону України «Про професійний розвиток працівників».

По-третє, що стосується негативних результатів тестування та встановлення службової невідповідності з цієї підстави.

Порядок атестування поліцейських, яке проводиться в апараті Національної поліції України, територіальних (міжрегіональних) органах (закладах, установах) Національної поліції України (далі — органи поліції) визначений Інструкцією, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ від 17.11.2015 року №1465, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.11.2015 року за № 1445/27890 (далі — Інструкція № 1465).

При цьому, відповідно до п. 16 Розділу ІV Інструкції №1465 атестаційні комісії при прийнятті рішень стосовно поліцейського повинні враховувати такі критерії: 1) повноту виконання функціональних обов’язків (посадових інструкцій); 2) показники службової діяльності; 3) рівень теоретичних знань та професійних якостей; 4) оцінки з професійної і фізичної підготовки; 5) наявність заохочень; 6) наявність дисциплінарних стягнень; 7) результати тестування; 8) результати тестування на поліграфі (у разі проходження).

Разом з тим, згідно положень Інструкції №1465 результати тестування обов’язково враховуються Атестаційною комісією, однак, вони не мають вирішального значення та мають оцінюватись разом з іншими матеріалами, що були подані до атестування.

Саме з цих підстав суди зазначали про те, що кількість набраних поліцейським балів з тесту на знання законодавчої бази та тесту на загальні здібності і навички в межах проведеного атестування не є вирішальним критерієм для визначення службової відповідності особи, оскільки мають враховуватися всі критерії, передбачені п. 16 Розділу ІV Інструкції № 1465.

Такі правові висновки містяться в ухвалі Київського апеляційного адміністративного суду у справі №810/809/16 від 07.07.2016 року.

Отже, є цілком очевидним черговий популізм, який врешті решт призводить до того, що атестація здійснюється лише з метою відібрання «перевірених» кадрів і в той час, коли суддів масово звільняють через порушення присяги в результаті винесення, на погляд «атестувальників», невмотивованого рішення, органи, які відповідальні за проведення атестації поліцейських дозволяють собі не лише не зазначати мотивів прийнятого рішення, а й навіть здійснювати цю атестацію всупереч законодавства.

Адвокат,
Адвокатська компанія «Кравець і Партнери»
Анна Мартиненко

Адвокат, Старший партнер
Адвокатська компанія «Кравець і Партнери»
Ростислав Кравець

Адвокатская компания Кравец и Партнеры