Архив метки: довіри

Єдність судової практики – головна запорука довіри суспільства до судової влади

Єдність судової практики є однією з фундаментних засад здійснення судочинства. У провідних демократичних державах її утвердженню та засобами забезпечення надається пріоритетне значення.

Виникає логічне питання, яка роль єдності судової практики у правовій системі України та необхідність її забезпечення?

Ні для кого не є новиною, що завдяки єдності судової практики реалізується конституційний принцип рівності всіх громадян перед законом і судом, а вирішення аналогічних справ по різному може призвести до порушення законних очікувань осіб, які звертаються за судовим захистом.

Саме єдність судової практики найкращим чином відповідає вимогам передбачуваності, верховенству права й ефективному захисту прав людини.

Відомо, що Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції України, який забезпечує єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Звернувшись до рішень Європейського суду з прав людини, також видно, що роль найвищої судової інстанції кожної держави саме й полягає в тому, щоб вирішувати суперечності у судовій практиці.

Не потребує доказу теза, що винесені суперечливі рішення не можуть відповідати закону: адже тільки одностайна інтерпретація закону за однотипними казусами може бути правильною. Приймаючи різні суперечливі рішення з однотипних правових питань, суди діють не на законних підставах, підмінюють закон власними ідеями й волею окремих суддів.

Навпаки, у зв’язку з тим, що в правовій системі України ключову позицію посідає не судовий прецедент, а закон, однакове й послідовне його застосування всіма суддями є конче важливим.

Неозброєним оком можна помітити, що останнім часом люди втрачають довіру до суддів, та власне, до всієї судової системи України. Однією з глобальних проблем, що так підривають авторитет судочинства в Україні є суперечлива судова практика, яка свідчить про неоднорідність, а інколи й навіть протилежність винесених Верховним судом України судових рішень у справах за однакових умов.

Останнім часом вже нікого не дивують суперечливі, а часто і прямо протилежні рішення Верховного суду України, які суперечать не тільки собі, а й нормам законодавства.

Тримаючи у руках постанову Верховного суду України, в якій міститься правова позиція про необхідність застосування тих чи інших норм законодавства, особа розраховує на забезпечення її прав, шляхом правильного й однакового застосування судами законодавства у відповідності до судової практики.

Однак, викликає здивування та обурення, коли суд ухвалюючи рішення, застосовує зовсім іншу правову позицію, яка в тих самих правовідносинах та за таких самих умов, висловлена зовсім протилежно. Тобто, особа розуміє, що вона зовсім не забезпечена гарантованим їй правом на судовий захист, вона не може спрогнозувати судове рішення, яке не буде змінюватися в залежності від юрисдикції, регіону чи інших чинників.

Слід уяснити, що одним із ключових елементів принципу верховенства права є те, що право стоїть вище за розсуд осіб, які застосовують правові норми. Цей принцип порушується, якщо два різні суди чи судді інтерпретують одне й те саме положення закону прямо протилежним чином. Це означає, що, як мінімум, в одному із цих випадків суд діяв не відповідно до закону і принципу верховенства права.

Суперечливі судові рішення порушують також і положення Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини, зокрема, у рішенні «Брумереску проти Румунії» визначив, що принцип правової визначеності є одним із фундаментальних аспектів верховенства права. Для того, щоб судове тлумачення відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод необхідно, щоб судові рішення були розумно передбачуваними.

Яким чином, громадянин може розумно передбачувати судові рішення та виправдати свої очікування від судової влади та, зокрема суддів за наявності судової практики, яка не є єдиною та не приведена у відповідність.

Окрім того, дуже важливою проблемою сьогодення є присутність корупційної складової у судовій системі. Такі твердження не є голослівними та підтверджуються численними вироками судів про притягнення суддів до кримінальної відповідальності за отримання неправомірної вигоди з боку учасника судового процесу, за вирішення справи на його користь. Не заперечуючи та не приховуючи цього, законотворці щодалі дужче намагаються відшукати та впровадити засоби, механізми для подолання цього явища.

Тож варто поглянути на необхідність єдності судової практики з цього боку, а саме як інструменту для мінімізації корупційної складової у судовій системі. У даному випадку єдність судової практики саме і є одним із таких інструментів. Якщо судова практика є усталеною, однаковою, зрозумілою і відомою широкому загалу, то недобросовісний суддя не має можливості «маневрувати» у хитросплетіннях законодавства та ухвалювати якесь інше рішення, ніж те, що відповідає усталеній судовій практиці в державі.

І на останок, дуже важливу роль єдність судової практики посідає у дотриманні суддів розумних строків розгляду справи.

По-перше, за допомогою усталеної судової практики судді легше та швидше зможуть ухвалювати рішення, просто привівши у відповідність застосувавши норми права до застосованих у судовій практиці, яка наголошуємо, буде єдиною і обов’язковою для всіх.

По-друге, якщо в державі складається усталена судова практика, забезпечується її єдність, то особи, маючи намір звернутися з відповідної заявою до суду можуть прогнозувати, яким буде судове рішення, тож відпаде необхідність у більшості звернень до суду або оскарження таких рішень до судів вищої ланки, що значно зменшить навантаження на судову систему та зведе нанівець випадки безпідставного затягування судового розгляду та порушення, цим самим, гарантованих прав учасників судового процесу.

Підсумовуючи важливість забезпечення єдності судової практики зазначу, що єдність судової практики є запорукою довіри громадян до судової влади, якщо суди у одних і тих самих правовідносини застосовуватимуть одні і ті самі норми законодавства, не інтерпретуючи їх на власний розсуд. Завдяки забезпеченню єдності судової практики реалізується конституційний принцип рівності всіх громадян перед законом і судом, гарантуватиметься стабільність правопорядку, об’єктивність та прогнозованість правосуддя. Окрім того, саме єдність практики призведе до скорочення строків розгляду судових справ та мінімізації корупційних проявів у судовій системі. Тому, на мою думку конче необхідним є внесення змін до законодавства, шляхом заборони формування судами неоднакових підходів до застосування законів, що забезпечить єдність судової практики як головну запоруку довіри суспільства до судової гілки влади.

Катерина Дробязко
Юрист Адвокатської компанії Кравець і партнери

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Єдність судової практики – головна запорука довіри суспільства до судової влади

Єдність судової практики є однією з фундаментних засад здійснення судочинства. У провідних демократичних державах її утвердженню та засобами забезпечення надається пріоритетне значення.

Виникає логічне питання, яка роль єдності судової практики у правовій системі України та необхідність її забезпечення?

Ні для кого не є новиною, що завдяки єдності судової практики реалізується конституційний принцип рівності всіх громадян перед законом і судом, а вирішення аналогічних справ по різному може призвести до порушення законних очікувань осіб, які звертаються за судовим захистом.

Саме єдність судової практики найкращим чином відповідає вимогам передбачуваності, верховенству права й ефективному захисту прав людини.

Відомо, що Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції України, який забезпечує єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Звернувшись до рішень Європейського суду з прав людини, також видно, що роль найвищої судової інстанції кожної держави саме й полягає в тому, щоб вирішувати суперечності у судовій практиці.

Не потребує доказу теза, що винесені суперечливі рішення не можуть відповідати закону: адже тільки одностайна інтерпретація закону за однотипними казусами може бути правильною. Приймаючи різні суперечливі рішення з однотипних правових питань, суди діють не на законних підставах, підмінюють закон власними ідеями й волею окремих суддів.

Навпаки, у зв’язку з тим, що в правовій системі України ключову позицію посідає не судовий прецедент, а закон, однакове й послідовне його застосування всіма суддями є конче важливим.

Неозброєним оком можна помітити, що останнім часом люди втрачають довіру до суддів, та власне, до всієї судової системи України. Однією з глобальних проблем, що так підривають авторитет судочинства в Україні є суперечлива судова практика, яка свідчить про неоднорідність, а інколи й навіть протилежність винесених Верховним судом України судових рішень у справах за однакових умов.

Останнім часом вже нікого не дивують суперечливі, а часто і прямо протилежні рішення Верховного суду України, які суперечать не тільки собі, а й нормам законодавства.

Тримаючи у руках постанову Верховного суду України, в якій міститься правова позиція про необхідність застосування тих чи інших норм законодавства, особа розраховує на забезпечення її прав, шляхом правильного й однакового застосування судами законодавства у відповідності до судової практики.

Однак, викликає здивування та обурення, коли суд ухвалюючи рішення, застосовує зовсім іншу правову позицію, яка в тих самих правовідносинах та за таких самих умов, висловлена зовсім протилежно. Тобто, особа розуміє, що вона зовсім не забезпечена гарантованим їй правом на судовий захист, вона не може спрогнозувати судове рішення, яке не буде змінюватися в залежності від юрисдикції, регіону чи інших чинників.

Слід уяснити, що одним із ключових елементів принципу верховенства права є те, що право стоїть вище за розсуд осіб, які застосовують правові норми. Цей принцип порушується, якщо два різні суди чи судді інтерпретують одне й те саме положення закону прямо протилежним чином. Це означає, що, як мінімум, в одному із цих випадків суд діяв не відповідно до закону і принципу верховенства права.

Суперечливі судові рішення порушують також і положення Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини, зокрема, у рішенні «Брумереску проти Румунії» визначив, що принцип правової визначеності є одним із фундаментальних аспектів верховенства права. Для того, щоб судове тлумачення відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод необхідно, щоб судові рішення були розумно передбачуваними.

Яким чином, громадянин може розумно передбачувати судові рішення та виправдати свої очікування від судової влади та, зокрема суддів за наявності судової практики, яка не є єдиною та не приведена у відповідність.

Окрім того, дуже важливою проблемою сьогодення є присутність корупційної складової у судовій системі. Такі твердження не є голослівними та підтверджуються численними вироками судів про притягнення суддів до кримінальної відповідальності за отримання неправомірної вигоди з боку учасника судового процесу, за вирішення справи на його користь. Не заперечуючи та не приховуючи цього, законотворці щодалі дужче намагаються відшукати та впровадити засоби, механізми для подолання цього явища.

Тож варто поглянути на необхідність єдності судової практики з цього боку, а саме як інструменту для мінімізації корупційної складової у судовій системі. У даному випадку єдність судової практики саме і є одним із таких інструментів. Якщо судова практика є усталеною, однаковою, зрозумілою і відомою широкому загалу, то недобросовісний суддя не має можливості «маневрувати» у хитросплетіннях законодавства та ухвалювати якесь інше рішення, ніж те, що відповідає усталеній судовій практиці в державі.

І на останок, дуже важливу роль єдність судової практики посідає у дотриманні суддів розумних строків розгляду справи.

По-перше, за допомогою усталеної судової практики судді легше та швидше зможуть ухвалювати рішення, просто привівши у відповідність застосувавши норми права до застосованих у судовій практиці, яка наголошуємо, буде єдиною і обов’язковою для всіх.

По-друге, якщо в державі складається усталена судова практика, забезпечується її єдність, то особи, маючи намір звернутися з відповідної заявою до суду можуть прогнозувати, яким буде судове рішення, тож відпаде необхідність у більшості звернень до суду або оскарження таких рішень до судів вищої ланки, що значно зменшить навантаження на судову систему та зведе нанівець випадки безпідставного затягування судового розгляду та порушення, цим самим, гарантованих прав учасників судового процесу.

Підсумовуючи важливість забезпечення єдності судової практики зазначу, що єдність судової практики є запорукою довіри громадян до судової влади, якщо суди у одних і тих самих правовідносини застосовуватимуть одні і ті самі норми законодавства, не інтерпретуючи їх на власний розсуд. Завдяки забезпеченню єдності судової практики реалізується конституційний принцип рівності всіх громадян перед законом і судом, гарантуватиметься стабільність правопорядку, об’єктивність та прогнозованість правосуддя. Окрім того, саме єдність практики призведе до скорочення строків розгляду судових справ та мінімізації корупційних проявів у судовій системі. Тому, на мою думку конче необхідним є внесення змін до законодавства, шляхом заборони формування судами неоднакових підходів до застосування законів, що забезпечить єдність судової практики як головну запоруку довіри суспільства до судової гілки влади.

Катерина Дробязко
Юрист Адвокатської компанії Кравець і партнери

Адвокатская компания Кравец и Партнеры

Відновлення довіри через неіснуюче порушення присяги

Порушення присяги судді, підрив авторитету правосуддя, втрата довіри до судової влади — одні з улюблених тем для обговорення, на жаль, в переважній більшості лише з метою популізму.

Підтвердженням того є те, що недолуге законодавче регулювання відносин, що виникають з порушення присяги судді зазнавало та продовжує зазнавати постійної критики з боку міжнародних інстанцій та не відповідає нормам міжнародного права.

Ще в справі Олександр Волков проти України Європейський суд з прав людини гостро відреагував на порушення прав людини, що було спричинене масовими порушеннями, в першу чергу пов’язаними з реалізацією внутрішнього законодавства, яке не відповідає міжнародним стандартам щодо проведення дисциплінарних проваджень стосовно судді та застосування до нього відповідальності, де серед іншого було вказано таке:

«…Відповідно відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття «порушення присяги», а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар’єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як «порушення присяги», та призвести до звільнення його з посади…»

Всі подальші законопроекти, спрямовані нібито на вирішення висвітлених Європейським судом з прав людини проблем, не вирішили цю проблему, що підтверджується кожним черговим висновком Венеціанської комісії.

На сьогодні регулювання питання порушення присяги судді та застосування відповідних наслідків, навіть після прийняття низки «справедливих» законів, залишає велику кількість невизначеностей та проблем.

Існувало декілька спроб уніфікувати поняття «порушення присяги» спочатку через визначення абстрактних морально-етичних понять, потім через прив’язку до вчинення правопорушень, однак жодна з них не була успішною. Мабуть саме це надихнуло законодавця під час прийняття в лютому 2015 року Закону України «Про право на справедливий суд» внести зміни до ч. 2 ст. 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» й повністю прибрати визначення того, що є порушенням присяги суддів та не внести відповідних положень до Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

Тобто, чинне законодавство не містить нормативно визначеного поняття «порушення присяги судді», надаючи таким чином безмежні та безконтрольні дискреційні повноваження органам, що уповноважені здійснювати перевірку судді на дотримання ним присяги.

Дана прогалина знову призвела до тих проблем, на яких акцентував свою увагу Європейський суд з прав людини в рішенні Олександр Волков проти України, що відсутність опису «порушення присяги» має наслідком те, що тлумачення меж зазначеного порушення має братися з самого тексту присяги судді.

Відповідно до ст. 56 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» присяга судді звучить так:

«Я, (ім’я та прізвище), вступаючи на посаду судді, урочисто присягаю Українському народові об’єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно, справедливо та кваліфіковано здійснювати правосуддя від імені України, керуючись принципом верховенства права, підкоряючись лише закону, чесно і сумлінно здійснювати повноваження та виконувати обов’язки судді, дотримуватися етичних принципів і правил поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя».

Варто відзначити, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про статус суддів» який діяв до 2012 року присяга судді була дещо коротшою і звучала так:

«Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим».

Очевидним є той факт, що судячи зі змісту присяги судді, звільнити за порушення присяги можна в будь-який момент було б бажання чи чиясь «незалежна» воля, адже все перелічене в присязі є виключно морально-етичними дефініціями, які, як відомо, можуть змінюватися під впливом різних обстави чи особистостей.

Цікавим також є момент здійснення дисциплінарного провадження щодо судді через порушення ним присяги.

Стаття 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» містить чіткий вичерпний перелік підстав дисциплінарної відповідальності судді, де такий пункт як порушення присяги судді – відсутній.

Не включення порушення присяги до підстав дисциплінарної відповідальності дозволяє зробити такі висновки: порушення присяги не є видом дисциплінарної відповідальності, за порушення присяги не має альтернативних видів санкцій, порушення присяги не будучи підставою для дисциплінарної відповідальності судді, проводиться в рамках дисциплінарного провадження.

Не поглиблюючись в теорію права, зазначимо, що за вчинення проступку має наставити юридична відповідальність і залежно від виду проступку чи суб’єкта вона поділяється на види: кримінальна відповідальність, адміністративна відповідальність, цивільна відповідальність, дисциплінарна відповідальність тощо.

Власне визначення виду юридичної відповідальності породжує додаткові гарантії при здійсненні процесу щодо застосування до особи того чи іншого виду юридичної відповідальності.

Порушення присяги судді як вид юридичної відповідальності – не визначено, що черговий раз свідчить про те, що здійснити контроль за правомірністю процедури щодо звільнення судді за порушення присяги – неможливо, оскільки неможливо прослідкувати за дотриманням прав та гарантій особи, щодо якої здійснюється така процедура, а сама процедура фактично реалізується «в ручному режимі» шляхом прийняття відповідних регламентів тими ж органами, які здійснюють перевірку судді на дотримання ним присяги.

Яскравим прикладом «ручного керування» може слугувати порядок здійснення голосування членами Вищої ради юстиції під час вирішення питання щодо порушення присяги суддею.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 Закону України «Про Вищу раду юстиції» організація роботи секції визначається Вищою радою юстиції.

В свою чергу, п. 32 Регламенту Вищої ради юстиції передбачає тільки, що у разі, якщо згідно з законом рішення повинно бути прийняте шляхом таємного голосування і закон не вимагає проведення такого голосування за допомогою бюлетенів, таємне голосування може проводитися за допомогою електронної системи.

Щодо здійснення голосування на засіданні Вищої ради юстиції, то згідно ч. 6 ст. 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» рішення щодо внесення Вищою радою юстиції подання про звільнення судді відповідно до пунктів 4, 5 та 6 частини п’ятої статті 126 Конституції України приймається шляхом таємного голосування більшістю голосів членів від конституційного складу Вищої ради юстиції.

Регламентом Вищої ради юстиції визначено в п. 42, що, якщо інше не встановлене законом, прийняття Радою рішень відбувається шляхом відкритого голосування у приміщенні (нарадчій кімнаті), бути присутніми у якому іншим особам забороняється. Член Ради не вправі утриматися при голосуванні.

Відповідно до п. 45 Регламенту Вищої ради юстиції Заступник Голови або інший член Ради за дорученням головуючого письмово фіксує результати голосування при прийнятті рішень Радою та надає їх за своїм підписом технічному секретарю для занесення до протоколу засідання.

На жаль, це всі норми, які можуть дати «чітке» уявлення про «прозорий» порядок голосування.

Варто звернути увагу, що ні форма бюлетеня для голосування, ні порядок вирішення питання шляхом голосування, ні порядок підрахунку голосів, ні порядок оформлення результатів голосування не визначено жодним нормативно-правовим актом, що б надавало офіційності даним, відображеним в цих документах.

Така ситуація призводить до того, що не можна перевірити дійсність голосування, оскільки як бюлетені, так і документи фіксації результатів голосування можуть бути складені в будь-який момент, в будь-якій зручній формі з будь-яким переліком видів рішень за які можна проголосувати.

Стосовно видів рішень, які можуть бути прийняті під час перевірки судді щодо дотримання присяги, то, як зазначалося раніше, порушення присяги судді, не будучи підставою дисциплінарної відповідальності, не залишає альтернативних варіантів поведінки для дотримання принципу пропорційності застосування санкції.

Відповідно до змісту ст. 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» за порушення присяги судді може бути прийнято рішення про внесення Вищою радою юстиції подання про звільнення судді або, якщо в процесі розгляду питання про звільнення судді Вища рада юстиції дійде висновку про відсутність підстав для звільнення судді, проте вчинені суддею дії можуть мати наслідком дисциплінарну відповідальність, — про направлення матеріалів до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

З аналізу даної норми вбачається, що суддя в будь-якому випадку вже винен, оскільки такої форми рішення як закриття провадження через відсутність ознак порушення присяги – не передбачено.

Варто звернути увагу, що ч. 5 ст. 126 Конституції України передбачає, що суддя звільняється з посади за порушення присяги, тобто, якщо компетентний орган дійде висновку, що суддею порушено присягу, то ні про який принцип пропорційності застосування санкції не може йти мови, оскільки ні видів відповідальності, ні відповідно видів рішень, якими по-іншому можна було вирішити дане питання – не передбачено лише звільнення з посади незалежно від тяжкості проступку чи інших обставин.

Зазначимо черговий раз, що в рішенні Олександр Волков проти України Європейський суд з прав людини наголошував на тому, що відсутність шкали стягнень не дає можливості для врівноваження конфліктуючих інтересів держави і особи у кожній конкретній справі та призводить до порушення прав людини.

Серед іншого варто зазначити й загалом про можливість здійснення власне дисциплінарного провадження в той час, коли порушення присяги не віднесено до підстав дисциплінарного провадження.

Статтею 32 Закону України «Про Вищу раду юстиції» передбачено, що провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.

Відповідно до ст. 95 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дисциплінарне провадження — це процедура розгляду звернення з метою встановлення обставин, що можуть бути підставою дисциплінарної відповідальності судді.

Згідно ст. 95 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дисциплінарне провадження щодо судді передбачає здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, вирішення питання про відкриття дисциплінарної справи чи відмову в її відкритті, розгляд дисциплінарної справи і прийняття рішення.

Тобто, межі дисциплінарного провадження чітко окреслені підставами дисциплінарної відповідальності, в свою чергу порушення присяги судді не зазначено серед підстав дисциплінарної відповідальності судді, встановлених ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Отже, мета дисциплінарного провадження: встановлення підстав для дисциплінарної відповідальності – відсутня, оскільки порушення присяги не віднесено законом до підстав дисциплінарної відповідальності, тому дисциплінарне провадження через порушення присяги судді не мало б бути відкрите взагалі.

Вибіркове законодавче регулювання призводить до того, що розгляд справ про порушення присяги судді швидше схоже на показові публічні роботи, результат яких заздалегідь передбачений, ніж дійсно на зразковий процес, в першу чергу спрямований на відновлення довіри до влади і не лише до судової, а й до будь-якої іншої, яка здатна самостійно нести відповідальність, а не перекладати її на інших.

Очевидно Європейський суд з прав людини на прикладі України ще не один раз матиме можливість усталити свою практику із захисту прав людини у сфері вирішення справ щодо звільнення судді за порушення присяги, а Україні можливо допоможе нарешті навчитися дотримуватися міжнародних стандартів та міжнародного права, бо національні органи з власної волі до цього ще не спроможні.

Анна Мартиненко
юрист Адвокатської компанії «Кравець і Партнери»

Ростислав Кравець
адвокат, старший партнер Адвокатської компанії «Кравець і Партнери»

Адвокатская компания Кравец и Партнеры